Інтерв’ю

У радіоведучої, активного блогера Тетяни Микитенко є два інтернет-дітища, на перший погляд, безмежно різні. Одне з них – «РАГУ.ЛІ», популярне серед шанувальників знущання над агресивним несмаком політичних, бізнесових і поп-зірок і просто для тих, хто любить розглядати невдалі світлини. Прихильників рагулів, звісно, більшість. Друге дітище – дитяча публічна онлайн-бібліотека «Читанка», у якій розміщені відскановані книжки радянської доби. Завдяки «Читанці» відбувається занурення у ностальгію за виданнями свого дитинства, й можна не йти до книгозбірні чи книгарні у пошуках чогось читомого для дітей. Про вибір видань для «Читанки», які не можуть не подобатися, спонтанність ідей і формування книжкових смаків українського народу нам розповіла Тетяна.

– Розкажіть, коли було створено сайт і кому належить ідея проекту?
– Неоформлена ідея була вже давно. Я завжди цікавилася дитячими книжками, особливо забутими, яких давно не бачила і які б хотіла перечитати ще раз з ностальгією. Оскільки Інтернет вважаю штукою багатоосяжною, то вирішила шукати там. Але україномовних повністю відсканованих текстів не знаходила. Та ще й хотілося, щоб були ілюстрації.
Ідея створити свій сайт виникла у січні 2009 року. Якраз тоді я натрапила на одну дівчину, тобто на її пост у livejournal. Вона там писала, що відсканувала кілька хороших книжок і ще планує цим займатися. Це була Таня. Я з нею поділилася своїми ідеями, а вона, в свою чергу, їх підтримала і допомогла у створенні сайту. Офіційний запуск «Читанки» відбувся 12 лютого. А через два тижні роботи там було понад 50 текстів. Вже тоді нам активно почала допомагати Світлана Балух. Ми працювали лише втрьох, але труднощів не було, все якось само собою виходило легко і просто.

– Хто були Ваші перші відвідувачі?
– Користувачі livejournal. Ми рекламували сайт через блог.

– Скільки людей переважно відвідує сайт щодня?
– Приблизно 400.

– І хто вони?
– Це особи, які шукають літературу через ностальгію. Також це люди, які поїхали закордон і у такий спосіб читають книжки своїм дітям, бо по-іншому не мають можливості. Ну і, звісно, це школярі, бо на сторінках «Читанки» є багато творів, які входять у шкільну програму. Просто у нас є книжки, які, на жаль, не перевидаються. Не хотілося би їх втрачати.

– Яка в «Читанки» мета?
– Ми хочемо допомогти людям знайти і згадати забуті книжки, згадати забуті почуття. Також би хотілося, щоб цей проект став музеєм дитячої книжки. З кількості скачувань і коментарів видно, що багато хто уже відчув позитивні емоції і зрадів знахідці на нашому сайті.

– А тепер як розповсюджуєте інформацію про «Читанку»?
– Через знайомих переважно. Крім того, ми розташували лінки на «Читанку» у «Вікіпедії», тому що саме там найчастіше шукають інформацію про того чи іншого автора. Це дає велику кількість відвідувань. І завдяки великому обсягу літератури на сайті google дуже часто видає у пошуковику нас як результат.

– Яким чином відбувається відбір книжок?
– Ніяким. Ми шукаємо будь-яку україномовну книжку, видану до 1991 року.

– А чому саме до 1991?
– Щоб не викладати ті книжки, які ще можна купити. Ми пропонуємо відвідувачам сайту тільки те, що рідко можна знайти навіть у бібліотеках.

– А де Ви шукаєте книжки?
– У букіністичних магазинах, у друзів.

– Які найбільш рідкісні книги вдалося розшукати?
– Я вважаю, що найбільшою нашою удачею була знахідка «Панни квітів» Валерія Шевчука. Ця книга є надзвичайно цікавою, і вона багатьом у дитинстві була до душі. А зазвичай ми користуємось правилом: чим старіше видання, тим воно для нас цікавіше.

– Скільки зараз людей працюють для проекту?
– Основні обов’язки виконуємо ми з Танею. Ще кілька людей постійно надсилають нам книжки. Крім того, мені регулярно надсилає відскановані матеріали чоловік, який живе далеко за межами України, але все ж має можливість знаходити чудові україномовні книжки. Це дуже приємно.

– Скільки зараз книжок на сайті?
– 1225.

– Це дійсно багато. Не боїтесь, що у колись появляться проблеми із законом?
– Ні. Ми не намагаємось зробити проект комерційним, ми просто розміщуємо усі матеріали виключно для ознайомлення. До того ж, якщо до нас звернуться із проханням прибрати книжку, то обов’язково підемо на діалог. Хоча, коли я розповіла одному письменникові, що його тексти користуються популярністю, він був тільки радий. Бо не завжди є можливість перевидати книжку, а твори пишуться, щоб їх читали.

– Маєте якісь плани на майбутнє?
– Звичайно. Хочемо трохи відредагувати можливості сайту, додати інформацію про авторів, художників , перекладачів. Щодо останніх, то їм хочемо присвятити окреме поле.

– Як вам особисто допоміг сайт?
– Я стала більш організованою. Щодня на «Читанці» ми відкриваємо дві нові книжки.

– Можливо, знаєте подібні до вашого проекти, які діють в Україні?
– Є онлайн-бібліотеки. Але вони просто з текстовими файлами, а не такими, як наші. Для нас ілюстрації дуже важливі, бо саме завдяки їм ми запам’ятовуємо більшість книжок. Побачивши якусь давно вподобану картинку, ми можемо швидше зануритись у дитинство, ніж під час читання. І взагалі, дитячі книжки – це перше мистецтво, з яким знайомляться діти. Для них оформлення таке ж важливе, як і зміст. Вони ж ще так мало знають.

– Цікаво, що даватимете читати колись своїм дітям…
– Всі книжки, які ілюстрував Василенко, бо роботи у нього пречудові. Мені навіть здається, що він не міг би працювати з поганими текстами. Та, крім того, є багато гарних книжок. Ще й собі збираю потрохи непогану бібліотеку, щоб діти змогли читати це все «вживу».

Ірина Павлюк