Інтерв’ю

Вулиця вже давно перетворилась на елемент неформальності, яким живуть худенькі субкультурні підлітки, романтичні бурлаки та всі, хто так прагне скидатися на асоціальний елемент. Але виражаючи свій бунт у вуличній культурі, юні нонконформісти зовсім не хочуть бути схожими на бомжів. Як і бомжі, які зовсім не прагнуть бути нонконформістами – вони радше хочуть називатися “безпритульні”. Або і зовсім перестати ними бути. І може, такий нонконформізм – більш справжній.

Звісно, часи заквітчаних гіпі минули, та ось з’явилася Мар’яна Соха – головний редактор львівського видання “Просто неба”– і розказала нам про народження контркультури добра, а також про журнал, який можна читати, здавати в макулатуру та на який вельми зручно можна влягтися спати.

– Мар’яно, добрий день. Розкажи, як взагалі в Україну прийшли такі соціальні видання як “Просто неба”? У світі ж це не вперше.

– Добрий день) В Україні першими таку діяльність почали одесити років із п’ять тому. Але ми про них тоді не знали, аж поки не зустрілися на щорічній конференції вуличних видань у Познані. До речі, там ми також познайомилися і з російськими колегами з журналу “Путь домой”.

– Наскільки мені відомо, такі проекти спершу ініціювали європейські соціальні фонди. “Просто неба” – це продовження цієї естафети, чи ідея схоплена з тих, що “літають довкола”?

– Ми почали видавати журнал незалежно від зарубіжних колег, але ідею запозичили саме у них. До речі, ми приєдналися до Міжнародної мережі вуличних видань (INSP) як журнал, що пропагує ті ж принципи та відповідає всім міжнародним вимогам.

Міжнародна мережа вуличних видань (The International Network of Street Papers, INSP) – це організація, що об’єднує близько сотні соціокультурних газет та журналів, які пропагують ідею самодопомоги, самоповаги та соціальної інтеграції бідних людей з 37 країн світу, Сьогодні Україна – серед них. Основна мета організації – надати безпритульим можливість заробітку та культурного розвитку через продаж вуличних видань. Частину грошей від проданого примірника залишається для розповсюджувача, а частина йде на видрук нового числа. Подробиці дивіться на сайті INSP – http://www.street-papers.org

– Отже, “Просто неба” з’явився саме після Познанської конференції. Коли це було?

– Видання виникло на базі спільноти взаємодопомоги “Оселя” у травні 2008 року: ми хотіли завдяки йому залучати до соціальної реінтеграції людей, які живуть на вулиці. Через забезпечення їх зайнятістю, заробітком, підняття самооцінки, відчуття власної значущості тощо.

– “Просто неба” створює досить реалістичний образ бездомного. Пітерський “Путь домой”, здається, використовує іншу стратегію – у них ходовий образ вільного художника та мандрівника. І знаєш, там не бездомні до людей з журналами підходять, а самі люди шукають бездомних і запитують про журнал. Чи можеш ти сказати, що “Просто неба” наразі теж перетворюється на таке контркультурне видання?

– До четвертого числа журнал був більш соціальним і бездомність там не “оспівували”: про неї говорили, як і про інші соціальні проблеми. От, в останньому номері вже формується якесь інше, нове бачення бездомності – щось там є і від “вільного митця”. Досі не можу до кінця збагнути, як інтерперетувати акції Без Ознак Мистецького Життя. Цей проект про те, що під маскою бездомного може бути багата особистість, про те, шо бездомним може стати кожен. І, врешті, про те, що бездомним бути не соромно.

А дехто мені каже, що це просто цинічно, отак переодягатися в бездомних… Я так не думаю. Треба бути простішим. Звичайно, не аж так, щоб іти з дому, але показувати людям, що зовнішній вигляд і статус зовсім не головне, що не варто ділити людей на якісь класи. Сам ритуал купівлі-продажу журналу має зменшувати соціальну відстань між бездомним як продавцем і пересічною людиною як покупцем, адже ці дві соціальні групи практично не взаємодіють, якщо не враховувати окремих подачок чи конфліктних ситуацій. Ми маємо показати, що бездомний може бути нашим партнером у спільній праці – наприклад, у поширенні ідеї солідарності.

Без Ознак Мистецького Життя (БОМЖ) – проект, що залучає творчо-впізнавану інтелігенцію до привернення уваги творчо-спраглої громадськості до проблем бездомних та бідних людей. Відомі літератори приміряють на себе їхню роль перед фотооб’єктивами. Як і хто саме – дивіться тут: http://if-ro.livejournal.com/188333.html

– Поняття свободи, іншості, стан, коли ти у конфронтації з більшістю – це взагалі-то дуже близько до наших бунтарів, митців та інших медіа-героїв. Здається, “Просто неба” і справді не може залишитись осторонь культури.

– Навряд чи про бездомних хтось говорить як про субкультуру. Радше – як про соціальне дно, і спеціально ставки на це ніхто з нас не робив. Насправді я думала, що попиту на таке видання бути не може, бо ніхто тим не цікавиться.

– Але ж він є.

– Так, проте тут є дещо інший конфлікт. Відчуття іншості, конфронтації – це те, що відчувають митці. Бездомні часто можуть так поводитися, ніби вони це відчувають, але не думаю, що це усвідомлений вибір.

– Людям зазвичай нецікаво читати про чужі проблеми, потрібно справді зацікавити читача. Що всередині? Що змушує людину купити такий журнал, окрім співчуття – соціальна небайдужість чи, неможливість купити його у вільному продажі?

– Для одних це екзотика – купити журнал, який продається тільки з рук бездомного. “Просто неба” також часто купують, бо знають, хто публікується в ньому. А це і Любко Дереш, і Тарас Прохасько, і Олексій Гвоздик з Андрієм Лініком. Для тих, хто не знає і не чув – це, напевно, просте людське співчуття та цікавість. Хоча багато залежить і від самого продавця: чи зуміє він викликати такий інтерес.

– Ваша мета – соціалізувати бездомних. Проте цю ідею можна трактувати й інакше. Я маю на увазі внесення у соціум певного контркультурного елемента. Чи це було у ваших планах?

– Ми більше були зосерджені на соціальних проблемах, зміні негативного ставлення до бездомних. Те, що ми маємо зараз, було якоюсь мірою для нас непередбачуваним 🙂

? А скажи, самі бездомні читають ваш журнал?

– Ті, що в “Оселі”, розповсюджувачі і герої інтерв’ю, точно читають: вони дуже тішаться, коли ми про них пишемо.

? Багато у вас розповсюджуачів? Ініціатива, мабуть, нечасто трапляється.

– Так, ти права. З продавцями треба дуже наполегливо працювати, адже вони не вірять в те, що зможуть викликати якийсь інтерес у людей, бояться негативного ставлення. На сьогодні у нас працює троє продавців, пробувало – п’ятнадцять. Ще є кілька, які продають час від часу.

– Мабуть, у нас в країні варто віддавати належне кожному, хто займається видавничою діяльністю – і я вже не кажу про соціальну сферу. А зараз – криза. Як ви виживаєте? Держава надає якісь пільги на подібну видавничу діяльність?

– Держава – ні. Для перших трьох номерів ми шукали спонсорів, тому журнал виходив нерегулярно. Цього року ми виграли проект у Фонді сприяння демократії (при посольстві США в Україні), який передбачає кошти на видрук. Щоправда, покривається лише частина витрат.

– Розкажи трошки про відгуки та плоди вашої діяльності.

– Відгуки з самого початку були добрими, особливо у ЗМІ, але з особистого досвіду я знаю, що не всі люди таке спримають. Коли наші розповсюджувачі продають журнал, то можуть і погане почути. А ще часто говорять, що це дурна ідея. А плоди – є кілька позитивних прикладів того, як змінилося життя продавців. Вони, звичайно, не купили собі квартири, але гарно дають собі раду в житті. Відчувають, що роблять щось важливе, пишаються цим. А ще – про бездомних почали говорити.