Новини

Сергій Жадан написав важливий роман. З цього загальника і варто починати розмову  про нього, саме цим будь-які згадки про «Інтернат» і виправдані наперед: це роман дійсно важливий, роман довгоочікуваний, врешті – це роман саме Жадана і саме про війну. Нашу сьогоднішню війну. Також на початку можна говорити і про те, що «Інтернат» – книга зріла: добре закроєна, відстояна. Щоправда, далі має йти чимала кількість «але», які подібні компліментарні характеристики мають суттєво уточнювати. До того ж, великі очікування часто наперед підживлюють майбутнє розчарування. Але тут справа в іншому. Все значно цікавіше і складніше.

Паша, вчитель української мови у прифронтовому містечку, загалом-то невдаха і лузер: діти в школі мало не зневажають, дівчина пішла, з батьком і сестрою точиться тиха позиційна війна. А от до війни конкретної він ніяк не ставиться: його це не обходить, це не Пашина історія. Та головне – героя все влаштовує, і змінювати щось нема ані бажання, ані сил. У Паші є племінник, якого  сестра здала в інтернат у сусідньому місті; тепер місто переходить від військових до військових, і малого треба забирати. Далі – хроніка трьох днів, на просторі яких і розверстується роман. Дійти, забрати, десь переночувати, щось поїсти, повернутися додому. А заразом і почати змінювати своє ставлення до оточуючих і навколишньої реальності: поза власним бажанням, обережно, але стрімко і невпинно. Зайняти позицію, вибрати поміж чи не однаково малосимпатичних Паші сил – насправді колізія в дусі Геміґнвея, чия присутність в «Інтернаті» відчувається постійно: недарма Жадан писав передмову до нещодавнього видання «Фієсти».

Читайте також про інший, незвичний, роман про події на сході

Певно, найкраща частина роману та, де Паша з Саньою просто йдуть, намагаючись вибратися з палаючого міста і дістатися до своєї станції: про щось говорять, переховуються, бояться, ціпеніють із жаху, когось зустрічають, намагаються відпочити; словом, виживають. Неважко помітити, що стиль нового роману Жадана сухий і піджарий: коли фактично нема нічого зайвого, а текстові періоди короткі й лункі, як постріли в наелектризованому повітрі, – у цьому також вплив Гемінґвея; мінімум рефлексій, максимум простих, але необхідних, фізичних дій. В першу чергу це стосується якраз концентровано «мандрівного» шматка, середини роману. Декорації теж доволі умовні: ми-то розуміємо, про яку війну йдеться, що то за «наші» й «оті», проте конкретних вказівок нема – жодних географічних координат (раз буде згадка про Харків і Азов, уже наприкінці), ніяких тобі чітких означень сторін у війні. Саме це може зіграти на руку «Інтернату», коли його «конвертують»: в перекладі від такого ступеня умовності книга лише виграє – не «війна на Донбасі», а більш-менш універсальна «сіра зона», що їх сьогодні на світових картах чимало.
.

Але от що цікаво: таке поєднання апокаліптичного світу, де відбувається щось страшне, але не точно означене, і героїв – чоловіка і хлопця – які йдуть цією випаленою землею, зроджує у свідомості читача невідступний літературний спогад.

.
Крізь текст «Інтернату», як ті плями  на стіні з-під вапна, проступає інший роман, украй важливий – і, сказати б, матричний – для всієї новочасної світової літератури. Мова, звісно, про «Дорогу» Кормака Маккарті, де батько і син (або ж Батько і Син) також бредуть світом-якого-більше-немає, намагаючись просто вижити, хоч і не зовсім розуміють, для чого. Вже у Маккарті було очевидно: написати страшенно захопливу книгу можна і на бідному сюжетному матеріалі – важливіше атмосфера і спосіб оповіді. Схоже і в Жадана: від тих шматків, де герої пересуваються постійно готовим вибухнути простором, відірватися неможливо, це написано міцно і нервово. Вочевидь, уроки американця Жадан засвоїв добре: зображальна потуга українського автора якщо й не на рівні «Дороги», то не сильно їй поступається.

Інша справа, що Маккарті в романі збудував таку «турбулентну смислову трубу», коли за обгризеним кістяком зовнішньої подієвості можна відчитати будь-які класичні колізії: там і сліди «Божественної комедії», і «Одіссеї», і «В дорозі», і «Дон Кіхота», і, звісно, Біблії. Та найважливіше, що в американця це працювало, не здаючись висококласним, але все таки штукарством: автор зміг ненав’язливо активізувати глибинні ресурси літератури як території мандрівних сюжетів.
.

.
Жадан також підкладає під свою історію щось іще, хоче надати їй глибини, та чи працює це – і чи взагалі, за задумом автора, мало працювати? Письменник уже в своїх останніх поетичних книжках вийшов на біблійну тематику – і там це видавалося максимально доречним і виправданим: надходили «останні часи», і говорити про них випадало саме в такому ключі. Але ці часи затягнулися, війна з гострої фази перейшла у «тліючу» – і віднайдена образна система не могла не змінитися.

Точніше – почала розкладатися, втратила бронебійну точність влучання. В «Інтернаті» постійно зринають то жінки-мироносиці, то всілякі предмети у вигляді розп’ять, а то й картини новочасного «Виходу»: жителі посьолків колами ходять довкола міста, не маючи змоги вибратися. Та й сам Паша – чим не євангельський Савл-Павло: той, хто різко змінює своє ставлення до найважливішого, стаючи якщо й не фанатичним неофітом, то принаймні людиною з позицією. Однак саме на прикладі Паші-Павла видно – щось тут не так, образи втратили чіткість контурів: герой ніколи не був категорично «проти» чогось і не стає врешті радикально «за». «Сіра зона» втягує у себе і це: символи починають розпадатися, метафори – підбито кульгати, алюзії все менше сповіщають про суть речей: лише наближено, лише умовно.
.

Подібна «тактика збитого прицілу» могла би бути хорошим смислотворчим рішенням, якби Жадан так затято не колов читачам очі іншими, розтлумаченими і відполірованими – «значущими» – образами.

.
Першим серед них і є інтернат – емблема «покинутого» Донбасу. Сила символізму якраз у його амбівалентності, не-до-кінця-очевидності, двосторонності: можна і так сприйняти, але можна і ось як. Натомість Жадан вирішує грати «в лоб» і в декількох (навіть не одній) репліках проговорює сакраментальне, аби сумнівів у читачів не лишилось: інтернат – це саме Донбас, тема закрита. Читач напружується, можливість самому інтерпретувати й без того досить прозорі натяки у нього вкрали; підступає розчарування. А втім, на титульному образі письменник не зупиняється. Бо ж є ще пси.
.

Віддавна було зрозуміло, що Жадан – не письменник-мислитель, він радше автор-який-показує, той, хто точно підмічає деталі, вміє на порожньому місці витворити впізнавно-ексклюзивну атмосферу («Ворошиловград»), вкрай уважно обходиться з самою літературною матерією: ритм, оповідь, лейтмотиви.

.
І коли він намагається не просто зображати, але й інтерпретувати реальність, починається велика прикрість. І в «Інтернаті» це є. Запустивши у текст безкінечні зграї голодних і вимерзлих собак, які кидаються на людей або присутні десь на видноколі, переслідують чи озиваються хриплими голосами з туману, сняться Паші і мостяться під його теплу руку на вокзалі, Жадан не втримується і до такої кількісної надмірності додає ще й очевидних смислових конотацій.

Так і виходить, що пси – це і є більша частина «народонаселення» Донбасу: спочатку біля колодязя Паша зустріне озлоблених місцевих, потім – схожих на них собак; куди вже прозоріше. Ті, хто загалом здатен на емпатію, але керується в першу чергу саме інстинктами. Особливо під час війни. Новий-старий антропологічний вид, наслідок багаторічного «тліючого розлюднення».

Звісно, можна подумати, що це просто образ людей на війні, нещасних і від того жорстоких, – але в такому разі варто перечитати епізод із «тим» військовим, що снікерсом підманює пса, який лишається біля нього. Контрольний авторський постріл. Жадан пробує пояснити, як воно так сталося, і навіть панорамує дуже відмінні стратегії поведінки в «сірій зоні»: тут він достоту точний і правдивий. Але факт залишається фактом: переконливі й складні (а тому потенційно істинні) пояснення не його сильна сторона. Бо ж перед нами фактично песиголовці, кіноцефали, так.
.

.
Пса, точніше – цуценя, бачимо і в прикінцевій сцені: Саня дістає його з коробки і просить забрати додому. Мораль зрозуміла: це, вочевидь, уже різні види, але одні ще здатні проявляти любов до інших, ще вірять, що ті «виростуть і всіх порвуть». Майже гепі-енд, примирення і порозуміння можливі. І любов ще можлива, з людською породою (в конкретно взятому Донбасі) не все так погано. І ось тут несподіваним чином роман починає тиснути на всі кнопки і сигналізувати нам про ще один свій претекст, цього разу, напевно, мало усвідомлений Жаданом.

Читайте також уривок з роману

Хлопчик із щеням починає заримовуватися з чоловіком на попелищі і сином на руках – із фіналу епопеї, яка, по суті, говорить про цю ж таки територію. Мова про «Тихий Дон» Шолохова – велику книгу, що її віддавна вважається за краще обльопувати, навіть не читавши. Григорій, що обіймає Мишка, був свідченням того, що у війні всіх проти всіх, яку чомусь назвали Громадянською, розірвалися геть усі можливі зв’язки; єдине, що лишилося – голос крові. Не так сім’я, як давня і темна сила роду. І це була одна з перших неприємних правд про людину ХХ століття.
.

Жадан, здається, цю тезу намагається доповнити, точніше – переформулювати її в нових умовах. Так, зв’язки розірвано, нічого не значить не те що умоглядна національність, але й відчуття приналежності до меншої й конкретнішої спільноти: регіональної, сільської, сусідської. Проте сім’я все ще важлива, і Паша піде за племінником, і пройде з ним не одним колом пекла, а потім малий, відчуваючи любов, спрямовану на нього, зможе поділитися нею з іншими.

.
Крові й насилля через сто років після змальованих у «Тихому Доні» подій стало не менше, але от любові – трохи більше: тепер можна дозволити собі любити не лише рідню, але й інший «вид»: небезпечний, але по-своєму безпорадний, такий, що без опіки замерзне-помре.

Якраз це і видається «благою вістю» Жадана, і загалом це – вість, яка надихає. Просто що романний світ, де вона звучить, виглядає поділеним на «дітей з інтернату, які, попри все, здатні любити» і «небезпечних істот, які також потребують тепла». Не без винятків, що тільки підтверджують правило. І така візія нашої війни розчаровує. Не тому, що правдива, а тому, що Жадан спрощує і помиляється. Якщо «Інтернату» й можна закинути якусь кон’юнктурність (мовляв, написав саме те, що від нього чекали: з широкою панорамою людських типів, але й не без «жорстокого» діагнозу всьому регіону), то проявляється вона якраз в цьому лобовому символізмі. Тим і поганому, що простому, навіть простацькому. Життя складніше.

Словом, Жадан – хороший письменник, але посередній соціальний критик. «Інтернат» – хороший художній текст (правильно придуманий герой-інтелігент, елегантне вирішення мовного питання в діалогах, образи, які залишаються на сітківці: сапер в парку, розірвана шуба, спогади про станційне дитинство), але поверхневе препарування реальності. Прочитати його необхідно, цілком йому повірити – ні. З іншого боку, це добра новина для всіх тих письменників, які, впріваючи і нервуючи, чекали на «книгу Жадана про війну»: роман-то вийшов, але «найважливішим» його не назвати. Багато сказано – ще більше попереду.

Головне – аби менше песиголовців. Вони сьогоднішній українській літературі – як собаці другий хвіст.

Читайте також про інші очікувані новинки уркаїнської прози