Автори та ілюстратори

Сюзанн Лафлер – сучасна американська письменниця, яка не боїться говорити з дітьми про непрості життєві ситуації й болючі моменти: сварки з друзями, переїзд, втрату близьких, війну… Її тексти написано просто й щиро, тому вони знаходять відгук у душах читачів – і юних, і дорослих. Цього року у Видавництві Старого Лева українською вийшла дебютна повість авторки – «З любов’ю, Обрі». Про Обрі, дитячі книжки та письменництво ми й поговорили з Сюзанн Лафлер.

– Ще дитиною ви оголосили, що писатимете книжки для дітей. Що допомогло втілити дитячу мрію в життя?

– Рішення стати письменницею швидше було відкриттям моєї долі, покликання, а не мрією. Мрія – це вигадка, щось, на що ти сподіваєшся… а я пронесла це крізь юність у доросле життя без жодних сумнівів.

Найважливішим чинником у тому, що я стала письменницею, безсумнівно, була моя освіта. (Спеціалізації на бакалавраті – англійська мова й європейська історія, магістерська програма – «Як писати для дітей» – прим. ав.) У мене були вчителі, які підтримували, заохочували мене. Були й такі, хто казав, що мої прагнення – марна трата часу. Насправді, викладачі з негативним ставленням надзвичайно допомогли мені, оскільки зробили мене значно сильнішою й рішучішою. Коли я стала старшою і могла обирати більш спеціалізовані програми для навчання, я змогла плавно перейти до професійної діяльності, завдяки зв’язкам, яких набула на магістерці.

– Ваші персонажі дуже реалістичні. Читач може бачити їх і відчувати те саме, що й вони. Коли я читала «З любов’ю, Обрі», мені зводило шлунок, настільки реальним був для мене біль Обрі. Звідки ви берете своїх персонажів? Як вам вдається створювати їх такими живими і з такими переконливими голосами? Може, герої ваших книжок схожі на ваших братів чи сестер? Чи дітей, з якими ви працюєте? Чи, може, ви вивчали дитячу психологію?

– Мої персонажі самі знаходять мене. Частково – це я сама. Також вони відображають те, як зі мною говорить світ. Вони ведуть оповідь в моїй уяві, а я лише записую, що вони кажуть. Насправді я не надто задумуюся над цим. На стадії редагування моя команда знаходить місця, де голоси персонажів «провисають» чи можуть бути виразнішими, тоді я переглядаю текст, щоб увиразнити їх. Я ніколи не використовую голоси реальних людей, також не вивчала спеціально дитячу психологію.

– У книжці «Слухати Луку» ви використовуєте діалект. Як вважаєте, коли авторам дитячих книжок варто використовувати діалекти чи сленг?

– Я й не знала, що скористалася діалектом у «Слухати Луку»! Якщо ви зауважили щось таке, то це, певне, мій діалект. Гадаю, завжди варто вживати живу мову в діалогах і тоді, коли текст написаний від першої особи. Якщо персонаж розповідає історію або говорить, він має звучати як реальна людина, а не підручник граматики.

– Ваші книжки – це не просто історії. Ви пишете про серйозні речі, такі як втрата батьків («З любов’ю, Обрі» і «Вісім ключів»), війна («Прекрасний блакитний світ»), проблеми з друзями. Чому, на вашу думку, важливо через книжки говорити з дітьми про складні моменти?

– Діти стикаються з такими ситуаціями у реальному житті. Ми б нашкодили їм, якби не допомагали вчитися думати і говорити про такі речі.

– Які важливі теми треба проговорювати у дитячих книжках? Чи є якісь табу, речі, про які ви ніколи не писали б?

– Важливо мати книжки про все, з чим діти стикаються в реальному житті: проблеми в родині і з друзями, переїзд, розлучення, хвороби, бідність, дискримінація, війна… Щодо табу – я завжди прислухаюся до голосу свого персонажа, і поки що мої персонажі не розповідали про щось таке, про що я не писала б, тож це не був свідомий вибір – виключити щось із тексту.

Читайте також: 6 книжок для дітей про втрату

– Звідки черпаєте ідеї для своїх книжок?

– Я дозволяю їм знаходити мене.

– Де ви любите писати?

– У кав’ярнях. Особливо зі старомодною атмосферою чи дерев’яними столами. Принаймні коли вручну пишу замітки. Коли ж я пишу вдома, а саме там я виправляю і редагую текст, я з ногами вмощуюся у кріслі-гойдалці.

– Чи є якісь особливі ритуали, які настроюють вас на писання?

– Спочатку я мию посуд. Ще – граюся чи складаю пазл на планшеті або комп’ютері, щоб розігріти мозок. Я не можу довго всидіти на одному місці. Багато ходжу. Що я роблю, коли зараз відповідаю на питання? Готую гарбуза, звісно.

– Можете щось порадити авторам-початківцям?

– Моя улюблена порада – не перейматися тим, щоб писати вашу історію у певній послідовності. Багато дітей сидять роками, намагаючись вигадати назву. Як ви можете назвати щось, чого ще не існує? Потім вони довго сидять, намагаючись написати «зав’язку». Якщо ви знаєте, що ваша історія завершиться епічною битвою з драконом, чому б не почати писати з неї, якщо це та частина, яку ви відчуваєте ? Ви завжди можете дописати те, чого бракує, пізніше. Принаймні я саме так роблю.

– Ви якось розповідали, що, коли вийшла «З любов’ю, Обрі» і ви побачили її в книжковій крамниці, вам хотілося сховати її від усіх. Гадаю, це тому що вона настільки відверта. А як ви сприймали вихід інших книжок?

– Не тому, що вона така відверта. Тому що Обрі належала мені й лише мені, а потім раптом виявилося, що вона може належати будь-кому. Я не хотіла нею ділитися; хотіла забрати всі книжки додому, щоб вона й далі лишалася тільки моєю.

Пам’ятаю, коли я чекала виходу «Восьми ключів», своєї другої книжки, не думала, що зможу полюбити якусь книжку так само сильно, як «З любов’ю, Обрі». А потім привезли коробки… Я розпакувала їх, потримала книжку, і я таки любила її так само сильно. Я була настільки цим здивована.

Читайте також: Анна Хромова: «Потрібні книжки, які “спустяться” до щоденних дитячих проблем»

– «З любов’ю, Обрі» перекладена німецькою, японською, корейською, українською та іншими мовами. Якими були ваші думки, коли ви бачили закордонні видання? Оригінальна обкладинка – це фото, інші видавці використали в оформленні роботи художників. На вашу думку, які обкладинки краще передають ідею книжки? Чи вам подобається українське видання?

– Я завжди в захваті, коли бачу ідеї, важливі для іншої культури і те, як вони репрезентовані на обкладинці. Наприклад, на німецькому виданні – фото загартованої обставинами дівчинки… Японську обкладинку прикрашає яскравий малюнок – бабусин будинок зсередини. Та моє улюблене, напевне, голландське видання, на обкладинці якого в акваріумі Семмі плаває паперовий човник, і на цьому човнику – текст одного з листів Обрі. Не знаю, чи «працює» якась обкладинка краще за інші, вони просто по-різному підкреслюють ідею, яка відповідає потребам чи інтересам читачів.

Мені подобається обкладинка українського видання, тому що риби нагадують мені рядок із книжки: «Можливо, усі люди на Землі – Божі акваріумні рибки».

Сюзанн Лафлер народилася у 1983 році під Бостоном, Массачусетс. У коледжі вона вивчала літературу й письменницьку майcтерність. Навчаючись на магістерці, почала писати «З любов’ю, Обрі», яка стала її першою опублікованою книжкою. Живе у Нетіку, Массачусетс, і Нью-Йорку, де викладає мову й математику.

Чільне фото: coombedean.co.uk

Suzanne LaFleur: “I follow the voice of my character”

Suzanne LaFleur is a young American author who isn’t afraid to talk to kids about difficult situations and tough moments, such as quarrels with friends, moving, losing a loved one, war… Her texts are clear and frank. That’s why they find their way to readers’ souls, both youth and adult. This year The Old Lion Publishing House published one of her books, Love, Aubrey in Ukrainian. We talked to Suzanne about Aubrey, kids’ books, and writing.

You were a young girl when you announced that you would write books for kids. What helped you make your dream come true?

Deciding to be an author was much closer to discovering my destiny or receiving a vocation than having a dream. A dream is something fanciful, something you hope for…but I proceeded through my young life towards authorhood without doubts.

The primary factor in becoming an author was certainly my education. There were teachers who really encouraged me. There were also teachers who told me such an endeavor was a waste of time. The negative teachers actually helped enormously, because they made me all the more determined. As I grew older and got to select more-specialized programs of study, I was able to transition smoothly to my professional life through connections I made in grad school.

Your characters seem very real. The reader can see them and feel like them. While reading Love, Aubrey I feel weird in my stomach, so real was Aubrey’s pain for me. Where do you get your characters? How do you create them so alive and make their voices so natural? Do your characters have any features of your siblings or kids you are working with? Did you study child psychology?

My characters find me. They are in part myself and also reflect how the world speaks to me. They narrate in my imagination and I just record what they say. I don’t really think too much about it. In editing, my team identifies places where the character’s voice slips or could be stronger and I revise to streamline it. I never use the voices of real people nor have I studied child psychology.

In your book Listening for Lucca you use a local dialect. In your opinion, when should authors of children’s books use dialects or slang?

I didn’t realize I used a local dialect in Listening for Lucca! If you notice one, that must be my own. I think it’s always appropriate to use natural speaking language when the text is written in the first person and for dialogue. If a character tells the story or speaks within the story, she should sound like a real person, not a grammar book.

Your books are not simply fiction. You write about very serious matters like parent loss (Love, Aubrey and Eight keys), war (Beautiful Blue World), and problems with friends. Why do you consider it is important to speak with kids about tough situations through the books?

Kids face tough situations in their real lives. We would be doing them a disservice if we didn’t help them learn to think and talk about these things.

What important topics should be discussed in children’s books? Do you have any taboo, things you would never write about?

Any important topics that kids might face in real life are important to have books about—so problems with family, friends, moving, separation, illness, poverty, discrimination, war… As for taboo topics, I usually follow the voice of my character and so far my characters have never narrated something I wouldn’t write about, so it’s never been a conscious choice to exclude something.

Where do you get ideas for your books?

I let them find me.

What is your favorite placefor writing?

Coffee shops. Especially ones with old-fashioned quirks or wooden tables. For drafting by hand, anyway. When I write at home, which is where I do revisions, I sit in my reclining office chair with my feet up.

Do you have any special writing rituals?

I do the dishes before I work. And play games on my tablet or computer, or do a jigsaw puzzle, to warm up mentally. I’m not very good at sitting for a long time. I pace a lot. What am I doing while I take this interview? Cooking a pumpkin, of course.

Can you share some writing tips for beginners?

My favorite piece of writing advice is not to worry about writing your story in order. A lot of kids sit for ages trying to think of a title. How can you title something that doesn’t exist? Then they sit for a long time trying to write “the beginning.” If you know your story ends in an epic dragon battle, why not just write that part first, if that’s the part you know and feel excited about? You can always fill in the missing scenes later. That’s what I do.

Once you said that when Love, Aubrey was published and you saw it in the bookstore you wanted to hide it from everyone. I guess that’s because it’s so frank. What feelings did you have about publishing your other books?

It wasn’t because it was so frank. It was because Aubrey belonged to me, and me alone, but suddenly, she could belong to anybody. I didn’t want to share her; I wanted to take all the copies home so she would stay just mine.

I remember when I was waiting for Eight Keys, my second book, to come out, I didn’t think I could love a book as much as Love, Aubrey. But then the boxes came…I opened them, held the book, and I did love it just as much. I was so surprised.

Love, Aubrey is translated into German, Japanese, Korean, Ukrainian, and other languages. What were your thoughts when you saw these editions? The original one has a photo as its cover; other publishers used artwork. In your opinion, which covers broadcast the books’ theme better? How do you like the Ukrainian edition?

I always get excited to see the themes that are important in another culture and how they’ve chosen to represent them on the cover. For example, the German edition has a photo of a tough girl…the Japanese edition has a bright illustration of the inside of Gram’s house. I think my favorite is the Dutch edition, which has a little paper boat in Sammy’s fish bowl, and on the boat is text from one of Aubrey’s letters. I don’t know that any of these does a “better” job than any other, they just might highlight a theme that stands out to the needs or interest of those readers in a different way. I like the Ukrainian edition because all the fish makes me think of the line from the book, “Maybe all the people on Earth are God’s little pet fish.”

Suzanne LaFleur was born just outside of Boston, Massachusetts in 1983. In college she studied literature and creative writing. She started writing Love, Aubrey, which became her first published book, in graduate school. Suzanne lives in Natick, Massachusetts and New York City, where she teaches writing and math.