Інтерв’ю

Випускник Московського поліграфічного інституту Віталій Мітченко вперше побачив Києво-Печерську Лавру вкінці 60-х – ще до того, як патріотично налаштовані українські філологи офіційно розпочали свої правописні дискусії. Віталій Степанович оформлює видання як Тютчева, так і Петра Могили, а значить, не ставить жодних національних рамок у своїй професійній діяльності.

Розповідаючи про шрифти, видатний український художник книги, каліграф та викладач Київської художньої академії підносить гарно виписані літери на рівень справжнього мистецтва, яке існує поза буквою офіційних та неписаних законів. 

А ще пан Віталій отримав понад 20 дипломів на міжнародних конкурсах книги. Зокрема 2004 року – диплом першого ступеню на республіканському конкурсі графіки імені Сергія Якутовича за відому багатьом рукописну книгу «Вій» Миколи Гоголя.

 На фестивалі «Рутенія»

– Відомо, що психологічний портрет людини можна скласти за її почерком. Пане Віталію, як Ваш авторський стиль проявляється у виконаних Вами роботах?

– Мій художній стиль є добре впізнаваним, бо йому властиві вивчені саме мною історичні елементи скоропису, накладені на індивідуальні особливості власного почерку. Він у мене аж ніяк не каліграфічний, тому треба розрізняти каліграфію та суто побутовий почерк, за яким можна зрозуміти окремі психологічні особливості людини. Це коли ти пишеш спонтанно, не замислюючись, а графологи разом із психологами визначають окремі риси твого характеру.

– Яким чином створюєте потрібний психологічний ефект сприйняття читачем тексту?

– Писаний від руки текст – це теж ілюстрація, тільки більш абстрактна. Коли я працював над повністю написаним від руки «Вієм» Гоголя, то намагався відтворити дух часу не лише завдяки малюнкам.

Сторінка з «Вія» Миколи Гоголя

 Цікаво те, що історичне письмо передає естетичні вподобання та психологію всієї епохи. Особисто я «зациклений» на письмі доби українського бароко, і можу з впевненістю сказати, що, судячи з тогочасного почерку, і гетьман, і звичайний письменний українець мали схожі психологічні портрети. Втім, письму були властиві й свої територіальні відмінності залежно від історичних особливостей та різного культурного впливу: можемо говорити про схожий на латинські рукописи київський почерк, типово давньоруський луцький почерк тощо.

–  Ви шукаєте ідеї для шрифтів навіть на вулиці. Що з виконання вуличних шрифтів найчастіше приваблює та відштовхує?

–  На вулиці можна побачити цікаві побутові шрифти: саморобні вивіски на кіосках, графіті, «Я тебе люблю» на асфальті…Тому я завжди кажу своїм студентам: коли їдете в метро, дивіться на рекламу і аналізуйте. Там трапляється багато так званого «кислотного» тексту, а ще якогось кривого, навскісного, занадто затемненого. Це такі «метушливі» шрифти, їх роблять дизайнери, які не знають, що насправді бажають створити, а натомість хочуть повипендрюватися. Мене особливо «вбиває» виконання напису із правилами поведінки у метро, зробленого чорним шрифтом із білою обвідкою, який взагалі неможливо прочитати на тлі темних вікон вагону. От, скажімо, у Німеччині над такими покажчиками  працює єдина професійна фірма, тож там подібний дизайн є частиною державної програми з оформлення міського середовища.

–   Як ставитеся до сучасних комп’ютерних програм для розроблення шрифтів?

–  Комп’ютер – це лише знаряддя у руках художника. Тож, усе залежить не тільки від програми. На жаль, більшість адаптацій латинських шрифтів для кирилиці є дуже слабкими, бо люди, які над ними працювали, освічені в комп’ютерному розумінні, але не в шрифтовому. Одна з їхніх найпоширеніших помилок – впровадження однакового міжлітерного пробілу для букв різної конфігурації, що створює «рваний ритм» всередині слова.  А тональна рівність шрифту є чи не найважливішою його характеристикою. Коли московський шрифтовик Юрій Гордон назвав латиницю «божественно сірою», то мав на увазі саме це.

Я маю досвід роботи над комп’ютерними шрифтами завдяки співпраці із дизайнерами  Андрієм Шевченко та Олексієм Чекалем. Розробляю рукописну основу в кількох варіантах і надсилаю її колегам, а вони вимальовують все це в електронному форматі. Це великий масив роботи, бо окрім загальної абетки потрібно створити ще й декілька варіантів  накреслення окремих літер, а також лігатури (об’єднання двох літер в один друкований символ – «Читомо»). Простіше кажучи, якщо в українському алфавіті є 34 літери, то нам треба зробити вдвічі більше.

–  Яку роль, на Вашу думку, відіграють новітні (декоративні, символічні) шрифти в сучасному текстовому просторі? Це просто красиво чи справді функціональна необхідність?

–  Розумію прагнення художників використовувати символи у шрифтах. Можливо, це певне бажання повернутися до першопочатків. Справа в тому, що я починаю свої заняття на першому курсі із вивчення дописемних знакових систем. І тут одразу стає зрозумілим те, що шрифт виник із малюнка! Кам’яна Могила, Трипілля…От що позначала літера «З»? Не інакше, як паросток, що з’являється з-під землі! «Д» або «добро» – це будинок на сваях. А «Ж» («живите»)? Чим не зображення жінки, яка народжує?! Тут вже є весь символізм!

Що ж до декоративності, то треба відчувати ту межу, за якою літера перетворюється на орнамент або зображення і перестає бути читомою. Нечитома буква – це мистецтво для мистецтва, а не грамотний дизайн.

– Віталій Мітченко – це ще й відомий дослідник каліграфії. Чи траплялися Вам особливо важкі для розуміння шрифти, які було б доцільно розшифровувати? Якими позапрофесійними навичками слід володіти для того, щоб виконувати таку роботу?

–   Дослідженням давніх шрифтів займаються палеографи. А палеографія – це все ж таки допоміжна історична наука, яка потребує додаткових спеціальних знань.

Особисто мені доводилося розшифровувати злиття декількох літер в одному символі. Таке часто можна побачити на іконах, картинах конструктивістів та підписах української інтелігенції XIX століття. Цей прийом дозволяв сприймати слово одномоментно, не читаючи його по буквах.

–  Відомо, що Ви працюєте над подарунковими виданнями з обмеженим тиражем. Як ставитеся до приватних колекцій раритетного друку? Чи вони створюють перешкоди для широкого ознайомлення зі старою каліграфією?

–   Я думаю, що в приватних колекціях не надто багато каліграфії. Особисто мене хвилює сучасний стан книги загалом, бо зараз говорять про те, що вона помирає від усіх цих планшетників. Що треба робити для того, щоб таке не відбувалося? Наприклад, випускати невеликі, але дуже якісні тиражі з використанням, скажімо, рукописних шрифтів і конструктивних цікавинок. А якісне, як відомо, завжди дорого коштує.

Та іноді книги у нас роблять дорогими тільки за рахунок ручного паперу, шкіряних обкладинок із золотим тисненням, складного кольорового друку, і в усьому цьому виявляється не багато смаку. Вважаю, що час масової літератури минає (за винятком довідників, підручників і дитячої літератури), тому її треба робити з прибамбасами. Не дарма ж сьогодні все частіше маємо справу з артбуками та реставрованими (переоформленими чи просто перевиданими) бібліографічними раритетами XIX-XX століть. Це вже тенденція.

Спілкувався Пилип Пухарєв

Світлини автора і lukas_2d