Інтерв’ю

Не було, мабуть, такого року, аби видання з серії «Приватна колекція» не завоювало лавр переможця на котромусь із книжкових конкурсів. Критики й медійники мало не на кожну книжку накидають оком, про видання прийнято говорити й писати. А для читачів серія «Приватна колекція» давно вже стала їхньою домашньою приватною колекцією. І за добрими книжками, за якістю, яка з часом не перевтілюється в неякість, за естетикою оформлення із чисто львівським шармом стоїть Василь Ґабор. Науковець і першовідкривач забутих і цікавих літераторів, автор низки літературознавчих статей і краєзнавчих есеїв. Письменник однієї книжки («Книга екзотичних снів та реальних подій») й  упорядник багатьох чужих. Азарт як стимул і «не нав’язувати» як правило – поки що його не підвели.

З Василем Ґаборем ми зустрілися у Вернадці, де й почали розмову на одному широкому й зручному бібліотечному підвіконні.

– Пане Василю, якщо повернутись до витоків, то якою спершу задумувалась «Приватна колекція»?

– Спочатку був задум показати покоління письменників 80-х років ХХ століття. І це найкраще можна було зробити в антології. Але мені не подобалося слово «антологія». Я крутив його і так і сяк, аж поки виринуло слово «колекція» ? ніби збираю колекцію художніх творів покоління вісімдесятників, які мені подобаються. А згодом до «колекції» додався прикметник «приватна». Знахідка назви «Приватна колекція» виявилась дуже вдалою. Чому? Тому, що дозволила мені як письменникові, науковцю і видавцеві виражати приватний погляд на літературу. Врешті, ця приватність була підкріплена не тільки ідеями, а й коштами.

– Тобто була задіяна ще й приватна колекція грошей?

– Саме так. Бо коли разом із Олегом Говдою видали першу книгу під назвою «Приватна колекція», то вклали у неї виключно власні кошти. Свій приватний погляд ми підкріпили коштами, а отже добре обміркували все. І це виявилось дієвим засобом у роботі. Врешті, якщо комусь не подобався наш підбір авторів чи творів, ми пропонували обуреним видавати своїм коштом будь-кого і будь-що. Однак ні в кого не виникало бажання робити щось подібне. А ми з Олегом, немов двоє божевільних, вирішили: те, що нам подобається, має подобатись широкому загалу, думали, що це буде потрібно й іншим. А наша перша книга могла стати найбільшим крахом у нашому житті. «Приватна колекція» була визнана найкращою книгою Форуму 2002 року, про неї всі писали, вона мала справжній медіауспіх! Але її ніхто не купував. Ми з Олегом були у відчаї. Адже вклали у книгу такі кошти, що дорівнювали вартості наших квартир. Як повернути борг? Що робити?

– Тобто треба було стати книжковим менеджером?

– Це сьогодні так називається. А 2002 року таке слово було рідковживаним. Ми думати, що наше суспільство просто не дозріло до виходу «Приватної колекції». Але насправді причина була в іншому: одна книга, якою б вона не була медіауспішною, ніколи не робить погоди на книжковому ринку. Вона не може привернути до себе аж надто великої уваги. І в цій критичній ситуації нас врятувала від краху Парламентська бібліотека, придбавши певну кількість примірників для книгозбірень.

– І потім, звісно, книжка розкупилась?

–  Як не дивно, активно купувати її почали лише через 3 роки, а нині вона ? справній раритет.

–  Початок оптимістичний… Але Ви не здалися тоді, й тепер маєте більше 50 книжок у серії «Приватна колекція». Розкажіть про критерії відбору творів.

– Кожне видання «Приватної колекції» розглядаю з чотирьох позицій: як письменник, літературознавець, видавець і читач. Бувають випадки, що як письменник і читач я критично ставлюся до того чи іншого автора, але як науковець, який прагне бути у всьому об’єктивним, нікого не можу іґнорувати, коли намагаюся відтворити цілісну картину літературного процесу. У «Приватній колекції» був закладений і мій багатолітній досвід, адже про письменників «нової літературної хвилі» я розпочав писати з 1993-го року, спочатку в газеті «Просвіта», а згодом у журналі «Кур’єр Кривбасу», тобто слідкував і пропаґував їхню творчістю упродовж десяти років. І мені хотілося відібрати до книги такі твори, які були б характерними для цілого покоління. Звичайно, на цей відбір вплинули й мої смакові «критерії».

– Суб’єктивні?

– Звичайно, суб’єктивні, бо кожна людина має свої смаки. Та я намагався відбирати такі твори, щоб їх хотілося перечитувати і слухати, як музику. До того ж для мене важливою є не фабула твору, а внутрішня напруга. А найголовнішим критерієм «Приватної колекції» стало правило не нав’язувати нічого читачам, а тільки пропонувати власний погляд на світ, а вже читач сам вирішить сприймати його чи не сприймати.

– І невже Ви не хотіли «підтягнути» читацькі смаки за допомогою Ваших книжок до вищої планки, мовляв, дивіться і вчіться робити гарні речі.

–  Ні. Бо цього й не треба робити, щоб не принижувати читача. Він сам повинен мати право вибору. І коли обирає якісь видання «Приватної колекції», то вони автоматично стають його приватною колекцією. Через такий підхід у наших виданнях немає академічних передмов, бо будь-яка передмова ? це розставляння акцентів, своєрідне нав’язування своєї думки іншим. Цей принцип, на мій погляд, вдало був застосований в антології «Бу-Ба-Бу», де не я писав про учасників угрупування, а надіслав кожному по сім запитань, щоб бубабісти на них відповіли, зокрема, чим здивували українського читача і в чому новизна їхньої творчості? Вийшло цікаве інтерв’ю, з самооцінкою, самокритикою та самосприйняттям. Ще один стереотип я зруйнував, подаючи в антологіях розлогі біобібліографічні відомості про авторів та їхню творчість. Бо хочу, що наші книги були корисними людям і допомагали їм економити час. Якщо вам треба написати про творчість того чи іншого письменника, то вже не треба йти в бібліотеку й перегортати гору часописів, це я робив за них і вміщував в антологіях списки найцікавіших публікацій.

–  А хіба це не руйнує певною мірою книжку?

– Можливо, але наш підхід виявився корисним. Пригадую, як одного разу на Форумі видавців я наважився запитати одного читача, який видавався мені людиною точних наук, чому купує книгу? А він відповів: «З принципу математичної доцільності. У мене підростає син, і мені згодом нічого не треба буде шукати для нього, бо в цій книжці все є». Ще один принцип: обходити те, що це тебе не вражає…

– А якщо письменники, які думають, що повинні Вас вразити (але це насправді не так) підходять і кажуть: опублікуйте мої твори у Вашому проекті!

–  Не тільки підходять, а й пропонують кошти. І я вже декілька разів відмовився від грошей, бо для мене важливішим є видавничий бренд «Приватної колекції».

–  Український книжковий ринок не передбачений?

– Я намагаюсь видавати серйозну літературу. А серйозна література – рідко буває комерційною. Вона потребує підтримки. Та кожна книга, і серйозна в тому числі, має свою долю. Колись Олександр Жовна, а на той час він видав з п’ять книг на Кіровоградщині, але мало хто про нього знав, передав мені понад сотню примірників збірки оповідань та повістей «Вдовушка», аби прилаштував їх у Львові, однак жодної його книги не купили. А через рік ми видали у ЛА «Піраміда» його книгу «Її тіло пахло зимовими яблуками» ? і враз вся Україна заговорила про неї і її автора. А до книги ввійшли майже всі твори із «Вдовушки».

– Що готуєте нового?

–  Це комерційна таємниця. Сьогодні скажеш, що збираєшся зробити, а завтра вже побачиш в книгарні реалізованим свій задум. Таке вже було. Два українські видавці були на книжковому ярмарку у Німеччині, і один похвастався іншому про свої видавничі плани. Приїжджають до Києва, а його товариш вже придбав авторські права на книгу, яку той збирався видавати.

– А щодо книжкових обкладинок «Приватної колекції»?

– Намагаємося робити такі обкладинки, які б були мистецькими, притягували до себе, а не відштовхували. Для нас кожна книга – щось особливе. Й оформлення, і тексти – все повинно бути співзвучне, у дуже хорошому смаку. Оформлює наші книги Андрій Кісь, неперевершений художник тіні.

–  Яка Ваша приватна колекція книжок, домашня бібліотека себто?

– Мені важко сказати. Можливо, декілька тисяч. На жаль, у мене мале помешкання, і якщо хочу купити нову книгу, то неодмінно повинен іншу комусь віддати чи подарувати. Та часом так шкода позбутися того, що лежить уже 20 років…

–   Коли чекати книжку, де б Ваше ім’я було не як укладача, а як автора?

–  Парадокс у тому, що людина може писати тоді, коли нічим не переймається, коли живе тільки прозою. А всі ми змушені заробляти на хліб. Іноді подумаю, що міг би написати одну-дві новелу за рік, але ж прожити за них просто неможливо, навіть за книжку новел не проживеш. А за цей час я можу підготувати до друку таку книгу, як «Українські літературні школи та групи», практична користь від якої буде більшою, ніж від однієї-двох моїх новел. Тому прагматизм бере гору. Адже це також реалізація себе як письменника. Головне – працювати.

Оксана Хмельовська