Інтерв’ю

Як не дивно, яскравий, добрий, сімейний альманах для вдумливого читання «Жила» почався із великого розчарування. Редакторка Оксана Приходько, закінчивши факультет журналістики Київського університету, попрацювавши за фахом у пресі, на телебаченні, прес-службі та аналітиці, щиро зневірилась у реаліях української журналістики.

Але деструктив в результаті став конструктивом: замість того, щоб опустити руки, пані Оксана вирішила зробити власне видання. І з 2010 року ми маємо на українському ринку незвичайний, концептуальний альманах, аналогів якому немає не тільки в Україні, а й, швидше за все, закордоном. Розмова про «Жилу». Історія про видавничий продукт, створений від початку до кінця своїми руками. Або, якщо хочете, розмова про дитинство, яке насправді ніколи не закінчується.

«У нас немає жодної стягнутої з інтернету фотографії»

(про задум і концепцію)

– Почнемо з народження. Як «Жила» зародилась?

– Маючи за плечима чималий досвід та тверезе розуміння того, чим сьогодні є  журналістика, була впевнена, що вже ніколи не повернусь до професії. Проте після народження третьої дитини, вирішила, що змінювати світ потрібно, починаючи з себе. Адже хто як не журналісти відповідальні за кожне слово, особливо перед дітьми і не тільки перед своїми. Страшенно захотілось робити щось чесне, щире і обов’язково красиве – те, щоб приносило задоволення і від змісту, і від естетики.

– А що означає сама назва «Жила»? 

–Як казала сова у всім відомому мультфільмі: «жИла, жилА». По-перше, подобається вільне читання цього слова. По-друге, у ньому присутній надзвичайно сильний корінь, який дав дуже багато потужних слів. До того ж, з цього слова починались колись казки («Жила собі …»). Казки ж – це надзвичайна глибина і краса, яка чарівним чином торкається до сердець дітей, а дорослим дарує всеосяжну мудрість життєвого, незмінного.

– У вас дуже цікаві назви рубрик. Ви самі їх вигадували чи хтось допомагав?

– Ми разом з редактором Настьою Мельниченко знайшли ці незвичні на сьогодні слова у старих словниках, які використовували ще до тотальної русифікації. Кожне слово відображає значення певного розділу. ДИВНИЦЯ – казка, КРАЙОБРАЗ – краєвид (розділ про мандри та красу навколишнього світу), ПІДСИЛОК – допомога тощо.

– Журнал для батьків… Невже не вистачає на українському ринку видань для мамочок про малюків?

– Так, їх безліч. Але в них здебільшого пишеться про звичайні буденні речі. Звісно на певному етапі вони важливі для кожної мами, особливо, якщо це її перша дитина. Це колись дівчата змалечку були підготовлені до власного материнства, тому що допомагали своїм матерям доглядати за меншими братиками, сестричками. Коли ж сучасна дівчина дорослішає, одружується, і в неї народжується немовля, вона абсолютно розгублюється. І тут 2 шляхи: або звернутись до лікаря за консультаціями, або читати купу літератури, у тому числі й таких видань для мамочок.

Проте мені хотілося писати про зовсім інші речі – вічні, незмінні, непідвладні кордонам й часу.

– А якщо конкретніше – чим відрізняється «Жила» від інших видань?

– Перш за все, концепцією –  ми пишемо про серйозні, глибокі речі. По-друге, журнал розрахований на батьків, для того щоб вони, прочитавши його, надихнуться на радісне, творче й щире батьківство. По-третє, журнал живе поза часом, і ми принципово уникаємо будь-яких асоціацій із ним. Часопис не втрачає своєї актуальності, і кожен його номер тематичний. У задумі – журнал має зберігатися у родині, стояти у домашній бібліотечці.

По-четверте, ми дійсно приділяємо багато уваги зовнішньому виглядові. Використовуємо красивий якісний шведський папір Мюнкен, такий, як у дитячих книжках. По-п’яте, це використання авторських, справжніх фотографій, ілюстрацій, малюнків, шрифтів. Усі вони щиро зроблені саме для нас – і я страшенно пишаюсь тим, що у нас немає жодної стягнутої з Інтернету фотографії й картинки.

Так само як і використанням авторських шрифтів прекрасної, талановитої людини у цій справі – Андрія Шевченка, до речі багатодітного татуся. Звісно, це важчий шлях але чесний, щирий та справжній.

– Скільки часу приділяєте «Жилі»?

–  Це залежить від етапу підготування номеру. Часто доводиться працювати ночами, адже вдень намагаюсь приділяти час дітям й іншим проектам.

Після виходу першого номеру, ми всі були в страшенній ейфорії, і думали, що відразу ж почнемо робити наступний. Проте згодом зрозуміли, що у цьому випадку ми втратимо якість, адже ми по-справжньому «переживаємо» і пропускаємо через себе кожну тему. Тому й зрозуміли, що нам потрібен час й сили аби вивільнитись та наповнитись новими враженнями, відчуттями, переживаннями.

– А яка наступна тема номера?

– Ви знаєте, тем багато цікавих, і людей багато цікавих, з якими би хотілось поспівпрацювати. Хочеться торкнутися теми екології, оскільки на сьогодні це болюче й актуальне питання, хочеться створити номер про особливих дітей, тому що наше суспільство абсолютно не готове сприймати їх адекватно. Поки що ж не можу сказати, яка буде тема, але вже намагаюсь зловити її у повітрі. 

.

«Є прекрасні люди, які дивним чином опинилися поруч» 

(про людей навколо)

– Наскільки ми знаємо, Вам не дуже допомагали робити перший номер. І зі скепсисом думали: а що ж буде далі?

– Так, було таке, певне… Нам потрібно було знайти свого читача, донести до нього свою ідею, заохотити його зазирнути всередину й витратити суму вищу, порівнянно з іншими виданнями. І це до того ж, що ми зараз реалізуємо «Жилу» як соціальний проект – при такому невеликому накладі (1000 примірників) заробити грошей, звісно ж, абсолютно неможливо. Особливо в наших умовах, та й ще тоді, коли ти робиш якісний продукт. Собівартість журналу якраз сягає нашої рекомендованої ціни.

– А яка рекомендована ціна?

–  50 гривень.

– Незважаючи на ціну, на другий номер знайшлося більше підтримки?

– Ми продовжили свою справу тому, що відчули, що те, що ми робими знайшло відгук у просторі. А головне – продовжувало дарувати нам зустрічі з безліччю прекрасних людей.

– Але є люди, які постійно з вами? Наприклад, творче обєднання «Вал».

– «Вал» – це взагалі подарунок долі. Я їх дуже люблю насправді. Коли я ще тільки задумувала ЖИЛУ, переглядала роботи багатьох дизайнерів в Україні. Проте на той час з усього, що я побачила, мені не сподобалось нічого. Потім я натрапила на роботи московського дизайнера Єгора Ходєєва і зв’язалась із ним. І добре, що наважилась, бо якби я цього не зробила, то нічого взагалі не було б. Єгор – досвідчений дизайнер, погодився робити макет журналу, адже йому сподобалась моя авантюра. Для мене ж він став справжнім наставником и вчителем у видавничій справі.

– Він це робив безкоштовно?

–   Ні, у нас немає безкоштовної праці у журналі. Проте у мене досі є один «енергетичний хвіст» – я ніяк не можу знайти для передачі гонорару авторку однієї з моїх улюблених казок, Ярину Жук. Ми домовились з нею про використання «Казки про сірого дракона й кольорового лицаря», але номер зробили лише за півроку потому. Але Ярина з того часу не виходить на зв’язок. Буду дуже вдячна, якщо хтось допоможе з нею зконтактувати.

І після того, як Єгор створив макет та зробив перший номер, мені все ж кортіло знайти талановитих  дизайнерів в Україні, тож я почала шукати. Надію подарувало відвідання фестивалю «Рутенія», де я твердо повірила, що у нас скільки талановитих людей, тому все обовязково  складеться. Абсолютно випадково порадили „Вал”, у той час, коли номер потрібно було терміново робити – вони лише потім зізнались, що ніколи ще не робили так екстремально роботи – ми зробили другий номер за кілька тижнів. А це гіганська праця: зробити дизайн й зверстати 100 сторінок, кожна з яких особлива. Тепер номери ми намагаємось створювати не у такому темпі.

– Ну, ви знаєте, людей часто відлякує така краса. Їм простіше взяти те, що вони вже бачили, до чого звикли, купити, а перед такими виданнями, як ваше, у покупців виникає страх, бо це щось для них незрозуміле.

– У мене є мрія, щоб наша аудиторія ставала дедалі ширшою. Проте інколи опускаються руки, і думаю, ну, навіщо я взагалі стрибаю, дітей залишаю на якийсь час, вночі сиджу? Можливо, журнал нікому не потрібен? Але потім зустрінеться хоч одна людина, яка неймовірно глибоко й щиро сприймає „Жилу”, навіть, критикучи, і ти розумієш, що це було не марне. Мені колись дуже допомогла фраза Ярини Жук, майстрині-вишивальниці, якій я розповідала про свої переживання. Вона сказала, що 2 роки робила свою справу й просто не знала для кого вона це робить, а потім зрозуміла, що їй подобаються люди, які носять її вишиванки. Тож і я зрозуміла, що неймовірно люблю людей, які читають цей журнал! І я буду надзвичайно щаслива, якщо їх буде більше.

– Хто допомагає наповнювати журнал?

– Усі автори – дуже цікаві й непересічні особистості, яким справді є що сказати. Не уявляю Жили без Настіних захоплюючих розповідей про мандри, мудрих бесід з дитячим психологом Марією Будею, дійсно красивих матеріалів про мистецтво від Людмили Молодан, творчих ідей від Марії Шуб, серйозних і вічних тем, розкритих досвідченим фольклористом Павлом Дударем. Пишаюсь тим, що свою частку у часопис доклали Уляна Гукасова зі Львова, яка є мамою 5-тьох дітей, серед яких є всиновлені, Діана Карпенко, яка з дитиною обїхала увесь світ, Тарас Компаніченко, Андрій Скиба та багато-багато інших.  Ну і звісно ж, куди ми без нашого чудового літературного редактора Світлани Богдан, яка надзвичайно коректно, професійно й милозвучно працює з текстами.

– Але жінок більше. Чоловіків- авторів менше?

– Поки що так. Проте нам дуже хочеться, шоб до і читацької аудиторії, і до авторства  долучались чоловіки. Адже сім’я наче човен на два весла – ти не зможеш гарно й гармонійно гребсти, коли другий просто сидить поруч.

– От, якби ми хотіли стати авторами «Жили», що нам для цього потрібно зробити, окрім того, що народити дітей?

– (сміється) Необов’язково народжувати дитину, потрібно просто глибоко дивитися на світ. Вміти писати, пам’ятати про своє дитинство. Ми завжди відкриті до співпраці. Інколи ми навіть кидаємо клич у соціальні мережі у пошуках авторів певних тем.

– Але ж берете не все…

– За увесь час було тільки кілька випадків, коли я відмовилась від статтей. Мені тоді здалось, що це був достатньо поверховий погляд на речі, а хотілось би справжнього переживання автором теми.

. 

«Я – не медіахолдинг, у першу чергу, я – мама» 

(про менеджерсько-маркетингові аспекти) 

– А «Жила» виходить на який проміжок часу?

–  Взагалі ми задумували «Жилу» як щоквартальне видання. Вона мала іти в ритмі року – зима, весна, літо, осінь, але, на жаль, з різних причин ми не встигаємо за цим ритмом. На даному етапі це дуже емоційне, дуже живе видання, яке навіть асоціюється з народженням дитини.

– Чи знаєте, уявляєте свою аудиторію?

– Коли ми прописували при створенні журналу цільову аудиторію: яка вона? якого віку? де мами народжували своїх дітей? Я казала, що це абсолютно не має значення, це можуть бути й молоді батьки, і бабусі, й дідусі, які небайдуже свідоме батьківство. Ці люди можуть народити дитину вдома, а можуть і в пологовому будинку. Це не має абсолютно ніякого значення: головне – їхнє сприйняття світу, відкритість до нього та своїх дітей.

– Ви орієнтувались на якісь інші видання? Можливо, закордонні?

–Я дивлюся на все, отимаю купу розсилок, зокрема закодонних видань, виписую журнали, багато англомовних. Мені подобається їх розглядати, читати, надихатись – звертаю увагу на папір, дизайн, верстку, і на те, як пишуть, і про що пишуть.

Насправді  я не бачила таких журналів, як «Жила». Дитячі видання зазвичай комерціоналізовані. У них купа реклами, модних фотографій, гаджетів. Вони співпрацюють із різними брендами й магазинами, це справді ціла індустрія.

– Цікаво почути про розповсюдження журналу: де його можна придбати і як взагалі ви починали налагоджувати мережу дистрибуції в Україні?

– Розповсюджувати наш журнал через мережі, як «Союздрук», але це неабияк дорого, невигідно й навіть нерозумно. А враховуючи собівартість нашого видання та достатньо вузьку цільову аудиторію, це просто абсурдно. Наразі ми співпрацюємо з деякими магазинами свідомого батьківства, книгарнями. Ми дружимо і з Лавкою «Бабуїн», і з «Чуланчиком», із  «Гойда» (інтернет-крамницею), і «Кумка», і «Смолоскип», видавництвом «Дух і Літера».

– Але це ж не тільки києвське розповсюдження?

– Ні, не тільки. Загальноукраїнське. До сьогоднішнього дня ми відправляли за замовленням у ряд магазинів з Тернополя, Львова, Вінниці, Дніпропетровська, й навіть Севастополя. До того ж ми приймаємо індивідуальні замовлення у людей, надіслані поштою.

– А що це за люди?

–  Різні – десь хтось почув по радіо чи побачив номер, потелефонували нам, і ми їм надіслали. Зараз же працюємо над створенням сайту, хочемо, аби це було більш зручно для читачів.

–  Ведете якусь статистику стосовно продажів журналу, як вони у книгарні розходяться, які більше користуються попитом?

–  Не веду. Банально тому, що я просто все не встигаю зробити. Я не медіахолдинг, на жаль чи на щастя. У першу чергу, я – мама. І пріорітетно намагаюсь залишатись нею.

– Чи є шанс комерціалізувати таке видання?

– Моя мета не стальки заробляти гроші, як вивести видавництво хоча б у нуль і підняти наклад, принаймні до 2000 примірників, для того аби дозволити собі певний відсоток журналів віддавати безкоштовно у дитячі будинки, притулки, центри по робиті з жінками й молодими сім’ями.  Поки що ж це навіть не нуль.

– А немає добрих дядечків-спонсорів?

– Створення такого журналу – це  було сімейне рішення, наш соціальний благодійний проект, тому я свідомо не прошу фінансової допомоги.

– У вас є реклама в журналі?

– У нас є принципове ставлення до відбору рекламодавців, адже ми рекламуємо тільки те, у чому переконані самі. І вся реклама, яка була у журналі, це була соціальна реклама, безкоштавна. Це була реклама проектів чи людей, про яких нам хочеться сказати.

 …

. 

«Мамо, бажаю, аби всі „Жили” були наповнені тобою»

(про друге дитинство тата й мами)

– А ваші діти читають «Жилу»?

– Старший син – так, а менші поки лише гортають. Переглядають по сто п’ятдесят разів, адже їм дуже подобається, що там зображені маленькі діти і купа ілюстрацій.

 Пані Оксана з дітьми

– Там же навіть є світлини ваших дітей?

– Це було виключно у першому номері, тому що ми принципово не хотіли брати фото з інтернету, стоків чи деінде. Це був просто початок. Зараз можна критикувати цей перший номер, але я його неймовірно люблю і ціную, тому що без нього не було б нічого.

Мій син зробив колись мені листівку і написав там: «Мамо, бажаю тобі, аби всі твої три „Жили” були наповнені тобою». І я згодом дивувалась чому так довго не складався цей 4-тий номер, а коли знайшла цю листівку зрозуміла, у чому секрет.  Попросила Іванка перемалювати листівку. Він тоді перемалював і написав не три «Жили», а «всі». 

– Третій номер про іграшки…

– Ми його робили перед Новим роком, у той час коли починається масова істерія з купівлею іграшок. Зараз світ перенасичений інформацію, товарами, одягом, продуктами, і якось хочеться, щоб люди почали більш свідомо ставитись до вибору всього: слів, емоцій, їжі, одягу й тих самих іграшок. 

– Цікаво, що в кожному номері є якісь додатки, розкажіть про них, як вони виникають, як їх взагалі робити, верстати, редагувати?

– У кожному номері вони різні. Ми планували, що додаток – для дітей, поки батьки читають видання. Додаток обирається залежно від теми номеру: у першому була казка. Ми її дуже стихійно робили, швидко, в останній момент, і тому я не зовсім задоволена її виглядом.

У другому тема – «Іграшка», тому обкладинка, всередині якої схована гра.

Третій номер про знання, освіту, навчання. А що таке знання? Його отримують, у першу чергу, з книжок. І тому ми зробили закладки-орігамі – для книжок.

 В останньому номері ми зробили прекрасний, на мою думку, додаток, надзвичайний. Віталій Кириченко – художник і тато 4-х дітей – написав список того, чим можна і треба займатись із дітьми. 100 пунктів. Тож, ми зробили з цього списку картки, які можна вирізати, скласти у сшитий для цього мішечок та грати.

– Наприклад, приклеїти хутряні вуса й  зробити фотографії, забивати великі цвяхи… Лизати бурульки…

–. У дитинстві це все було абсолютно нормальним для нас, а зараз, коли я дивлюсь на більшість дітей, які переважно цікавляться телефонами, комп’ютерами, розумію, наскільки вони обділені у простих буденних радощах..

– Секретиків не роблять.

– Не роблять і навіть не знають, що це таке.  Але якщо дорослі щиро відкриються своєму батьківству, то матимуть уникальний шанс ще раз пережити дитинство, і по-новому відкрити для себе світ.

– Крім таких додатків, ви ще робили календар «Новорочник»,

– Ми планували на кінець року зробити такий окремий додаток від журналу, календар, але незвичний, творчий. У звичайному календареві можна лише подивитися, який порядок днів, у кращому випадку – щось обвести. А насправді що таке життя? Чи не є це також пустий аркуш, який ми заповнюємо своїм життям? Тому ми зробили такий „Новорочник” з майже пустими аркушами, де люди можуть реалізувати свої творчі мрії і вписати у свій власний річний календар.

– Ви вже бачили заповнені календарі?

– Так, діти розмальовують, фотографії приклеюють. Навіть бачила як дорослі вписувалі туди графік висадки рослин з власними ілюстраціями.

От, я дуже люблю скандинавів із їхнім підходом до дитинства, до батьківства. І навіть це бачимо у підході до одягу. Вони створюють для дітей надзвичайно фунуціональний повсякденний одяг, у якому можна валятися, падати в калюжі, льопатись, стрибати, усе пізнавати.

– Як поросятко.

– Так, але це справді зручно – зазвичай це комбінезон, у якому все легко розщібується, защібується. Вишуканий дитячий одяг буває неймовірно красивий, але здебільшого нагадує торт із кремом. Не думаю, що у такому одязі дуже зручно.

 Оксана Приходько в дитсадку

– Коли ми читаємо Ваш журнал, то нам хочеться народжувати дітей.

– Прекрасно. Мені якраз хочеться, щоб журнал дарував відчуття радісного батьківства й  дитинства.

Оксана Хмельовська й Ірина Батуревич

Світлини з архіву «Читомо» й «Жили»