Інтерв’ю

Як вуличне видання може допомогти повернутися до активного суспільного і культурного життя тим, чий єдиний притулок – просто неба? Як потрібно писати про соціальні проблеми? Як зробити естетично і мистецьки наповнений вуличний журнал? Як залучити до авторського колективу абсолютно різних за віком, уподобаннями, інтересами та статусом людей? Про все це – в інтерв’ю з головним редактором львівського вуличного журналу Мар’яною Сохою.

– Особисто я дізналась про журнал «Просто неба» з Інтернету, коли побачила фотосети Юрія Андруховича та Софії Андрухович у проекті «Без Ознак Мистецького Життя». Мар’яно, розкажи, будь ласка, як взагалі виникла ідея львівського вуличного журналу?
– Перший номер побачив світ у 2008 році. Хоча потреба працювати з громадою і розвінчувати міфи про бездомних людей існувала, мабуть, з початку діяльності нашої організації. Особливо гостро ми це відчули у 2006 році. Тоді була дуже холодна зима, кілька організацій облаштували наметове містечко і напевно вперше стало очевидно, якою масштабною є проблема бездомності у місті, що Львову конче необхідна нічліжка. І хоч приміщення для цього міська рада готова була надати, нічліжку ніяк не могли відкрити через протести мешканців. До Центру обліку бездомних приходили такі листи, від яких хотілося плакати, нам писали, що «будуть ходити бомжі і ґвалтувати наших дітей, кашляти на них туберкульозом…» Ми намагались пояснювати, що бездомні люди і так є, і так пересуваються містом, їздять у транспорті, і що відкриття нічліжки не погіршить ситуацію, а навпаки: там люди у разі потреби якраз і зможуть отримати скерування на обстеження чи лікування. Але пояснити це було надзвичайно важко… Така ситуація і стала поштовхом до створення журналу, який міг би змінити ставлення громади до бездомних людей.

– У журналі надзвичайно яскраво «звучить» мистецька складова. Як ви залучали митців (особливо на початках) і як вам з ними працюється?
– Коли ми з колегами – соціальними працівниками – планували перший номер, одразу виникла думка: «Ну ти напишеш, я напишу, а хто ще буде писати?» Почали звертатись до наших друзів-митців. У перший номер написали Любко Дереш, Андрій Лінік. Готуючи другий номер, я вже поширювала інформацію в інтернеті, в ЖЖ. Так нас знайшли Юліана Паранько, Оксана Васьків, Грицько Семенчук.
Г. Семенчук і подав цікаву ідею. Сказав мені: «Знаєш що, давай ми письменників попросимо сфотографуватись як бездомних». Я то йому сказала: «Давай», – але сама думала, що це нереально… Григорій домовився із Світланою Поваляєвою, яка з’явилась у третьому номері. Фотографії Поваляєвої викликали резонанс, всюди одразу ж почали з’являтись повідомлення, нам організували літературну зустріч в «Кабінеті», про нас почали говорити. І уже для четвертого номеру домовились із Тарасом Прохаськом, лише потрібен був фотограф з Івано-Франківська, бо грошей на те, щоб поїхати туди, у нас не було. Григорій знайшов Ростислава Шпука, який зробив ті відомі фотографії та розмістив їх в Інтернеті, тож ще до публікації в журналі відбувся серйозний розголос, про це написали в багатьох газетах. А вже через два тижні на блозі Шпука з’явились фото Юрія Іздрика. Ростислав почав робити власний проект, але дозволив брати фото для журналу.

Мар’яна Соха із розповсюджувачами журналу Володимиром Гіленком (зліва) та Євгеном Костіним (справа) вперше на Форумі видавців, 2009 рік

– Мені дуже сподобалося, як про творення журналу висловився Григорій Семенчук, назвавши це благодійністю методом віддачі свого креативу.
– Дійсно, наші автори пишуть на волонтерських засадах, абсолютно безкоштовно, і не лише тому, що хочуть допомогти, у нас просто немає іншого виходу. Та й в принципі – це також ідейна позиція – авторство на волонтерських засадах. Нам вже радили, мовляв, ви вийшли на такий рівень, що могли б давати рекламу і з цих коштів платити гонорари. Але мені подобається саме ідея, що кожен може допомогти бездомному у той спосіб, у який він може. Хтось може написати статтю, хтось її відредагувати, хтось – зробити фотографію, хтось – віддати непотрібні речі чи замовити у нашій майстерні ремонт меблів або послуги перевезення. До того ж, з мого досвіду, коли люди знають, що беруть участь у добрій справі, усе виходить щиріше.

Григорій Семенчук та Мар’яна Соха на презентації журналу в «Кабінеті»

– Як ви працюєте з авторами? Даєте тему, певні настанови чи люди самі приходять з ідеями?
– Робимо журнал тематичним, у нас кожен номер присвячено іншій темі. Періодичності як такої нема, журнал виходить нерегулярно, все ж залежить від грошей. Так, цього року вийшло п’ять номерів, шостий – планується, але може він вийде вже в 2013.
З авторами працюємо по-різному. Хтось надсилає на скриньку публікацію – «при нагоді опублікуйте». Я їм так і відписую: «при нагоді опублікуємо». Буває навіть так, що матеріал рік чекає свого часу, щоб ідеально вписатися в тему номеру. А є автори, яким треба давати чітке завдання: тему, кількість знаків і дедлайн. Хочу сказати, що ми відкриті до ідей, до співпраці з авторами, редакторами, фотографами, до будь-якої спільної творчої роботи, намагаємося підлаштуватися під кожного дописувача, щоб в першу чергу авторам комфортно було з нами співпрацювати.

– Що найскладніше у роботі головного редактора?
– Важко сказати. Часто бували труднощі у спільній роботі з дизайнерами. Вони у нас часто мінялися, бо кожен мав ще якусь свою роботу. Перш ніж до цієї справи взявся Юрко Іздрик, змінилося троє дизайнерів. За співпрацю з Юрком я теж хвилювалася, бо, чесно кажучи, колись навіть уявити не могла, що така людина, як Юрко Іздрик, буде одним з творців журналу. Але зараз ми чудово спрацювалися. А загалом не можу сказати, що робота головного редактора у «Просто неба» є складною. На щастя, журнал згуртовує навколо себе багато заангажованих людей, які роблять свою роботу з любов’ю і віддачею, тому співпрацювати з ними легко і приємно.

Мар’яна Соха розповідає про особливості створення журналу 

– Звичайно, не можу не спитати про економічний бік справи й про те, хто вас підтримує у виданні журналу.
– Коли ми вирішили випустити перший номер, у нас взагалі грошей на нього не було. Реалізовувався інший проект, з якого залишилась «решта» – 3 тисячі гривень. Я написала до грантодавців і отримала дозвіл на використання цих коштів. Вони цей дозвіл дали, але, звичайно, питалися, де ми будемо брати гроші на наступні випуски. Чесно кажучи, ми й самі цього не знали… Було велике бажання це робити, тому вирішили за будь-яких умов розпочати проект.
З четвертого числа нас підтримав Фонд сприяння демократії при посольстві США і дав кошти на 5 номерів. Також нас підтримував Фонд розвитку Карпатського Єврорегіону та Міжнародний фонд «Відродження». Трохи заробляємо й самі, продаючи журнал, хоча це доволі умовно, адже собівартість журналу близько 3 гривень, а продавці купують його за 2,50.

– Журнал «Просто неба» вирізняється на фоні міського пейзажу і дивовижно пасує саме Львову. Скажи, будь ласка, як виник жовтий колір у оформленні обкладинки?
– Те, що журнал буде чорно-білим, ми вирішили з самого початку. Плюс потрібно було вибрати ще один колір на обкладинку. Червоний, зелений, синій – не підходили, а жовтий виглядав вдало. І, до речі, жовтим є і логотип «Оселі», і наш будинок. Щоправда, обкладинка до найсвіжішого на сьогодні номера, із Галею Шиян, кольорова, та тло залишається незмінним, жовтим.

– Так, жовтий колір асоціюється з теплом, тож це не випадково! Мабуть, за ці роки, коли ви і в прямому, і в переносному сенсі даруєте тепло, в журналу з’явились постійні читачі.
– Звичайно, коло читачів сформувалося. А є й такі, які нашого Володимира Гіленка (розповсюджувача) дуже люблять і навіть купують по декілька разів одне і те саме число.

Розповсюджувачі журналу «Просто неба» на вулицях Львова 

– В Україні, наскільки я знаю, є ще два вуличні видання: одеська газета «Дорога к дому» та київська – «Народна допомога». Розкажи трошки про них.
– «Дорога к дому» – це насамперед дуже потужна організація, завдяки якій існує закон про соціальний захист бездомних людей і яка видала перше вуличне видання в Україні. Тематика цієї газети дуже зосереджена на соціальних питаннях, порадах, консультаціях. Наскільки я знаю, газету продають переважно в трамваях. Вулична газета «Народна допомога» виходила в Києві у 2008–2010 рр. В Києві налагодити продаж значно складніше, ніж у Львові. В метро купа газет, які роздаються безкоштовно, привернути увагу до вуличного видання (ще й україномовного) дуже нелегко.

– Чи відстежуєте ви світовий досвід вуличних видань?
– Існує Міжнародна мережа вуличних видань, членом якої є і журнал «Просто неба». Щороку ця організація проводить фахову конференцію. У Мережі є потужний сайт, де збирають всі матеріали, що публікуються у будь-якому вуличному виданні. І цим величезним архівом має право скористатись кожне вуличне видання, тож якщо мені бракує матеріалів, я їх шукаю у цьому архіві. Організація робила інтерв’ю з Його Святістю Далай Ламою, яке ми публікували. На Різдво буде ексклюзивна різдвяна історія від Пауло Коельйо, яку він написав спеціально для вуличних видань.
Вуличні видання є дуже різні: є такі, що робляться виключно бездомними людьми – це може бути дуже простенька аматорська газета, але від початку до кінця зроблена бездомними, а є й гламурні видання, як от, в Англії – видання, що продається по 17 тисяч екземплярів на день – це «Вig issue». Такого роду видання мало чим відрізняється від стандартного глянцевого журналу, що пише про життя зірок, публікує жовті новини, вміщує багато реклами, але вони забезпечують роботою багатьох людей, які займаються розповсюдженням. Виникає безліч дискусій, якими мають бути вуличні видання, зрозуміло, що багато чого залежить від конкретної громади, конкретного міста, в цьому питанні універсального рецепту немає.

– Цитата зі сторінки «Просто неба» на фейсбуці: «Довго боролися із принизливим словом «бомж», щоб отримати глузливе «безхатько». Напевно, слово «бездомний» занадто просте для журналістів, бо ж треба показати своє ставлення, а не лише факт відсутності житла». Скажи, будь ласка, який термін ти б рекомендувала з позицій медіаетики?
– Я не можу говорити як медіаексперт, я за освітою соціальний працівник. Те, що я написала на фейсбуці – вияв особистого обурення. Ми колись стільки боролись зі словом «бомж». Приходять журналісти, і ми їх просимо: «Будь ласка, не пишіть слово «бомж», є ж інші слова «бездомний», «безпритульний», «людина без житла». Уявляєш, а мені інколи в інтерв’ю в пряму мову вставляли це слово!
Два чи три роки тому для проекту «Медіаграмотність» на сайті «Телекритики» я робила дослідження «Не бачити в людині «бомжа», аналізувала численні публікації у ЗМІ. На той час слово «бомж» було дуже поширеним. Тепер це слово усвідомили як принизливе і замінили… з’явились слова «безхатченко», «безхатько», які для мене глузливі якісь, характеризують людину як неповноцінну особу. Про це і Андрухович писав колонку на ТСН. Ми стараємося не класифікувати людей на «домних» і «бездомних». Є ж такі люди, які мають житло, але не можуть там жити з різних причин. Бездомність – це ситуація, у якій перебуває людина, а бездомна особа – це не якийсь окремий підвид людей, а людина, що перебуває у стані бездомності.

– Мар’яно, а чи можеш назвати якісь матеріали, які ти вважаєш своїм редакторським успіхом, статті, якими можна пишатись, що вони побачили світ на сторінках «Просто неба»?
– У нас було багато хороших матеріалів від багатьох дописувачів. І це абсолютно не мій редакторський успіх, а заслуга авторів та напевно успіх самої ідеї. Особисто я пишаюся тим, що багато безпритульних людей мали можливість висловитися на сторінках журналу, розповісти, яке ставлення вони відчувають від суспільства. Це дуже цінні думки, що допомагають зрозуміти становище цих людей.
Ти була на зборах редакції і бачила, в якій неформальній обстановці все відбувається. Люди приходять зі своїми ідеями, налаштовані на творчість. І для мене це найбільший успіх – бачити зацікавленість людей у спільній справі, знати, що журнал – це не якийсь авторський проект зі своєю політикою, а продукт колективної творчості молодих, активних людей.

«Просто неба» на зустрічі зі судентами Української академії друкарства

– Яким ти мрієш бачити журнал через рік?
– Хочеться, щоб журнал продовжував розвиватися і щоб інтерес до нього не зменшувався, щоб люди хотіли публікуватися в «Просто неба», бачили в цьому сенс, і головне: отримували задоволення від того, що долучаються до доброї справи. Хочеться, щоб більше було вуличних розповсюджувачів, які би впевнено почувалися з журналом на вулицях міста і отримували позитивний зворотний зв’язок від читачів.

Розмову вела Ольга Ренн