Інтерв’ю

«Якщо Бог у нас символ пошуку, то Google – хороший бог», – писала Вікторія Дикобраз. І справді. Вже не тільки молодь із запитаннями йде не до церкви чи довідкових служб. А до пошукових систем. Ще менше людей відповідей шукають в дорозі. Тут вже кому як краще. Про це Читомо поговорило із молодою рівненською поеткою, авторкою двох арт-збірок – «Семантика наших прикрас» та «Необхідне підкреслити» – про поезію, поетів, пошуки відповідей, святості, автостоп та те необхідне, яке потрібно – чи просто варто було б – підкреслювати.

– Вже зараз ти маєш на руках дві власні збірки, ряд проведених презентацій, якісь плани і бачення подальшого руху – і тепер базові питання стають знову актуальними. Чому ти пишеш? Це самовираження, якийсь пошук чи, можливо, вже просто звичка?

– Як коли. Перші спроби поетизувати допомагали вловлювати і передавати світло – для своїх адресатів, звісно. Тоді це було чесніше. Вже потім вірші стали інструментом для відшукання нових і (часом) точних зв’язків у несвідомому, рефлексій, внутрішніх «прибирань» і вибудови запитань в нікуди (а отже – лише собі). Але завжди – це пошук естетики, врешті-решт. А також спосіб не забути.

Зараз же хочу відійти від особистого, говорити рідше – і про справді важливе. Будувати діалоги назовні. І тут «відходити від особистого» – це позбуватися від концентрації у віршах присутності «автора», а не вирізати із текстів досвід.

– Але хіба голос не йде від «я»? Він ж не є безособовим. Чи як ти вважаєш?

– Так, але як є різниця між «слухати» і «чути», так є відмінність між «продукувати слова» і «говорити». Голос має працювати (а отже – мати мету), а не просто подавати ознаки існування.

– Ти промовилася, що поетизація для тебе – як спосіб не забути, але не уточнила, чого саме?

– Якими ми були. Як бачили, як розуміли, як відчували, що підкреслювали чи ігнорували. Чомусь присутнє відчуття, що без фіксування деталей весь минулий досвід зведеться до сухих висновків. Знову ж, це боротьба за естетику. Право зберегти щось окрім дат і заголовків.

– Окресли свою першу і свою другу збірки. Чим вони подібні, а чим і чому різні? Що сталося в проміжку між ними?

– Мені легко уподібнювати їх до «арт-збірок» – жанру, що певною мірою поблажливо ставиться до тексту у жертву подачі. «Семантика…» була збірною солянкою досвідів трьох різних років. Коли ми готували «дебютну збірку», то разом із видавцем і дизайнером намагалися використати її як маячок: привернути увагу, виправдати зухвалість, взяти шанс. Результати туру і продажів підказали, що нам вдалося. Це був чудовий старт, хоча багато в чому перша книжка вже не є такою рідною для мене.

А з «Необхідним…» було забавніше. Ця збірка взяла лауреатне ІІ місце на літературному конкурсі від «Смолоскипу», а оскільки на нього подавалися речі свіжі і неопубліковані, опинилися там тексти переважно із 2015 року. Тут немає зображень чи бонус-концентратів для уваги — лише текст і розмова усередині тексту. Натомість є гра. Лінії підкреслення, що просвітлюються зі зворотів віршів, підказують якісь «необхідні», часом просто цікаві моменти – на думку автора, звісно.

Також тому і блакитний: звичний для нас колір виділеного тексту. «Необхідне підкреслити», зайве відсікти, а решта – на розсуд читача.

Однозначно їх поєднує частина піднятих тем. Також – використання одного додаткового кольору в оформленні. Об’єднує послідовний виклад текстів – прокладання сюжетної лінії у віршах (у другій збірці відчутніше).

Мені досі здається, що цілісна подача – верстка, дизайн, ігрові моменти у поетичних книжках –   повинні бути

Поезію читачі і так люблять вибірково. Про це вже говорили на окремих промо-презентаціях.

– В «Необхідне підкреслити», якщо уважно придивитися, також можна помітити і використання текстів ще кількох авторів, але виключно у форматі своєрідної ілюстрації, виділення афоризмів. Хто ці люди і чому ти вирішила «поділити» з ними свою книжку? Автори зазвичай досить ревно ставляться до свого простору.

– Бачиш, конкурсні перемоги – річ своєрідна. Я у свою далеко не одразу повірила. Повторюся, що хотіла зробити збірку більше ніж збіркою-чергового-автора. Тому звернулася до двох людей, творчість яких і дотично, і безпосередньо впливала на мою, а отже має із нею спільні теми, інтереси чи погляди. До того ж, таким чином книжка стала полілогом – з’явилися «відповіді» від інших голосів – на розворотах-зв’язках. Де, власне, слова Катрусі Танчак, а де – Даниїла Задорожного, можна побачити у змісті.

Напевно, це також вдячність. І бажання зацікавити у тому, що пишуть вони, і коло своїх читачів. Вони теж у різний час подавалися на «Смолоскип», хоча премій не брали. Я просто хочу, щоб вони не зупинялися.

– До речі, яка, на твою думку, різниця між віршами і поезією? Тобто ж не всі вірші – поезія, і не вся поезія – це вірші.

– Поезія поняття ширше. Думаю, це теж щось схоже на відчуття естетики. Тоді як вірш – це форма подачі думки, із певними правилами чи ризиками. Тобто поетичність – це спосіб бачення, мислення, передачі. Якась свіжість, влучність або заворожуюча краса. Я б хотіла навчитися писати виключно поетичні речі, але наразі мені краще даються хіба твіти.

Читайте також: Хто і що потрапить у Ноїв ковчег: три поетичні книжки сезону

– Що читач там може побачити з огляду на те, що ти туди власноруч вкладала? Що б підкреслила синім маркером тепер в тій книжці Вікторія Дикобраз не як авторка, а як читачка?

– Історії або теми у збірці викладають вірші – що логічно. Так склалося, що у моєму 2015 році домінувало кілька інших людей, а нерідко тексти використовувалися як фотокамера. Тому там є живі персонажі, інколи вони навіть поводять себе як люди.

Хронологія тут не є цікавою, а от перемішування окремих подій і сортування за настроями дали можливість виділити із спільного досвіду по кілька векторів погляду на одну і ту ж ситуацію.

Досвід міста, дороги, країни, людей, особистостей, радості, літератури, поезії, пошуків котрогось бога чи божественного у людях. Мені хотілося переходити із теми в тему, щоб більше моментів ставали зрозумілими – все ж бо пов’язане між собою, все тут «шумить і з дріб’язків».

З того і викладається розмова – по-перше, з читачем, «тим, хто потойбіч».

Хоча у кожному тексті розмова частіше ведеться із собою-рідним. Або собою-чужим, як пощастить

Мабуть, найважливіші тексти я розкидала на початку та наприкінці. Хоча підкреслити хотілося б саму назву: аби пам’ятати про «великий рандом» випадків і шансів, між якими у будь-якому випадку доведеться обирати. Краще вже необхідне.

– У твоїх текстах багато подорожей, моментів автостопних. Чим цей досвід став для тебе?

– Філософія автостопу робить тебе відкритим до світу (і світ до тебе), показує наочно всі дірки і латки країни, її людей, нас самих. Це теж спосіб вести розмову, особливо із тим, що вербально не спілкується.

– Ким тоді є бог у космогонії цієї збірки?

– Напевно, тут – це спроба його наґуґлити. Мушу також відхреститися, що образ бога у книжці очевидно не пов’язаний із релігіями. Підозрюю, бог тут як наша колективна совість. Знаєш, той жарт: «Миколайко бачить, коли ти поводиш себе як… недостойний». Хоча насправді – це спроба дивитися на звичні штампи із незвичної для себе гілки.

– Чи не виявляється у цьому важкість писання для поета?

– Важкість у тому, що поет завжди кидає ніби виклик – і прикро, коли замість виклику кидається якийсь порох або пісок, а люди почують, побачать – і висміють. Я до чого: легко втратити момент, коли справді_поезія переходить у графоманію. Більша проблема, коли поета звикли слухати, а його публічній думці довіряти – але він з якихось міркувань він сходить на ніт.

– Тоді це для нього часом як прокляття чи обов’язок, від якого ніяк не відмовишся?

– Ми звикли так повторювати за кимось. Люди, що звертаються до власного підсвідомого, з вищою ймовірністю можуть щось передбачити, щось собі осягнути, щось навіть прояснити. До таких відносяться часом поетів – і тому їм вірять. І тоді їх називають провідниками, наділеними обов’язками. Або я чогось не розумію.

– А ким є автор в книжці – сторонній оповідач? Мовчазний свідок? Учасник? Генератор подій чи медіум, який бачить і підкреслює усе необхідне?

– Радше, учасник і ослик-літописець. Залежно від ситуації.

– Чи є поет загалом одним з окремих органів соціуму, який виконує необхідну роль, місію, завдання?

– Думаю, найбільша його місія – робити свою роботу. Назвався літератором – пиши, а ще – викликай на розмови, зосереджуй увагу, розважай, фіксуй те що відбувається… Але це роль кожного з нас, хіба ні? Просто працювати, і бути готовим відповідати за свою працю.

– Чи співвідносиш ти поезію із рефлексіями сучасних подій? Чи поезія може рефлексувати й не на проблеми насущні?

– Певною мірою всі літератори є істориками активного часу. Фіксують загальні способи мислення, видозміни в мові, вольності соціуму, коли прозоріше – якісь події і реакції на них. Але, мабуть, повторюся, якщо скажу, що поезія – це лише інструмент. Як і гроші, як і слово, як і час. Інше питання, чи почуває себе автор «(по)винним», але якщо так – то перед ким і навіщо.

– Як думаєш, чому українська література так чи інакше, але наче ізольована від світового процесу? Тобто скільки всього в нас з’являється запізно, або й зовсім ні для кого непомітно. 

– Якщо за найближчі років 20 дізнаюся, чому – я тобі розповім. Сподіваюся, на той час це питання буде неактуальним. Хоча підозрюю, справа в предметі письма. І в незалежних від нас чинниках.

Окремих літераторів у нас видають і перекладають «десь там». Інша справа, що це не є явищем масовим, але ж і література у «нас» молода (враховуючи чистки впродовж минулого століття) – коли нам було рости? За чий рахунок? Так тематика не має в собі оригінального, випрацьованого не одним автором предмету.

– Як ти себе почуваєш в цій літературі, з цими реаліями, з цими старшими і молодшими письменниками? В усій структурі під назвою сучукрліт?

– Мабуть, завдяки п’ятирічному досвіді у літературному менеджменті коло авторське мені як рідне. Благо, у нас також підтримуються традиції «сімейних з’їздів» на фестивалях. Добре, що десь приймають, добре, що десь підтримують. Хоча ще потрібно заслужити той момент, щоб почуватися у цьому сегменті заслужено.

Читайте також: Література у провінції: 5 книжкових ініціатив українських міст

– Чи відчуваєш ти поколіннєву спільність із кимось із сучасних українських поетів?

– Найлегше сказати: із двітисячідесятниками. Бо живемо у спільний час, і реагувати на нього почали приблизно тоді ж. Ніколи не любила називати імена. Зрештою, як і робити завчасні висновки про ще не завершені проекти.

– А як щодо читачів? У тебе вже відбулися презентації нової книжки у різних містах – де було виступати найпростіше? Чи змінилася твоя публіка у порівнянні з минулорічним туром?

– Минулого року все відбувалося навпомацки. Вже зараз їхати в конкретне місто – це плюс-мінус прогнозувати, з якого кола люди захочуть зібратися, цікавитимуть їх байки чи вірші, про що будуть розмови опісля. Тому кожна зустріч була геть не схожою на інші. Особливо враховуючи, що публіка розширюється і варіюється.

Багато залежало від організаторів. Наприклад, у Львові працювала над рекламою переважно сама – але там зібралася настільки потужна і водночас легка аудиторія, що подію ніяк не вдавалося завершити. А після презентації у Рівному якийсь час не могла говорити – такі насичені по структурі були запитання і така глибока емпатія у слухачів. Приємно бачити знайомі обличчя, цінно знайомитися із новими. Коли глядачі згадують якісь попередні виступи або дорікають, цитуючи твої ж вірші – розумієш, що зв’язок є. А отже, і сенс у ньому теж.

Світлини автора