Інтерв’ю

Cаме такими словами з колядки починається перший номер нового театрального часопису «Коза». Презентували журнал ще всередині травня цього року в стінах Києво-Могилянської академії, але сьогодні він став пізнаваним серед читацької аудиторії. Унікальність видання у тому, що його творці, а це театральні художники, взялись за мальовану верстку сторінок. Це нечасто трапляється серед сучасних українських видань.

Журнал – наче каскад театральних афіш, у які вставлено оригінальні тексти.
У першому номері ви знайдете конверти, у які редактор поклав свій лист до читачів. Творці журналу розуміють, що без читацької аудиторії видання не існуватиме, а тому якнайшвидше намагаються достукатись до неї. Це ще раз демонструє вихід із гострої проблеми комунікації редактора та читачів, а також особливий інформаційний підхід самого часопису, який носить інтерактивний характер. Чи буде «Коза» дійною і потрібною у мистецькому господарстві – саме з цими питаннями ми звернулись до головного редактора й автора ідеї Богдана Поліщука.

– Пане Богдане, розкажіть, як розроблялася концепція “Кози”?

– Концепція доволі розлога. Насамперед, журнал має бути твором мистецтва, чимось більшим, ніж просто інформація, чимось іншим, ніж ще один із сотні ЗМІ. Часопис театральний, він не є продуктом дизайну у його сталих законах. Його не варто читати у метро або ж у черзі. Його потрібно гортати, насолоджуватись відчуттям рукотворності, отримувати задоволення від його безпосередності, наївності та вишуканості. «Коза» є частиною Театру! Читаючи цей журнал, ви поринете в світ гри, мистецтва й свята.

– Театри мають свої традиції. А чи несе традиції часопис?

– Зрозуміло, цей проект не виник на пустому місті. Традиції клубних альбомів, самвидавів, графічних листів, авторських книг – все це є фундаментом. Переплітаючи ідеї й естетику українського авангарду, сецесіону, європейської готичної книжкової культури й народних мотивів, ми створюємо свій журнал, свій світ, у якому нам цікаво жити.

– Чому така назва – «Коза»?

– Сама назва виникла з нашого захоплення колядуванням і маланкуванням. Окрім цього, Коза є одним із найяскравіших персонажів українського народного театру, тож, ми вирішили назвати на її честь свій театральний журнал. Він так, як і новорічна Коза, має два гострих роги – критику й іронію, він красивий та веселий, звичайно ж, український своєю душею.

– От, скажіть, будь ласка, скільки потрібно людей, аби “Козу” вивести в народні маси?

– Власне, створили журнал двоє: я, Богдан Поліщук, та Олена Рачковська. Оскільки ми є театральні художники, то й сама розробка й наповнення журналу створювалася переважно нашими руками… і «гаманцями» теж. Але чим далі, тим більше людей приєднуються до нашого проекту. Молоді художники: Ольга Юрасова, Ірина Рудь-Вольга, Юля Поліщук, Катерина Рудакова.

Пишуть нам також молоді, проте знані автори: Єлизавета Олійник, Костянтин ДеВерх, Марія Погребняк, Ярина Квітка, Оксана Дудко, Олег Драч та Галина Канарська.

– Які умови для виживання “Кози”, а які плани на майбутній розвиток?

– Ми зараз працюємо над розповсюдженням журналу, зараз це проблема, не лише в нас, а в Україні взагалі. Але маємо надію, що все незабаром зміниться на краще! Зараз готуємо в друк перший вже офіційно зареєстрований номер. Готуємо ряд презентацій та, звісно ж, працюємо над вдосконаленням змісту, загальної якості видання та над рекламою. Чекайте на появу «Кози» у другій половині жовтня!

Журнал у міру яскравий. У ньому – майстерні переходи від зображення до тексту, вдалі пропорції у розташуванні дизайнерських елементів, плавні “переходи” з розділу в розділ. Для оформлення використовуються прозорі сторінки з кальки, справжні квитки до театру. Тож, невипадково, що свій погляд-штрих про видання надала молода художниця Ольга Юрасова. Вона з “Козою” з першого номера.

– Коли народилася ідея такого видання?

– Проект журналу «Коза» був задуманий ще півтора роки тому. «Коза» – це перший незалежний театральний журнал. Там є огляд вистав, ретроспектива (щоб дати читачу порівняти, яким був театр минулого, як про нього писали), гумористичні сторінки на тему «театр», цікаві інтерв’ю з сучасними корифеями та багато-багато іншого.У першому номері більша частина ілюстрацій виконана Богданом Поліщуком та Оленою Рачковською. Щодо мене, то я малювала статтю «Театральний гороскоп». Це був такий перший досвід і вкрай цікавий. Писала ще нотатку про виставу до розділу «На власні очі».

– У чому, ти вважаєш, головне досягнення видання?

– Журнал живий. Увесь він намальований власноруч, у ньому немає жодного комп’ютерного шрифта. Живий він ще тому, що задумувався як діалог Кози з читачем. Навіть після виходу в світ першого, так званого, сигнального номеру, почалося жваве листування із читачами. Так що в наступному номері будуть надруковані статті, які надійшли до редакції журналу з різних регіонів від зацікавлених у театральному мистецтві людей.

– Тобто попит є. А що найбільш утруднювало процес творення часопису?

– Складнощі були насамперед у тому, що майже ніхто не вірив, що ми зможемо видати такий журнал. А це прикро, коли немає підтримки. Зрештою, ми презентувати “Козу”. Це відбулося у рамках виставки театрального плакату «Театр на папері». Звідти й почався яскравий шлях «Кози» просторами театрального (і не тільки) світу.

Сподіваємося часопис «Коза» буде успішним і матиме добру історію та визнання серед усього культурного розмаїття. Побажаймо успіхів і натхнення його творцям!

Олексій Гавриленко