uncategorized

Яцек Денель. Ляля / переклад із польської Божени Антоняк. – Львів: Урбіно, 2016. — 328 с.

Роман польського письменника Яцека Денеля «Ляля», написаний 10 років тому і цьогоріч виданий українською мовою, нагадує портретний ряд із картинної галереї домодерного живопису. Ось Юлек, перший чоловік Лялі, інтелектуал, поет, перекладач; ось шахрай Геньо зі злодійського села Лисів; а ось дядько Казимир Брокль, хранитель Королівського Замку…

Ці люди стали персонажами родинних історій, які польська шляхтянка Ляля розповідає своєму онуку Яцеку. І розповідає не хронологічно, не від початку до кінця, а як випаде. Частина історій, звісно, відбувалася не за життя Лялі, а частину вона вже майже не пригадує. І тим не менш нам цікаво читати ці фрагментарні історії. Так само, як цікаво розглядати картини в музеях – навіть коли на них написано «Портрет невідомої жінки», а отже, поза зображеним ми вже нічого не зможемо дізнатись про цю особу і її долю.

Такою портретною і є оповідь Лялі Бенецької, яка водночас є й історією ХХ століття, тобто читати її можна, як мінімум, у два способи. Передовсім це спогади панночки Лялі, головної героїні, родички оповідача (який у книзі не змінює імені з Яцека Денеля, тим самим підтверджуючи особисту причетність до всієї історії). А з іншого боку, всі сюжетні переплетення роману, численні перемішані між собою персонажі і, головне, постать самої Лялі, вкрай ненадійної оповідачки, викликають підозру: чи справді це лише переказ родинної історії? Чи нема тут типової для сучасної літератури великої гри всеможливими культурними образами і мотивами, що сконцентрувались навколо історії Європи ХХ століття? Але почнімо з сімейної оповіді.

«Ляля» – це своєрідна ностальгія за прекрасною довоєнною епохою з її культурою аристократичних прийомів, вишуканих речей і обов’язковим знанням кількох сучасних і кількох мертвих мов. За своєю атмосферою роман перегукується з «Фелікс Австрією» Софії Андрухович, адже це туга за Австро-Угорською імперією, а разом із нею і за втраченою назавжди «тією» Європою. Щоправда, потім ця родинна історія тягнеться протягом усіх катастроф ХХ століття, але, на відміну від інших авторів книжок подібного спрямування, польський письменник не концентрується на трагедіях минулого, хоча очевидно, що трагічне в родині Яцека Денеля теж мало місце.

Читайте також: За зачиненими дверима: приватна історія ХХ сторіччя

Що надає цій розповіді перевагу над іншими – так це достатня порція іронічності. Іронія – хороший засіб самозахисту. І певно це чи не єдиний спосіб, яким можливо говорити про катастрофи ХХ століття, не вдаючись до зайвої патетики. Данський філософ К’єркегор вважав, що саме іронія – це можливість говорити про світ у перехідні моменти, коли норми попередньої епохи вже не діють, а нова ще не розпочалася. І в такі моменти лишається тільки трощити попередню епоху засобами неї самої. Що цілком відповідає письменницькій стратегії в романі.

У своїй іронічності «Ляля» перегукується з Маркесовими «Ста роками самотності»

І цей перегук не випадковий – автор заграє з текстом латино-американського класика. Наприклад, на старості, коли Ляля стала втрачати пам’ять, їй почали залишати записки з тим, що треба не забути зробити. Ці моменти автор мимохідь порівнює з епізодом, коли мешканці Макондо почали втрачати пам’ять і, щоб випадково не забути чогось важливого, записували назви речей і їхнє призначення, а також фіксували окремі важливі тези, приміром, що Бог існує.

Перегук із Маркесом продовжується в іменах. В родині Буендіа всіх звали однаково і долі персонажів повторювались. В родині Лялі нічого подібного не було, але, втрачаючи пам’ять, вона почала перемішувати оповіді між собою, змішувати згадки про своїх родичів, наділяючи одних людей рисами й історіями інших.

Вочевидь, для Лялі весь її часопростір набув міфологічних рис і звівся до вічного повторювання тих самих епізодів. І всі бачені місця стали один єдиним місцем, Місцем як таким: дерево в саду її теперішнього будинку стало деревом з її дитинства, а вона знов стала дівчинкою, яка сидить на найнижчій гілці дерева і боїться злізти, хоча селянські діти і сміються з неї.

Проте говорячи про «Лялю» і порушену в ній тему пам’яті, не можна не порівняти її і з епопеєю Марселя Пруста, а також із творами Бруно Шульца. З останнім роман Денеля поєднує тема розпаду прекрасного світу минулого: міфологізована родинна історія Лялі і досконалий світ дитинства Шульца, попри бажання затримати і втримати їх, розпадаються буквально на наших очах.

Загалом щось іронічне є і в самій постаті Лялі Бенецької. Так, автор виписує її дуже реалістично: він представляє не лише історію життя героїні, а й показує, якою вона є в наш час на старості, пише про свої безпосередні стосунки з нею.

А втім, все одно – залишається спокуса постійно підважувати цю підкреслено правдиву історію

Зрештою, письменники ХХ століття довго нас цьому вчили. Ну як так може бути, щоб дівчинка з такої поважної родини дійсно прожила все життя з цим зменшено-пестливим і таким недолугим ім’ям – Ляля?! Або те, що вона, достоту як у Лоуренса в «Коханці леді Чаттерлей», вибирає собі за чоловіка не прекрасного інтелектуала Юлека, який водить її по літературних кав’ярнях і перекладає останній том Пруста, а лісничого? У такі моменти ти дивишся на текст (який в анотації у порівнянні з клаптиковою ковдрою) і думаєш, що знаєш, з яких саме місць позичено ті окремі клаптики.

Іще одна тема, яка спонукає до роздумів, що життя Лялі сплетене з життів персонажів її домашньої бібліотеки, – це тема старіння. Вона подається тут не лише як фінальна фаза життя героїні, а й як постійно присутній елемент, стала одиниця романної атмосфери. Ми повсякчас відчуваємо цей надто великий контраст між панночкою, яка досконало зналась на музиці й літературі, й бабцею, що не бажає читати залишених для неї записок, тижнями не викидаючи скислі продукти.

Цей щемкий контраст між Лялею сьогодні й Лялею з її власних оповідей достатньо сильний, щоб читач не захотів повірити автору, ніби ця стара жінка і була тою людиною, яка прожила всі розказані нею історії. Тут вмикається читацький «захисний механізм»: ти починаєш думати, що з сучасною Лялею просто не могло трапитись усе те, що вона розказує. Можливо, ці історії вона просто вигадала, змішавши докупи справжніх людей із трагедіями Шекспіра, цитатами з Декарта і романами Гомбровича. Зрештою, простір для такої інтерпретації в романі Денеля присутній.

Читайте також інтерв’ю із Яцеком Денелем

Але для автора невідповідність між двома Лялями є чудовим способом продемонструвати лінії розриву між міфологізованою і реальною історіями. А весь роман дає можливість долучитись не до створення міфу про прекрасну Європу початку минулого століття, а до його руйнування. Тож Денель навмисне виставляє на показ усі ці неприємні деталі, показуючи, якими грубими нитками зшиті докупи красиві оповіді про ХХ століття.

Так чи інак, а перед нашими очима закінчується прекрасна епоха. Годинник пробомкав кінець століття, поети та літературні кав’ярні перетворились на примарний спогад, шахраї з села Лисів відмовились від усіх злодійських кодексів честі, а прекрасна панночка Ляля стала сивою бабцею, яка все швидше забуває персонажів свого тривалого життя. І нам треба встигнути почути про нього, поки ще не надто пізно.

• якщо «Фелікс Австрія» і ностальгія за тою Європою досі у вашому серці;
• якщо вам подобається розкладати тексти на численні алюзії-цитати-парафрази;
• якщо вас захоплюють книжки з описами творчих, інтелектуальних і аристократичних осередків.

• якщо вам здається, що іронія в розмовах про історію ХХ століття недоречна;
• якщо ви вже один раз заплутались в усіх тих Буендіа і не хочете пережити це відчуття знову;
• якщо занепад і старість прекрасних персонажів вас лякають, і ви хочете, аби історії закінчувались традиційним казковим «і жили вони довго і щасливо».