Читомо > Тексти > Груповий портрет з дамою Генріха Белля

Тексти

Груповий портрет з дамою Генріха Белля

21.12.2017 0 Автор:

Генріх Белль. Груповий портрет з дамою: Роман. — Вавилонська бібліотека, 2017. — 176 с.

Генріх Белль перший німецький письменник, який отримав Нобелівську премію після Другої Світової Війни. Саме тема памяті про війну стала для Белля визначальною. Героями його романів є люди, на долю яких невиправно вплинула ця одна з най глобальніших подій ХХ століття.

«Груповий портрет з дамою» також торкається теми війни та поствоєнного досвіду. Проте визначальним для роману є історія особистості, у цьому випадку історія жінки. Головну героїню звуть Лені Пфайфер. Уже з першого речення ви дізнаєтесь про її вік, зріст, колір очей та волосся. Та це лише зовнішні ознаки. Щоб насправді пізнати Лені, потрібно більше часу, більше слів. Малюючи її портрет, автор проводить своєрідне журналістське розслідування: він спілкується з друзями і колегами Лені, з її сусідами і ворогами. Кожен із них додає нові штрихи до образу цієї жінки.

Публікуємо уривок із книжки, який люб’язно надало Читомо видавництво «Вавилонська бібліотека».

 

Отже, маємо літо 1939 року. Для Лені починається пора, коли вона була найбалакучіша у своєму житті, — це триватиме десь три чверті року. Її всі звуть красунею, за спеціальним дозволом вона отримує шоферські права, залюбки їздить машиною, грає в теніс, супроводжує батька на конференції і в ділових подорожах. Лені чекає чоловіка, якого покохає, для якого вже придумує сміливі пестощі; вона каже: «я віддамся йому безоглядно», «хочу, щоб він мав радість від мене, а я від нього» (Марґрет).

Лені не пропускає жодної нагоди потанцювати, охоче просиджує ввечері годинку на терасі якогось ресторану, п’є каву з морозивом і трішки вдає з себе «елегантну даму». Збереглися дуже цікаві знімки Лені з того часу: вона й досі могла б ще змагатися за звання «найчистокровнішої німецької дівчини міста», навіть цілої округи, а може, й землі чи тієї політично-історично-географічної формації, що стала відома під назвою німецького Райху.

Вона могла б виступати в якійсь містерії в ролі святої (або в ролі Магдалини), могла б рекламувати крем для шкіри, можливо, навіть грати у фільмах; очі в неї зовсім потемніли, зробилися майже чорні, свої густі біляві коси вона зачісує так, як описано на сторінці 5, і навіть невеликий допит у ґестапо й те, що згадувана вище Ґретель Марайке просиділа два місяці у в’язниці, не дуже позначилися на її загальному настрої.

Оскільки Лені здається, що й Рахель розповіла їй надто мало про біологічну відмінність між чоловіком і жінкою, вона завзято дошукується інформації з цього питання, переглядає, майже надаремне, різні енциклопедії, порпається, так само надаремне, в книжках батька й матері; часом надвечір у неділю вона відвідує Рахель, довго прогулюється з нею у величезному монастирському саду і просить у неї довідок; трохи повагавшись, Рахель зласкавлюється й оповідає їй — знову так, що жодній нітрохи не доводиться шарітися — дальші подробиці, які два роки тому обминула: стосовно будови чоловічих статевих органів, збудливості і збудження з усіма його наслідками та супровідними почуттями; Лені прагне оглянути відповідний ілюстративний матеріал, але Рахель відмовляє їй, каже, що такі малюнки дивитися недобре.

 

Тому Лені, за порадою одного книгаря, якому вона телефонує, говорячи зміненим голосом (що було геть зайвим), іде в міський Музей здоров’я, де її інформують не про статеве життя, а здебільшого про венеричні хвороби: від звичайного триперу і м’якого шанкра до парафімозу і всіх стадій сифілісу, все натуралістично, на відповідно розфарбованих гіпсових моделях.

 

Так Лені довідалася про цей світ хвороб і обурилась. Вона ніколи не була манірна, — її розлютило те, що в цьому музеї статеве життя ототожнювали з венеричними хворобами; цей песимістичний натуралізм обурив її так само, як символіка вчителя релігії.

Музей здоров’я видався їй іншим варіантом «суниць у сметані» (свідок Марґрет, яка — знову зашарівшись — сказала, що сама вона не давала Лені ніяких пояснень). Тут може скластися враження, що Лені прагнула цілісного, здорового середовища. Анітрохи; її матеріалістичний, чуттєвий конкретизм привів до того, що вона вже спокійніше ставилась до численних спроб зійтися з нею, якими їй часто докучали, і нарешті зглянулась на палке благання одного молодого, симпатичного їй архітектора з батькової контори, призначивши йому побачення.

 

(web) 9 logo

 

Кінець тижня, літо, розкішний готель над Рейном, увечері танці на терасі, білява дівчина, білявий хлопець, їй сімнадцять, йому двадцять три, обоє здорові — це звучить як happy end чи принаймні happy night; але з того нічого не вийшло: після другого танцю Лені покинула готель, розрахувавшись за невикористаний одномісний номер, де тільки на короткий час розіклала була свій пеньюар (купальний халат) і свої туалетні речі, відтак поїхала до Марґрет і розповіла їй, що вже під час першого танцю відчула, «які в того хлопця неделікатні руки», і легенька закоханість миттю розвіялась.

Тут ми вже явно відчуваємо, що читачі, досі більш-менш терплячі, починають втрачати терпець і питають: «Отуди к бісу, то ця Лені сама довершеність?» Відповідь: майже довершеність. Інші читачі — залежно від ідеологічної платформи — поставлять питання інакше: «Отуди к бісу, що за свиня ця Лені?» Відповідь: зовсім не свиня.

 

Вона лише чекає «справжнього», що ніяк не з’являється; до неї і далі чіпляються хлопці, запрошують на rendez-vous і week end за місто, ті запрошення не здаються їй огидними, тільки надокучливими, навіть найнезграбніші прохання хлопців переспати з ними, які вони, часом висловлюючись досить вульгарно, шепочуть їй на вухо, не обурюють її, вона лише хитає головою.

 

Вона любить гарні сукні, плаває, веслує, грає в теніс, міцно спить, а «дивитися, з яким смаком вона їсть свій сніданок, то була справжня втіха, їй-богу, втіха. Як вона їла свої дві свіжі булочки, скибки чорного хліба, на м’яко зварене яйце, трішки меду й деколи скибочку шинки… І каву, дуже гарячу, з гарячим молоком, майже без цукру… Ні, це все треба бачити, страх як приємно було дивитись, як тій дівчині все смакує» (Марія ван Дорн).

(web) 8 logo

Крім того, вона залюбки ходить у кіно, «щоб спокійно поплакати в темряві» (цитата з Марії ван Дорн). Наприклад, після фільму «Звільнені руки» її обидва носовички були такі мокрі, що Марія аж злякалася, чи Лені не дістала в кіно нежитю. Щоправда, такі фільми, як «Распутін, демон жінок», чи «Лойтенський хорал», або «Гаряча кров», нітрохи її не зворушували. «Після таких фільмів (Марія ван Дорн) її носовички не тільки не були мокрі, а навіть здавалося, ніби вони щойно випрасувані». Зате «Дівчина з Фане» викликала в неї сльози, хоч і не стільки, як «Звільнені руки».

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe