uncategorized

Тетяна Корнієнко. Недоторка: Психологічна казка / переклад з російської Івана Андрусяка, ілюстрації Віолетти Борігард. — К.: Час майстрів, 2015. — 104 с. (Cерія «Рекомендуємо прочитати». Підсерія «Перше кохання»).

Книжки для підлітків – справа дуже тонка й відповідальна. Але передовсім це виклик для самого автора – стати своїм серед майбутніх читачів, промовити їхньої мовою, але водночас промовити так, щоби вони почули і не злякалися, щоби слово зачепило. Підлітковий період є етапом важливих змін, часом перших кохання та прозчарувань. Одне слово, складним психологічним відрізком життя. Мабуть, з такої перспективи й написана психологічна казка Тетяни Корнієнко, девізом якої є фраза «Кохання дає нам силу змінюватися». Cаме цією книжкою видавництво «Час майстрів» започатковує нову серію «Перше кохання».

Хто, як не бібліотекарі, найкраще можуть знати смаки читачів, вміти вгадувати їхні вподобання, викривати пристрасних бібліоманів. Одночасно вони можуть добре орієнтуватися у людських проблемах – не лише з читання книжок, а й з досвіду спілкування із відвідувачами. І можливо, такий досвід спонукує декого з бібліотекарів й самим писати книжки.

Приміром, торік дебютувала київська письменниця Валентина Захабура, що працює бібліотекарем, із книжкою для дітей та юнацтва «Ой, Лише, або з чим їдять вундеркіндів?» Севастопольська письменниця Тетяна Корнієнко також працює у міській бібліотеці (вона ще має два дипломи: інженера-радіотехніка та психолога) і вже написала не одну книжку для дітей та підлітків. 2014 року перемогла у Всеукраїнському конкурсі дитячої літератури «Корнейчуковська премія» у номінації «Проза для дітей старшого віку» з психологічною казкою «Недоторка». Важливо зазначити, що видавництво «Час майстрів» видало книжку одразу двома мовами – оригінальною російською та з перекладом Івана Андрусяка українською.

Тетяна Корнієнко в одному з інтерв’ю зізнається, що «література, яку діти захочуть читати, повинна писатися за їхніми законами. Але ми маємо помістити туди те, що в результаті хотіли б в них побачити. Так, поступово, дуже обережно, ми зможемо виховати добрих людей».

Отож, авторка вважає, що підліткова літератур повинна виховувати. Цікавою в цьому ключі є й анотація до «Недоторки»: «Чому дорослі не помічають, що діти виросли, що в них може бути своя власна думка, своє власне життя? [...] Подібні питання часто виникають у підлітків. Відповіді на них можна шукати в правильних книгах».

А які це – правильні книги? Мабуть, видавці натякають на «Недоторку».

Коротко про головне

«Недоторку» означено як психологічну казку. І така наголошена казковість тексту й виправдовує дещо нереалістичне, навіть театральне закінчення. Адже сам сюжет доволі правдоподібний: типові проблеми типових підліків у типовій школі.

Дев’ятикласниця Алевтина Диряєва, головна героїня, є такою собі «білою вороною», у неї майже немає друзів, всі з неї насміхаються через її страх перед мікробами (прозивачи Мийдодіром). Вона максимально обережна зі всім та усіма навколо, боїться доторків та збіговиськ.

І власне цей момент є ключовим у повісті та психологічно обігрується. Авторка формулює чітку проблему, яку намагається розв’язати до кінця книжки. Зрештою, історія невибаглива, проста.

Як у більшості книжок для підлітків, у цій також є такі проблеми, як непорозуміння з батьками (проте невідомо куди зникає батько героїні – маємо лише згадки про перші чотири роки життя сім’ї в Індії, а далі в тексті є лише мама), важке спілкування з однокласниками (звісно, тут не обійтися без прізвиськ, без яких у школі обійтися неможливо), перше кохання, перший поцілунок, перші ревнощі та сльози.

Тут і стандартна тема новачка у класі, вводячи якого в текст, авторці вдаєтсья якісно змінити/зрушити з місця перебіг подій.

Голос автора

Хоча Тетяна Корнієнко й підходить на доволі близьку відстань до читача-підлітка, проте все-таки у повісті відчутна рука дорослого автора-наставника. Часто підлітки поводяться нетипово для свого віку, а мабуть, радше так, як цього хотів би автор.

Наприклад, новенький однокласник Іван дає виважені поради Алі, проводить культурні бесіди у парку на тему класичної музики та мистецтва, запрошує дівчат на балет «Лускунчик», та й зовнішність у нього зразкова – костюм з краваткою і сіра сорочка; та й Алі це подобається: «Я раніше не замислювалася, а зараз раптом зрозуміла, що мені дуже подобається, коли хлопець одягається в класичному стилі».

Головна героїня теж іноді буває занадто тверезомислячою у стресових ситаціях. Диво – вона напрочуд швидко оговтується від зради і починає аналізувати ситуацію мужнім відстороненим поглядом, ставлячи собі такі запитання: «Алю, Іван — твоя власність? Ні. Чи впевнена ти, що потрібна йому не лише як цікавий і уважний співрозмовник? Ні. Чи Іван хоч якось зізнавався тобі у своїх почуттях? Ні. Чи має право Юлька на власне щастя, якщо її подружка — собака на сіні? Так».

Також автор не забуває й натякати юним читачам про любов до літератури, чи то пак до світочів шкільної програми. Аля, до прикладу, із задоволенням буквально проковтнула «чотири цеглини» «Війни і миру» (ви багато зустрічали таких людей?) Є згадки і про Гоголя та Пушкіна, зате немає жодного слова про українських чи іноземних письменників.

А ще, майже на кожній сторінці з’являються позначені курсивом важливі фрази. Це трохи нагадує щоденниковий формат – запис екзистенційного, пережитого і передуманого героїнею, певні висновки, крик душі.

Але одночасно це трохи нагадує сміливість автора самому підкреслити все найважливіше, що слід почерпнути з книжки. Тож її можна перечитувати й без олівця.

Підліток без ґаджета – не підліток

Мова книжки доступна, проста, діалоги живі. Але хотілося б більше так званої підлітковості у лексиці. Хоча часто вживаються вислови сучасного підлітка, але немає якихось цікавих новотворів чи модного олітературненого сленгу. Окрім того, відсутні будь-які побутові підліткові речі – наприклад, смартфони/планшети / комп’ютери, немає смс / чатів / соцмереж – а це є невід’ємною частиною сучасних дітей.

Натомість чути, як у хаті дзвонить стаціонарний телефон, а однокласники залишають паперові записки.

Більше того, героїня-недоторка не має комп’ютера, мовляв, «він шкідливий, очі псує, опромінює».

Гроші – не головне

У книжці Корнієнко подає одну, на перший погляд? непримітну, ба? навіть однозначну історію. Але не все так очевидно та просто.

Авторка описує випадок, що трапився під час виставки: картину Алі хоче купити один француз, пропонує пристойну суму – тисячу євро, проте героїня без крихти сумніву та бодай мінімальних спокус легко відмовляється. Оскільки текст апелює до психологічного занурення у юнацьку душу, то варто було б детальніше про це поговорити на сторінках книжки. Окей, саме ця картина є найдорожчою для героїні та символічною, ба навіть інтимною, бо писалася як сповідь. Але авторка жодним чином не обігрує цього моменту, а коротко та чітко розставляє всі начебто очевидні крапки над «і».

Можливо, мораль тут у безсиллі грошей перед совістю або непідкупності дівчини, або у неважливості грошей для митця – здогадуватися доводиться самотужки.

З іншого боку, а що завадило таки продати картину і тим самим позбутися того небажаного образу, розкритого на полотні? Зрештою, це величезний простір для дискусій після прочитання.

Отже

Оформлення: дещо по-дитячому зроблена обкладинка книжки стилістично та колористично відрізняється від ілюстрацій всередині, доросліших та стриманіших, у стильному двокольорі.

Текст: напрочуд легкий, книжку можна швидко прочитати. Сюжет захопливий, а розв’язка непередбачувана, напруження триває аж до останньої сторінки, аж до першого поцілунку (цитуючи самого ж автора: «Яка кіношна банальщина»…)

Отож, вийшло таки казково, тобто нереалістично, і трохи психологічно, але передовсім дуже правильно. Питання лише в тому – правильно для кого?

Обкладинку «Недоторки» можна побачити у нашій вітрині новинок до Форуму видавців