Олег Коцарев. Люди в гніздах: Роман. — Київ, Видавничий дім «КОМОРА», 2017. — 232 с.
У кожній родині є історії, що незмінно переповідаються з покоління в покоління, мов складова таємничого ритуалу. Інші залишаються поза кадром і згодом майже зникають, осідаючи пилом на старих фотокартках або розпадаючись на абсурдні й незбагненні фрагменти. «Люди в гніздах» — це своєрідна суміш перших і других, позначена легким гумором, пародією та деконструкцією. Як, зрештою, деконструйовано ледь не цілу історичну пам’ять (зокрема локальну, родинну) в нашій частині світу. До сюжету цієї книжки потрапили романтичні втечі, стрілянина на фронті та в тилу, неймовірні повороти долі — й самотнє покинуте піаніно, що журиться на вокзалі, в той час як коні з вершниками звично збігають сходами на другий поверх, а привиди давно померлих родичів стиха під’їдають яблучне варення.
Публікуємо уривок із книжки, який люб’язно надало Читомо видавництво «Комора».
Олег — романтик. Вчиться на хіміка, пише вірші, малює, б’ється, знає кілька іноземних мов, має сто п’ятдесят любовних історій, може, навіть одночасно, носить перстеника з лірою. Ах! Бути б йому запеклим дуелянтом при якому-небудь імператорському університеті, грубіянити б професору з бакенбардами, труїтися через губернаторську дружину, бити п’яного купця, щоб захистити від нього його ж таки
доньку, вагатися, чи не вступити в яку-небудь таємну організацію (за умови, що з неї вийде губернатор) та збирати найбільшу франкомовну бібліотеку в місті… Але от невдача — опинився Олег Олексійович у двадцятому столітті, та ще й у припорошеному пилюкою і червоними прапорами місті Харкові.
Не маючи особливого вибору, він пішов до інституту, де працював батько…
Парк Харківського технологічного інституту, в 1930-ті роки розфасованого на кілька інститутиків, видається створеним лише для одного: щоб поміж його дерев у формі літери «Вікторія» сходилися жінки й чоловіки (а інколи одностатеві пари чи ширші групи), можливо, пили вино, розповідали одне одному кумедні історії з недалекого минулого, сміялися, потім у найзагадковіший і непізнаний момент X торкалися взаємногарячих рук, начебто непомітно обіймалися, нарешті починали цілуватися, зливаючись у незбагненний вихор, щоразу той самий, щоразу геть різний. Одногрупник і одногрупниця.
Однокурсники з різних груп. Наелектризований викладач і замислена студентка (шкода, але викладачок у технологічних вишах тих часів для студентів-хлопців було зовсім мало). Викладач і лаборантка чи й рідкісна викладачка. Серед цих останніх, до
речі, можна було б наткнутись і на Олексія Івановича Крамаренка. Товариш професор на шостому десятку став віддавати меншу данину азартним іграм, і це, як підозрюють колеги по кафедрі, все завдяки новому захопленню — молодій викладачці, Наталочці Бершадській. Іще недавно він сміявся на її віражі: «Не залицяйтеся до мене!», а тепер уже не сміється, а навпаки, став якийсь серйозний.
От чого б їм удвох і не вийти до парку з інститутських приміщень та не всамітнитися десь на Журавлівських схилах над річкою Харків? Але ж чогось не йдуть! І решта так само. Майже ніколи не зустрінеш у парку поцілунків. Ніби не хочуть вони виникати під наглядом червоних псевдовізантійських стін старих корпусів і поки що елегантно-сірих новеньких, конструктивістських.
Це, втім, не значить, буцімто в парку при Технологічному інституті бракує людей. Ні-ні! Їх тут купа, лиш зайняті вони іншими справами, сказати б, не сродними для цього місця. Одні готуються до іспитів, заліків чи лабораторних. Другі дуркують. Треті ж роблять серйозне діло — займаються громадською роботою. Двоє хлопців і одна дівчина (може, ще не все втрачено, га?). Рішуча довга спідниця, не менш рішучі широкі брюки, папіроси, папірці.
— Ой, товаришочки, не мудруйте, прийде зараз наш Колюня — і все розкаже, нащо вам оці драми розписувать? Як вирішить, так і виступимо.
— Андрію, ти сам слухаєш іноді, що говориш? Це ти такий активіст? Сидиш і чекаєш команди? А сам? Не хочеш працювати — йди геть, ми й самі впораємось.
— Елька, ну, ти теж не переборщуй. Андрій, може, пожартував.
— На любиш мене, Елько, так і скажи всім, а то — активіст…
— Не люблю, натурально! А за що мені тебе любити?
— Так, шановні, ми будемо писати заготовку чи ні?
— Точно. Андрій хай не відволікає. Отож… Студент Олег Крамаренко давно і міцно вибився з колективу нашої групи.
— Як це «міцно вибився»?
— А ми не твір тут пишемо на урок літератури в школу!
— Елю, ну справді, не дуже воно звучить. Давай — «безнадійно вибився».
— Гаразд.
— Ех, любить вона тебе, Гришо.
— От мовчи вже краще, бо зараз знову спочатку починати доведеться.
— Їдемо далі. Нас вразила розгульна, можна навіть сказати дрібнопанська поведінка Олега. Карти, безладні романи одночасно з кількома дівчатами, через що останні поробилися нещасливими…
— Ай, не можу! Поробилися нещасливими! Може, навпаки?
— Та пішов ти!
— Елю, але справді!
— Може, це Олег нашу Ельку теж «поробив нещасливою»?
— Замовкни, Андрій. Елю, ця фраза справді виглядає ніби з якогось буржуазно-націоналістичного роману, давай, вистачить і просто «безладних романів».
— Нещодавно нам стало відомо про хуліганську бійку на Основ’янському мосту за участю Олега.
— Да, кажуть, він там трьох ногами відлупасив. Такий форс!
— Це неважливо. Члени студентського колективу також неодноразово звертали увагу на колючі іронічні зауваження Крамаренка на адресу викладачів громадських дисциплін. І це — особливо у зв’язку з останніми викриттями і процесами над інтелігентами, що пішли проти волі радянського народу, — змушує запідозрити Крамаренка не просто у дурних жартах і хуліганських витівках, це змушує нас запитати себе, чи не маємо ми в особі Крамаренка студента з прихованими контрреволюційними поглядами?
— Або й неприхованими.
— Та ну, це вже занадто. Я б якось пом’якшив.
— Не треба, обійдеться.
— Нарешті, не можна обійти увагою і промовисту манеру триматись. Олег поводиться в стилі колишніх паничів, постійно випинаючись своїми богемними звичками, манерами, чужими робітничій більшості студентів, відволікає їх від навчання своїми малюнками та віршами і навіть носить на пальці перстень із лірою, ніби якийсь співець при графському дворі в часи клятої кріпаччини.
— Чи воно треба, оте про перстень?
— Яким треба бути ідіотом, щоб у наш час ходити на лекції про хімію з перстеником з лірою!
— А он і Колюня, зараз поредагує, Елю, твій роман з камеліями.
Коля, трохи старший від решти, стримано з усіма привітався та про щось на мить задумався.
— Колюню! То що в нас виходить зі зборами? От Елька накатала цілу історію про Крамаренка. А ти як? Обробив його? Буде каятись? Я люблю, коли каються, інакше мені й збори — не збори.
— Колю, подивися, ми чернетку виступу склали, пунктиром, так би мовити. Приблизно це виглядає ось як: Студент Олег Крамаренко давно і безнадійно ви-
бився з колективну нашої групи…
— Ні, Елю, він уже назад безнадійно вбився.
— Що-що?
— Задній хід, кажу, не треба всього цього.
— Жартуєш? Ти ж сам його записав нам під першим номером! А дівки його? А карти? А перстень той собачий з лірою?
— Ти, дорогесенька, не все перелічила, дещо забула.
— Що забула?
— Папашу його, прохвесора Олексія Івановича.
Він уже всі пороги там оббив, де треба, заступився за свого синочка — і тепер ні партком, ні деканат, ні ректорат, ніхто цього не підтримає, лише в мороку вліземо. Ні, обійдемось поки без нього, хай собі носить свого персня.
— Отак! А я вам що говорив? Полізли поперед батька в пекло. Лише час даремно вбили. Це все ти, Елько, тьху на тебе!
І справді даремно. Скільки всього цікавого могло б уже статися на цю хвилину, якби з самого початку вони не взялися писати чернетку, а відкоркували першу пляшку вина чи Абрау-Дюрсо! Може, хлопці б уже побилися через Елю, й переможець із нею б
цілувався. Може, навпаки, вона зловтішно віддала б перевагу переможеному. Чи цілувалися б утрьох або по черзі? Ех, та що там… Змарнований день, змарнований парк, змарнована громадська праця.
Обкладинка Юлії Стахівської та Миколи Леоновича, ілюстрації Юлії Стахівської. В оформленні використано фотографії з родинного архіву автора.
Найкращий лайк — це 30 гривень))
Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.
Спасибі.
Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook