Інтерв’ю

Його не влаштовують прямі аналогії до тексту, притягнуті компіляції і надмірний декоративізм у художньому оформленні.

Ростислав Лужецький – художник, дизайнер і режисер, якому лінь витрачати час на халтуру. Саме тому його обкладинки до книг у видавництвах «Факт», «Ярославів вал», «Срібне слово», «Спадщина-Інтеграл» когось приємно дивують, когось шокують, а для когось стають логічним відображенням письменницьких слів.

У Ростислава – більше 15 виставок його художніх робіт і плани продовжити батькову концепцію щодо емоційного виховання дітей. Та сьогодні – про книжкові обкладинки.

Художня освіта й освіченість

– Як ви почали займатись книжковими обкладинками?

– Перший досвід отримав під час навчання у Львівській академії мистецтв. Тоді почали з’являтись  речі, прив’язані до книжкової графіки, правда більш декоративного характеру. У Києві стикнувся із серйознішим матеріалом, зокрема тоді, коли почав співпрацювати з  видавництвом «Факт». Відтоді більше десяти років цим займаюсь.

– Художня освіта додає дизайнеру ціни?

– Ясно, що так. Є якісь рідкісні виключення з того, справді дуже талановиті люди,  яким вдається це робити і без спеціальної освіти, але школа є школа, і її треба пройти. Окрім того, що ти опановуєш  ремесло, ти ще проходиш шлях пізнання.

З іншого боку, зараз викладацький склад вишів, де навчають художників-дизайнерів, часто-густо не володіє, скажімо, комп’ютером. Технічний прогрес обумовлює певні правила… Є окремі люди, які щось намагаються робити, але сформованого грамотного педагогічного простору – ще немає.

– Що би мали викладати сучасні виші для книжкових дизайнерів?  

 – Є хронологія дисциплін, є ази мистецтва, і кілька перших курсів ти повинен просто накачуватись ремеслом (рисунком, живописом, композицією…), звісно ж загальний культурний рівень також потребує постійного харчу (література, музика, кіно) і так далі, все вище і вище.

– Як працюєте Ви?

– Спершу читаю – а іноді трапляється так, що й не треба, бо вже прочитав, знаю текст. Майже завжди – це зустріч з автором, з редактором видавництва. Потім думаєш над образом, часом – дуже довго. Над серйозними книгами, наприклад, як над творами Оксани Забужко, думав десь по півроку. Але це не зупиняло процес видавничий, бо знав про вихід книжки ще в процесі її писання.

– А яка обкладинка зайняла найбільше часу?

– «Музей покинутих секретів». Це справді довга історія – і ми настільки довго намагались знайти щось виразне й драматичне. Хоча в мене є безліч інших варіантів, наприклад, для англомовного перекладу цього роману на «Амазоні» я пропонуватиму ще кілька.

– А як ви робили цю фотографію?

– Ясно, що я не закопував вагітну в землю, але все це живий матеріал. Він має багато конотацій… Що є найбільшою тайною? Найбільшою драмою? Що є любов і смерть? Народження?  І це також реальний перегук з темою і сюжетом роману. Це таке балансування, на межі реалій та метафор.

– Обкладинка нікого не злякала?

– Видавець спочатку злякався, а потім зрозумів, що це  саме те. Так було і з «Notre Dame d’Ukraine». Піднялась хвиля емоцій, у декого роздратування. Чому Леся Українка з порізаною щокою? Це достатньо складний процес – асоціювання прочитаного з «обличчям книжки», зрештою достатньо довга, окрема розмова.

– Які обкладинки, на Вашу думку, найвдаліші?

– Всі книги Оксани Забужко: «Польові дослідження українського сексу», «Музей покинутих секретів», «Notre Dame d’Ukraine». Їх робив з повною силою, з задоволенням. Інші – «Шахмати для дибілів»: вийшло легко. Подобається Ірванцева «Очачамимря», «Дон Жуан: У світовому контексті» Віри Агеєвої , «Антологія малої прози», «Газпром. Нова зброя Росії»…

Часом, коли тобі щось замовляють на термін, і в тебе мало часу, то не виходить сповна себе висловити. Так було в мене з «Чорним вороном» Василя Шкляра. Пан Василь звернувся до мене вже тоді, коли треба було «рятувати обкладинку», видавничий графік підтискав.

Так що своїм «Чорним вороном» для видавництвава «Ярославів вал» я не дуже задоволений. Зате зараз в мене є для цієї книжки хороша ідея – дуже точна.

– Де берете ідеї?

 – Ідеї приходять за столом, на вулиці, на природі… в читанні, в спогляданні..вони всюди. Ти ловиш цю іскру, а далі вже процес втілення, часом не то.. і так далі…

– Що потрібне на озброєння дизайнеру?

– Головний натхненник – текст, (бажано хороший)… З техніки в мене є все необхідне: фотоапарат, сканер, комп’ютер. Чи це буде намальовано в комп’ютері чи рукою – немає значення.

Дизайнер поза контекстом

– Чому відбувся розквіт книжкових обкладинок у  20-ті роки?

– Це був розквіт усіх мистецтв, це зміна мистецтв. Якщо ми уважно проаналізуємо історію, то письменники, художники, театрали, режисери – це все було тоді в Україні одним цілим, єдиним культурним середовищем. Вони нарізно не існували. І це помітно, якщо виходив добрий текст, то до нього було цікаве художнє оформлення, поруч з’являвся музичний твір, театральна постановка і таке інше. Зараз у нас трохи час розривів.

– Тобто має бути постійний комунікативний обмін?

– Співжиття. Інакше дизайнер, як і будь-який митець, буде поза контекстом. Якщо він повноцінно не в середовищі, він дегенерує і  перетворюється на штампувальника.

– Але в  нас є літературні тусівки…

– Є, але вони тільки літературні: я не бачу там багато художників, дизайнерів. Є окремі групки, на форумах. Скажімо, той же Стронґовський намагається запустити процес, на фейсбуці вже є трошки руху.  В ідеалі це мала б бути така собі ком’юніті, яка час від часу збирається в реалі.

– Хто з українських книжкових дизайнерів вам імпонує?

– Олена Рубановська з видавництва «Лілея-НВ», львівська «Аґрафка», деякі книжки «Грані-Т», так зразу усіх не пригадаєш.

Окремо стоїть дитяча література (те, що робить, наприклад, Малкович чи Мар’яна Савка) – там ми раду собі даємо краще, бо це набагато зрозуміліше: яскраво, ілюстративно. І таких художників достатньо. Можливо, нам зараз трохи бракує добрих дитячих текстів, для різної вікової аудиторії .

– Можна говорити про сучасну українську культуру обкладинки?

– На майстер-класах студентам як приклад епік фейлу показую книгу «Степовий вовк» Германна Гессе, де на обкладинці зображений… вовк у степу. І таких обкладинок – море. Яка вже тут культура! Хоча зараз вже потроху планка піднімається, але донедавна таке процвітало.

Дизайнерам я би радив не зловживати декоративізмом, не робити штучних компіляцій, як кажуть – без фальшивої ліпнини. Не намагатись «креативити», коли нема притомного концепту. Це виглядає не дизайном, а аплікацією комп’ютерщика, який вивчив потрібні програми. Краще вже триматися простоти, хоч, правда, вона потребує знань, культури і вдумливості.

Кріпаки на видавничій ниві

– Як оцінюєте видавничий ринок України?

– У нас і досі толком не виросли бізнесмени-видавці. Багато самодіяльності, вже у кращому вигляді, ніж років 5-7 тому, з якимсь досвідом, але все за  методом випадку. Особливо гостро відчутний брак знань, коли перед видавцем стоять складніші завдання, наприклад, розкрутити нове ім’я. Це ціла методологія, наука, давно і добре розроблена в світі. Мусимо вчитися. Радянська «менеджерська» логіка: «я – директор, а біля мене купка ремісників» – не виправдовує себе. Видавництву потрібно не підбирати кріпаків, а знаходити однодумців, які працюють з різних сторін над одною справою, з повним розумінням того, що вони роблять.

– Панщина позначається на якості книжок?

– Кожне видавництво вважає, що тільки так, як робить воно, найкраще. Видавництва економлять на всьому: на дизайні, на перекладачах, на редакторах, на папері. А розплачується за все читач. Я от спробував читати  в українському перекладі «Сніг» Орхана Памука – і не зміг: там просто переплутані значення слів, місцями взагалі виходить маразм. Це халтура.

На щастя, з’являється молоде покоління, яке вже освоює бізнес-моделі, структуру процесу. Принаймні в просуванні книжки. Їм, можливо, бракує досвіду, але вони вже професійно працюють з читацькою аудиторією. Наприклад, дівчата з мережі книгарень «Є».

– А як почувається у таких умовах дизайнер?

– Я часом не можу пояснити верстальнику, чому мають бути саме такі проміжки між буквами, а поля от такі… Мене запитували: чому «Музей» на 800 сторінок? Кажу: хлопці, я би міг його зробити на 400 чи навіть на 100 – тільки би прийшлось вам дати лупу. Текст має добре читатися, не дратувати, не разити очі, тут важливо все: композиція, відступи… Півміліметра – це вже робить різницю для ока, а в нас, бува, заверстають так, що слова випадають «за борт».

За рівень друку я взагалі мовчу, бо то інша проблема. Що в задумці і в макеті у дизайнера, це часто зовсім не те, що в друці.

– А вас було таке?

– Звісно ж.  Я можу порівняти один і  той самий файл, який друкується у нас і закордоном. В нас часто здешевлюється книжка за рахунок матеріалів, якості фарби, паперу. Щоправда, це прикро тільки дизайнеру, бо ніхто, крім нього, не знає, як воно мало бути…

– Чи вистачає вам українських шрифтів?

– Є хлопці-шрифтовики, які цим займаються, але їх ніхто не бере до уваги. Видавці не готові платити за шрифти. Я стараюсь користуватись невеликою кількістю «перевірених» шрифтів. Назву на обкладинку часто роблю сам. Заголовок – це переважно елемент креативу, ідеї. В іноземних фільмах скажімо усі титри – це окремий шрифт, над яким працює ціла команда. Це елемент культури.

– Дизайнер зобов’язаний бути креативним?

–  Безперечно. Інакше – він ідіот. Таке-от гасло «Не будь ідіотом». Почитай книжку, порадься з кимось! Виноси цю ідею. Так, я розумію, що за це часто не платять. Але не забувай одне: під тим, що ти зробив, стоїть твій підпис.

Ціни за шедевр і ширпотреб

– Чи достатньо дизайнеру зароблених на книжках грошей?

– Ні. Якщо дизайнер працює на ставці  у видавництві, то ще сяко- тако. А якщо він фрілансер, то мусить займатися й іншими речами. Проте гроші не є основним стимулом для художника: якщо починають ним бути, то пора зливати воду.

  –  А все ж, скільки коштує ваша обкладинка?

–  Десь від 1600 грн. Дешевше робити сенсу нема, краще вже подарувати. Така робота (якщо вона справді фахова) вартує не ті жебрацькі 300-400 гривень, які пропонують нашим дизайнерам деякі видавці.

–  Чому таке ставлення до дизайнера?

–  В Україні офіційно, здається, й досі, немає такої професії. Кілька років тому Спілка дизайнерів звернулася до структури, що займається класифікацією, є такий Науково-дослідний інститут соціально-трудових відносин. Ми намагались довести нашим чиновникам, що слово «дизайн» існує в переліку професій, і потрібно розробити дизайнерські прайси, хоча б якісь правила гри. А то нема як навіть оцінити працю дизайнера: хтось скаже, що це 1000 доларів, а хтось, що 20 гривень..

–  А як закордоном? Наскільки я знаю, у вас був досвід співпраці з іноземними видавництвами?

–  Мої обкладинки є на книжкових ринках Нідерландів, Румунії, США. На англомовні «Польові дослідження з українського сексу» я продав права «Амазону». Стосунки з іноземними видавництвами складаються за давно відпрацьованими, грамотними правилами, яких нам ще таки добряче бракує.

–  Вам хтось нав’язував свою ідею щодо оформлення?

–  Якщо ти за щось берешся, і там твоє ім’я, то думай, що ти робиш. Звісно ти дослухаєшся до бачень і побажань автора, видавця, але свою ідею завше треба відстоювати…  Але не менш важливо й мати співрозмовника, з яким можна ділитись задумом і довіряти його оцінці, перевіряти на ньому точність попадання. У мене такі – Оксана Забужко й Леонід Плющ.

З Оксаною Забужко й Леонідом Плющем

huha.mohovynka