uncategorized

Малі українські діярії XVII-XVIII століть / Упорядник Валерій Шевчук. – Київ: Кліо, 2015

Любі друзі-читачі, як ви гадаєте, до якої доби політичної історії України належать ці рядки зі щоденника одного представника «управлінської еліти» нашої країни: «Навістив своїх бджіл і там довідався від сина пасічника, що трава з маленькими білими квітками, яка росте біля ставків і зветься вех, губить овець, коли ті її поїдають»? Чи таке: «Бджоли, поставлені на вершині горба, були знесені дощовими потоками, котрі лилися з горба»?

Ні, не вгадали, це не «золота п’ятирічка» Віктора Андрійовича! Ці слова належать Петрові Апостолу, сину одного з останніх гетьманів старої України. Його щоденник увійшов до книжки «Малі українські діярії XVII-XVIII століть», яку упорядкував письменник Валерій Шевчук і надрукувало видавництво «Кліо».

Окрім текстів Петра Апостола, до книги потрапили щоденники інших авторів ? представників української старшини та духовенства. Слово «діярій» (або ще «діаріуш») в тодішньому лексиконі означало і щоденник, і часом невеликий локальний літопис.

Валерій Шевчук, звісно, більш відомий широкому колу читачів як письменник, але часто він виступає і в ролі історика літератури та упорядника антологій барокових авторів. Цьому сприяє його освіта історика-архівіста. Щоденники-діярії він віднайшов у архівах та у публікаціях старих історичних журналів (таких, наприклад, як «Киевская старина»).

У писаних триста-чотириста років тому щоденниках-«діяріях», наче водяні знаки, проступають архетипи нашого суспільного життя. Взяти хоч би такий офіційний запис: «Лютого 21. У цей день через запустні Вакханалії, які всіма відправлялися у військовій канцелярії, ніяких справ нікуди не відпроваджували». А також згадуються кумедні моменти з тогочасного життя: «Видано універсал Григорію Івановичу, отаманові бобровницькому з товариством, що дозволяє йому вільне ловлення водяних звірків бобрів у річках Сожі, Іпуті, Беседі, Судості, Івоті, Убеді Десні…»

Або: «Писано до пана полковника київського листа у відповідь, щоб міські та сільські промисловці (крім самих селян орних) неодмінно голили бороди».

Не обмежуючись громадськими справами, автори «діаріушів» звертали увагу також на всілякі побутові, життєві подробиці: «Навідав брата в Портянці. Моя дружина в супроводі його дружини, вийшовши, при купанні ледве не впала у рів». Та: «Бачив виставу комедії, поставлену чернігівськими учнями. Блискавиця ударила у дзвіницю Миколаївської церкви, розбила хреста й пошкодила два стовпи». Не цурались і настроєвої філософії, наснаженої античними алюзіями:

Прочитав у Петронія такі вірші Нерона:
У ту мить, як навідує нас печаль,
Треба втопити горе у фалернськім вині
І говорить постійно: «Налий, рабе, вина!»

До книжки «Малі українські діярії XVII-XVIII століть» увійшли записки Атанасія Филиповича, церковного діяча, полеміста, у православній церкві визнаний святим, Дмитра Туптала, іще одного православного святого, видатного письменника, богослова, митрополита, Юрія Винницького, греко-католицького єпископа, Миколи Ханенка, українського політика і дипломата часів Гетьманщини, Пилипа Борзаківського, історика і канцеляриста при гетьманах Скоропадському і Полуботку, Павла Ладинського, теж гетьманського канцеляриста, сина гетьмана Петра Апостола, Гедеона Пазина, ігумена одного з монастирів, який розташований на території нинішнього Закарпаття.

Люди, сказати б, різної історичної ваги, що й робить цікавим поєднання їхніх «діяріїв». Якщо Пазин переважно звертає увагу на церковно-господарчі справи, а Винницький розповідає, в кого і як він гостював або хто гостював у нього, то Ханенко змальовує широке полотно подорожі до Москви разом із гетьманом Скоропадським.

У стриманих фразах йому вдалося яскраво зобразити химерне і жаске життя Росії доби Петра І, що вказує на літературні таланти Ханенка. А, скажімо, Атанасій Филипович присвятив свої тексти розповіді про історію власної боротьби за православну віру. Боротьбу цю він провадив, не знаючи меж, доходячи до важких форм екстазу – зі скандалами, прокляттями, добровільним оголеним вивалюванням себе у багні та настільки концентрованими видіннями під час подорожі до Росії, що спонукали тікати його подорожніх.

У різних текстах цієї книжки знайде щось для себе кожен читач, котрий хоч трохи, бодай на рівні парадоксів і збігів обставин, цікавиться історією. Важливо, що картина життя сімнадцятого-вісімнадцятого століть постає тут не лише в баченні письменників, цих головних мемуаристів, а й людей інших занять. Завдяки цьому книга створює непоганий стереоефект в погляді на тогочасне суспільство.

Переклав «діярії» вже згаданий Валерій Шевчук (писалися вони різними мовами – від тодішньої старої української до французької), досі вони сучасною українською не друкувалися. Відтак про якість перекладу, напевно, ми ще маємо шанс побачити палкі фахові суперечки.

Крім того, Шевчук зробив докладні примітки до текстів з розповідями про героїв книжки; про описані в них події; подав історичне тло; додав біографії авторів. Ці примітки теж мають виразно індивідуальний, авторський характер.

Над оформленням книжки працювала художниця Наталя Михайличенко. Її робота – стилізація під старовинну книжкову графіку.

Загалом «Малі українські діярії XVII-XVIII століть» ? одне з найцікавіших історичних видань останніх місяців. Щонайменш у сфері популярної історії.

• тим, хто цікавиться історією як такою;
• любителям історії повсякденності;
• побутовим естетам;
• прихильникам Валерія Шевчука;
• тим, хто не знає, що подарувати друзям чи рідним.

•  кому потрібні академічні джерела;
• поціновувачам дуже інтимних мемуарних подробиць;
• поборникам ідеальних і ультрапатетичних концепцій вітчизняної історії.