Читомо > Тексти > «Люди в гніздах»: деконструкція родинної пам’яті від Коцарева

Тексти

«Люди в гніздах»: деконструкція родинної пам’яті від Коцарева

16.12.2017 0 Автор:

Олег Коцарев. Люди в гніздах: Роман. — Київ, Видавничий дім «КОМОРА», 2017. — 232 с.

У кожній родині є історії, що незмінно переповідаються з покоління в покоління, мов складова таємничого ритуалу. Інші залишаються поза кадром і згодом майже зникають, осідаючи пилом на старих фотокартках або розпадаючись на абсурдні й незбагненні фрагменти. «Люди в гніздах» — це своєрідна суміш перших і других, позначена легким гумором, пародією та деконструкцією. Як, зрештою, деконструйовано ледь не цілу історичну пам’ять (зокрема локальну, родинну) в нашій частині світу. До сюжету цієї книжки потрапили романтичні втечі, стрілянина на фронті та в тилу, неймовірні повороти долі — й самотнє покинуте піаніно, що журиться на вокзалі, в той час як коні з вершниками звично збігають сходами на другий поверх, а привиди давно померлих родичів стиха під’їдають яблучне варення.

Публікуємо уривок із книжки, який люб’язно надало Читомо видавництво «Комора».

 

Олег — романтик. Вчиться на хіміка, пише вірші, малює, б’ється, знає кілька іноземних мов, має сто п’ятдесят любовних історій, може, навіть одночасно, носить перстеника з лірою. Ах! Бути б йому запеклим дуелянтом при якому-небудь імператорському університеті, грубіянити б професору з бакенбардами, труїтися через губернаторську дружину, бити п’яного купця, щоб захистити від нього його ж таки

доньку, вагатися, чи не вступити в яку-небудь таємну організацію (за умови, що з неї вийде губернатор) та збирати найбільшу франкомовну бібліотеку в місті… Але от невдача — опинився Олег Олексійович у двадцятому столітті, та ще й у припорошеному пилюкою і червоними прапорами місті Харкові.

6

Не маючи особливого вибору, він пішов до інституту, де працював батько…

Парк Харківського технологічного інституту, в 1930-ті роки розфасованого на кілька інститутиків, видається створеним лише для одного: щоб поміж його дерев у формі літери «Вікторія» сходилися жінки й чоловіки (а інколи одностатеві пари чи ширші групи), можливо, пили вино, розповідали одне одному кумедні історії з недалекого минулого, сміялися, потім у найзагадковіший і непізнаний момент X торкалися взаємногарячих рук, начебто непомітно обіймалися, нарешті починали цілуватися, зливаючись у незбагненний вихор, щоразу той самий, щоразу геть різний. Одногрупник і одногрупниця.

Однокурсники з різних груп. Наелектризований викладач і замислена студентка (шкода, але викладачок у технологічних вишах тих часів для студентів-хлопців було зовсім мало). Викладач і лаборантка чи й рідкісна викладачка. Серед цих останніх, до

речі, можна було б наткнутись і на Олексія Івановича Крамаренка. Товариш професор на шостому десятку став віддавати меншу данину азартним іграм, і це, як підозрюють колеги по кафедрі, все завдяки новому захопленню — молодій викладачці, Наталочці Бершадській. Іще недавно він сміявся на її віражі: «Не залицяйтеся до мене!», а тепер уже не сміється, а навпаки, став якийсь серйозний.

 

4

 

От чого б їм удвох і не вийти до парку з інститутських приміщень та не всамітнитися десь на Журавлівських схилах над річкою Харків? Але ж чогось не йдуть! І решта так само. Майже ніколи не зустрінеш у парку поцілунків. Ніби не хочуть вони виникати під наглядом червоних псевдовізантійських стін старих корпусів і поки що елегантно-сірих новеньких, конструктивістських.

Це, втім, не значить, буцімто в парку при Технологічному інституті бракує людей. Ні-ні! Їх тут купа, лиш зайняті вони іншими справами, сказати б, не сродними для цього місця. Одні готуються до іспитів, заліків чи лабораторних. Другі дуркують. Треті ж роблять серйозне діло — займаються громадською роботою. Двоє хлопців і одна дівчина (може, ще не все втрачено, га?). Рішуча довга спідниця, не менш рішучі широкі брюки, папіроси, папірці.

— Ой, товаришочки, не мудруйте, прийде зараз наш Колюня — і все розкаже, нащо вам оці драми розписувать? Як вирішить, так і виступимо.

— Андрію, ти сам слухаєш іноді, що говориш? Це ти такий активіст? Сидиш і чекаєш команди? А сам? Не хочеш працювати — йди геть, ми й самі впораємось.

— Елька, ну, ти теж не переборщуй. Андрій, може, пожартував.

— На любиш мене, Елько, так і скажи всім, а то — активіст…

— Не люблю, натурально! А за що мені тебе любити?

— Так, шановні, ми будемо писати заготовку чи ні?

 

3

 

— Точно. Андрій хай не відволікає. Отож… Студент Олег Крамаренко давно і міцно вибився з колективу нашої групи.

— Як це «міцно вибився»?

— А ми не твір тут пишемо на урок літератури в школу!

— Елю, ну справді, не дуже воно звучить. Давай — «безнадійно вибився».

— Гаразд.

— Ех, любить вона тебе, Гришо.

— От мовчи вже краще, бо зараз знову спочатку починати доведеться.

— Їдемо далі. Нас вразила розгульна, можна навіть сказати дрібнопанська поведінка Олега. Карти, безладні романи одночасно з кількома дівчатами, через що останні поробилися нещасливими…

— Ай, не можу! Поробилися нещасливими! Може, навпаки?

— Та пішов ти!

— Елю, але справді!

— Може, це Олег нашу Ельку теж «поробив нещасливою»?

 

5

 

— Замовкни, Андрій. Елю, ця фраза справді виглядає ніби з якогось буржуазно-націоналістичного роману, давай, вистачить і просто «безладних романів».

Нещодавно нам стало відомо про хуліганську бійку на Основ’янському мосту за участю Олега.

— Да, кажуть, він там трьох ногами відлупасив. Такий форс!

 

— Це неважливо. Члени студентського колективу також неодноразово звертали увагу на колючі іронічні зауваження Крамаренка на адресу викладачів громадських дисциплін. І це — особливо у зв’язку з останніми викриттями і процесами над інтелігентами, що пішли проти волі радянського народу, — змушує запідозрити Крамаренка не просто у дурних жартах і хуліганських витівках, це змушує нас запитати себе, чи не маємо ми в особі Крамаренка студента з прихованими контрреволюційними поглядами?

 

— Або й неприхованими.

— Та ну, це вже занадто. Я б якось пом’якшив.

— Не треба, обійдеться.

Нарешті, не можна обійти увагою і промовисту манеру триматись. Олег поводиться в стилі колишніх паничів, постійно випинаючись своїми богемними звичками, манерами, чужими робітничій більшості студентів, відволікає їх від навчання своїми малюнками та віршами і навіть носить на пальці перстень із лірою, ніби якийсь співець при графському дворі в часи клятої кріпаччини.

— Чи воно треба, оте про перстень?

— Яким треба бути ідіотом, щоб у наш час ходити на лекції про хімію з перстеником з лірою!

— А он і Колюня, зараз поредагує, Елю, твій роман з камеліями.

Коля, трохи старший від решти, стримано з усіма привітався та про щось на мить задумався.

 

7

 

— Колюню! То що в нас виходить зі зборами? От Елька накатала цілу історію про Крамаренка. А ти як? Обробив його? Буде каятись? Я люблю, коли каються, інакше мені й збори — не збори.

— Колю, подивися, ми чернетку виступу склали, пунктиром, так би мовити. Приблизно це виглядає ось як: Студент Олег Крамаренко давно і безнадійно ви-

бився з колективну нашої групи…

— Ні, Елю, він уже назад безнадійно вбився.

— Що-що?

— Задній хід, кажу, не треба всього цього.

— Жартуєш? Ти ж сам його записав нам під першим номером! А дівки його? А карти? А перстень той собачий з лірою?

— Ти, дорогесенька, не все перелічила, дещо забула.

— Що забула?

— Папашу його, прохвесора Олексія Івановича.

 

Він уже всі пороги там оббив, де треба, заступився за свого синочка — і тепер ні партком, ні деканат, ні ректорат, ніхто цього не підтримає, лише в мороку вліземо. Ні, обійдемось поки без нього, хай собі носить свого персня.

 

— Отак! А я вам що говорив? Полізли поперед батька в пекло. Лише час даремно вбили. Це все ти, Елько, тьху на тебе!

І справді даремно. Скільки всього цікавого могло б уже статися на цю хвилину, якби з самого початку вони не взялися писати чернетку, а відкоркували першу пляшку вина чи Абрау-Дюрсо! Може, хлопці б уже побилися через Елю, й переможець із нею б

цілувався. Може, навпаки, вона зловтішно віддала б перевагу переможеному. Чи цілувалися б утрьох або по черзі? Ех, та що там… Змарнований день, змарнований парк, змарнована громадська праця.

Обкладинка Юлії Стахівської та Миколи Леоновича, ілюстрації Юлії Стахівської. В оформленні використано фотографії з родинного архіву автора.

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe