Тексти

Видавництво «Смолоскип» продовжує серію «Розстріляне відродження», цього разу вибраним поета, літературознавця, лідера «неокласиків», відомого майстра сонетної форми та перекладача античної поезії Миколи Зерова. Видання містить дві авторські прижиттєві поетичні збірки «Антологія римської поезії» й «Камена», а також вибране з підготовленої ним рукописної збірки «Сонети і елегії». 

До збірки увійшли і спогади про Зерова. Уривок зі спогадів дружини письменника Софії Зерової про «баришівській» період сімейного життя.

Микола Зеров. Вибрані твори / Упор. Володимир Панченко. – К.: Смолоскип, 20015.– 880 с.

…Восени 1920 року ми переїхали з Києва до Баришівки і прожили там близько трьох літ. Баришівка

була в ті роки тихою вигідною провінцією, містечко вважалося «заштатним» і справді мало чим було схоже на місто, радше виглядало воно як українське село. Будиночки мешканців були оточені садками, в містечку був «Волвиконком», школа, місцевий клуб «Просвіта» і три церкви. Серед мешканців було багато чинбарів, які виробляли шкіру і, порівняно з нами, жили вельми заможно. […] Зеров знаходив змогу працювати. Він склав збірник «Нова українська поезія» і написав до нього «Перед мову», закінчив статтю «Українська література в 1922 році» та завзято працював над «Антологією римської поезії».

В Баришівці ми найняли гарну кімнату в помешканні місцевого вчителя у великій садибі з садком, у нас був навіть окремий вхід. Тут, на відміну від Києва, було так спокійно й тихо, що ми, як ішли з дому, часто зовсім не замикали дверей і навіть не попереджували господиню.

[…] Платили вчителям «натурою»: привозили нам мішок жита, крупів, сала, грошей платили по п’ять карбованців золотом на місяць.

«Повороткіші» господині міняли на базарі жито на інші продукти, але я не була такою практичною і не вміла цього робити. А тому жили ми дуже скромно і харчувалися одноманітно. Микола Костьович ніколи за це до мене ніяких претензій не мав і не порівнював мене з іншими господинями. Він взагалі їв дуже мало, і «зеровські апетити», як найбільш помірковані, стали приказкою серед наших знайомих. Найважливішим для нього був чай. Прийшовши з роботи додому, він ніколи не питався, чи готовий уже обід, а завжди: чи є чай? Солодощі він любив і міг їсти їх багато. […]

Жили ми з Зеровим дружно. Вдачу мав він рівну, спокійну, ніколи не дратувався, на різні життєві дрібниці й непогодженості не звертав уваги, навіть жартував з них, завжди був стриманий і дуже делікатний. Його всі любили — не лише на роботі — за зразкові лекції, за великі знання, але й в щоденному житті — за гарне, доброзичливе й чуйне ставлення до людей. Любили його також і діти, і навіть тварини. В Баришівці Зеров невдовзі зробився популярною й поважаною людиною. Він сам дуже любив свою працю, книжки, людей, весь віддавався своїм заняттям, але до життєвих труднощів і нестатків був цілковито байдужий.

Час від часу Зеров навідувався у своїх наукових та літературних справах до Києва, підтримував ділові зв’язки. Поїзди тоді ходили рідко й нерегулярно, і в більшості доводилося розраховувати на власні ноги або на подорожню підводу, коли добре пофортунить. […]

У Баришівці Зеров викладав українську літературу, яку він над звичайно любив і зразково знав; тут він почував себе, як він висловлювався, «у своїй сфері»: лекції його привертали до себе кожну аудиторію, байдуже — чи вона була непідготовлена, а чи складалася з висококваліфікованих слухачів. Він просто мав здібність відразу розуміти, хто його слухає. Він завжди це враховував, а тому й контакт з аудиторією налагоджував дуже швидко й непомильно, не догоджаючи при цьому ані невігластву, ані політичним тенденціям, але непомітно вперто підносячи своїх слухачів до належного рівня. Можливо, якраз за це його не лише поважали, але й щиро любили.

Та якщо в своїй галузі Зеров був бездоганний і почував себе, як риба у воді, то в практичному житті він був безпорадний, як дитина. Ще дома, в батьків, мати Зерова вважала, що він навіть не вміє забити цвяха в стіну. Коли він намагався допомогти мені чимось у господарстві, то робив усе так невдало, що я завжди відмовлялась від його допомоги.

[…] Знайомих у Баришівці ми набули багато, серед них були й досить цікаві, освічені люди. Там познайомилися ми й з Віктором Платоновичем Петровим, що теж викладав. У нього було багато спільних інтересів із Зеровим, вони могли годинами розмовляти про нові книжки, іноді сперечалися — смаки в них були різні. Я звичай но не встрявала в чоловічу розмову, пильнувала своїх справ, але прислухалася до неї з цікавістю. Петров був насмішкуватий, любив парадокси, але Зеров спритно відбивав його випади і не дарував йому нічого, іноді врочисто обвинувачував його за неточність якихось деталей. Але в’їдливостей та образ ніколи не було, сперечалися палко, доброзичливо й часто дуже потішно; для мене завжди були цікавими їхні «двобої».

Вечорами ми досить часто ходили до місцевого клубу. Там постійно збиралося багато народу, ставили часто аматорські вистави, грали на музичних інструментах або просто гомоніли.

Микола Костьович частенько виступав у баришівському клубі з лекціями, поспіль з незмінним успіхом. […]

В Баришівці ми прожили до літа 1923 року, літо перебули у моєї тітки в Ядлівці, а восени  повернулися до Києва.