Читомо > Новини > Як знайти в архівах родинну пам’ять і популяризувати історію

Новини

Як знайти в архівах родинну пам’ять і популяризувати історію

09.12.2015 0 Автор:

Видавництво «Книги ХХІ» ініціювало розмову «Історія, що почалася не вчора: від архіву до літератури» з директором архіву СБУ Ігорем Куликом та істориком і письменником Кирилом Галушком. Модерувала зустріч перекладачка Неля Ваховська. Лекція відбулась у рамках проекту «АРТ-Форум». Читомо побувало на ній і записало для вас найважливіші думки.

Робота із архівом – це можливість:

  • Для кожного – знайти інформацію про рідних і близьких, загублених в бурхливому ХХ ст., дізнатися те, про що мовчали дідусі.
  • Для історика – реалізувати творчі амбіції, першим відкриваючи секрети найбільшої країни Європи із найменш вивченим минулим.
  • Для журналіста – допомогти людям побачити сьогодення в минулому, а минуле в сьогоденні.
  • Для письменника – «відкопати» безмір драматичних сюжетів для майбутніх бестселерів.

 

Arkh_4

 Українські архіви та наукові бібліотеки очима іноземця

Arkh_5

Неля Ваховська – перекладачка з німецької мови, редакторка журналу «Простори», одна з ініціаторів створення Творчої спілки перекладачів та письменників

Варто говорити не лише про архів та політику пам’яті як такі, а й про літературу та її взаємозв’язок із архівом. Як на мене, в сучасній літературі ця галузь досі недопрацьована, хоча вона дуже важлива через комбінацію політики, історії і художнього слова.

Коли перекладаю з німецької, маю широке поле для роботи, оскільки німці і австрійці працюють із темою усної, сімейної історії, опрацьовуючи архіви. Мартін Поллак – класичний приклад того, як письменник робить величезне дослідження, щоб дізнатися долю свого біологічного батька,  який загинув наприкінці Другої світової війни і про якого нічого не було відомо.

Він провів дуже велику роботу, дізнавшись, що його батько працював не лише в Австрії, а й в Словенії, Словаччині, брав участь у Польському повстанні і заїжджав на Кавказ, як це траплялось із сс-івцями.

Тобто для цього Мартін поїздив Східною Європою. Я його запитала, як йому працювалося і чи є відмінність в роботі в архівах, музеях східної та західної Європи. І він сказав, що немає: в австрійських архівах все так само, як і у польських, словацьких чи українських архівах. Якщо архівар хоче тобі допомогти – він все для цього зробить. А якщо людині хочеться менше працювати – то багато інформації ви не знайдете.

Цікаво, що коли Поллак прийшов із документами про свого батька до архіву міста Лінц – першим запитанням від працівника було: «А на скільки років ці дані будуть закритими? 10, 15, 20, 50?». І в цьому, вочевидь, є велика відмінність в самій політиці пам’яті в австрійському контексті. Місцева архівна система все ще скерована на акумулювання, закриття, збереження.

Натомість ми знаємо, що після падіння Берлінського муру відкрили архіви Штазі. Тому сьогодні в Німеччині точиться дискусія щодо відкритості інформації. Ми знаємо безліч трагічних родинних історій часів 90-х, коли доступ до архівів був майже повний. Тоді дуже багато інформації вийшло назовні, і етичний бік опрацювання інформації дуже часто не спрацьовував. І ось таке повне відкриття архіву – є до певної межі бомбою.

Arkh_2

 Володимир В’ятрович «Україна. Історія з грифом «Секретно»»

Arkh_5Кирило Галушко – історик, публіцист, письменник, блогер, голова всеукраїнського Наукового гуманітарного товариства

Проблема фахового історика, який намагається художньо записати події, полягає в подоланні професійної інформації. «Майданний семестр» став, таким чином, щоденною хронікою Майдану, хоча так трапилось ненавмисно.

Я почав писати про університетське життя, студентські анекдоти, викладацькі перли і так далі. Восени, до подій на Майдані, до мене звернулися персонажі, які жили своїм життям, а коли все почалося – почали брати участь у тому, що відбувалося. І я не знав, чим закінчиться, до чого приведе їх доля, вдача, стосунки. Тобто я став заручником тої історії, яка відбувається тут і зараз.

Після Майдану я брав участь у кількох інтелектуальних штурмах в інституті філософії, інституті історії, де розглядались питання фіксації людських вражень. І я розумів, що історик – слідчий, який фіксує певну колізію. Скажімо, мені для сюжету бракувало фактів розгону студентського Майдану. Я знайшов людей, які з різних точок зору мені розповіли, хто звідки пішов, хто де кого і як бив, хто куди втікав.

Але через 2 місяці люди розповідали зовсім інші історії. Тобто наш травматичний досвід змінює наше минуле, і це досить швидкий процес. Моє фахове сумління намагалося дотримуватись хронометражу: така-то година, стільки-то хвилин, таке-то місце, така-то локалізація, такі-то учасники – все це мусить бути зафіксовано. І якщо ми спираємося на враження людей – це вже буде трохи інше місце, трохи інші учасники і обставини.

Під час Майдану я почав втрачати віру в об’єктивне, оскільки історія завжди лишається суб’єктивним враженням. І одна справа, якщо ми були свідками певної події. Але наша пам’ять може бути й штучною. Наприклад, бабуся однієї моєї знайомої, що з Дніпропетровської області, розповідала як в її село приходили СС «Галичина» і  шоколадками виманювали дітей, щоб повісити. Як історик я знаю, що ніяких СС «Галичина» там й близько не було.

Тобто завдяки різним інформаційним впливам у людей формують псевдопам’ять про речі, яких не було. Отже, ця бабуся десь щось прочитала чи побачила, і тепер ця байка переповідається як сімейна історія.

Пишучи «Майданний семестр», я послуговувався архівами. І тут я спирався на особисті речі після опрацювання слідчої справи свого прадіда. Найвиразніший момент – розмашистий підпис, який був на початку справи. Далі ж людина зізнається у тому, що вона була і монархістом, і анархістом, і ще невідомо-ким, а замість розмашистого підпису ставить закорючку в бурих плямах.

Я свідомо не робив копії цієї справи, бо не хочеться мати свідчення травми своїх родичів, яка до того передавалась у вигляді сімейної історії. Хоча я хочу мати доступ до архіву, в якому можна подивитися, як все було насправді.

У мене напрацьовані речі, які спрямовані на популяризацію історії України серед загалу – це заходи із створення сайтів, поширення інформації, публічні заходи, обговорення, публікації. Я скептично ставлюсь до категорії архівістів, людей, які очолюють музейні фонди – вони подібні на Кощея, який «над златом чахне». Тобто сидить людина, яка не зацікавлена надавати доступ, поки ця клітка не почне весь час трястися.

І це потрібно робити динамічно, щоб ця система вступала до діалогу із споживачем. Це пізнається в різниці між ДАІ та поліцією – тобто це сервіс. І в процесі зміни поколінь людей, які там працюють, зі зміною практики має відбуватися зміна цього світу. Мають з’являтися книжки, дороговкази, інфографіка. Тобто людям потрібно підкидати, і поступово ця скала буде лупатися й почне на нас працювати.

Arkh_3

«Електоронні архіви України»: оцифрування як бізнес з Тетяною Бєляєвою

Arkh_7Ігор Кулик – історик, експерт з доступу до архівів Центру досліджень визвольного руху, один із координаторів проекту «Доступ до архівів як право на суспільну пам’ять», співавтор довідника «Право на правду»

Людський фактор – дуже важливий, його ніхто не відмінив, і, як кажуть в анекдоті, щоб кудись потрапити – треба дати шоколадку. Але є закон, і це той момент, який дає людям можливість, надію і право. Також це подолання стереотипу, що архів – велика темна установа, де багато пилу, де лежать товстезні фоліанти справ, де сидять і працюють бабульки у великих окулярах.

Головною метою було подолання оцих стереотипів з боку користувачів, оскільки соціологічні опитування показали, що кількість людей, які зверталися до архіву, становить менше 10%. З іншого боку є категорія таких людей як архівісти, що мислять категоріями: «Це моє, я це маю, воно унікальне. Тому, якщо ви хочете – дружіть зі мною, любіть мене і носіть шоколадки». Третя категорія людей – повний розрив шаблону, адже деякі із істориків говорять, що архіви не мають бути відкритими. Це ми називаємо «правилом першої шлюбної ночі», яке базується на дослідницькому егоїзмі.

Якщо ми говоримо про світовий досвід – мені найбільше подобаються дві країни: Польща і Чехія. Німеччина – менше до вподоби, але вражає, що політичні керівники виступали проти відкриття архівів та їх знищення, бо невідомо, як ті документи спрацюють і як вплинуть на життя. Чехія мені подобається через законодавство і дуже просте правило – «Все відкрите всім», що реалізується оцифруванням, пошуком через інтернет тощо. Щодо України – ця стратегія близька до Австрійського досвіду, який ставить питання «Наскільки ви хочете відкрити цю інформацію?», проте в нашій країні право на обмеження має лише жертва або її родичі.

Будь-яка зміна влади супроводжується знищенням документів. Найбільш плачевний стан для документів – 1990 р. Тоді дозволялось офіційно знищувати практично все, також знищувались акти про знищення. Тому виникали такі абсурдні речі, як акти про знищення акту про знищення документів. Через це нереально зрозуміти, що саме знищували, в яких обсягах і кількостях.

Знищення документів:

  • Наказ НКВД СРСР

№ 0065 (1944 р.)

  • Наказ НКВД СРСР

№ 181 (1953 р.)

  • Наказ НКВД СРСР

№ 00511 (1954 р.)

  • Наказ НКВД СРСР

№ 00150 (1990 р.)

Щодо перших кроків роботи із архівом – варто починати із інтернету, де можна знайти деякі документи. Другий момент – безпосереднє звернення до архівів, робота із картотеками і базами даних.

Arkh_1

Основні архіви, куди необхідно звертатися для пошуку інформації про репресованих громадян:

  • ГДА СБУ
  • ГДА МВСУ
  • Обласні архіви
  • Головний інформативно-аналітичний центр МВС РФ

Як звертатися до архівів:

  • Назва та адреса архівної установи
  • Прізвище, ім’я, по батькові заявника
  • Місце проживання
  • Суть порушення питання
  • Дата, підпис

Що потрібно для пошуку родича:

  • Прізвище, ім’я, по батькові запитуваної особи
  • Повне місце народження особи (населений пункт, район, область, країна)
  • Повна дата народження особи
  • Вся додаткова інформація
  • Контакти

Чим більше деталей про родича – тим краще, але якщо її мало, це не означає, що не варто звертатися до архіву.

Форми звернення, або як донести листочок до архіву:

  • Електрона пошта
  • Надіслати звичайною поштою
  • Письмове звернення на місці

Коли приходить відповідь – ми маємо два типові варіанти. Може так бути, що справи немає. Якщо вона знайдена, то вам пропонують перейти в інший архів або працювати із документом в читальному залі. Працювати можуть абсолютно всі: громадяни України, іноземці та особи без громадянства. Також ви маєте можливість безкоштовного копіювання на власний фотоапарат.

Найбільше документів в архівах саме про конкретних людей. Якщо брати слідчу справу, наприклад, Климентія Шептицького – брата Андрея Шептицького – бачимо опис документів, що містяться в справі: постанова про арешт, протокол обшуку, арештантська картка, фото арештованого тощо.

Показові приклади, коли допит розміщувався на двох сторінках, але є одна особливість – початок допиту відбувся умовно о другій ночі одного дня, завершився допит вночі наступного дня. Тобто допит тривав добу, а іноді й більше. І всього-на-всього з цього допиту лишилось 2 сторінки. Видно, якщо людина хотіла говорити – вона б наговорила на більше.

Можна простежити кількість допитів, а також елементи тортур, ? тих методів, які застосовували під час допиту. Ми можемо побачити, як на початку процесу людина мала каліграфічний підпис, якій згодом стає хрестиком, заляпаним темними плямами. Наступний етап – обвинувачення, висновок, вирок; далі може бути спрямування на розстріл. Іноді згадується, де людина була похована. Можуть міститися фотокартки та особисті речі, які не видаються.

На одній із справ на Довженка стоїть підпис рядового працівника: «Предлагаю дело уничтожить, поскольку оно не имеет никакой исторической и культурной ценности». На що знизу його керівник в не зовсім етичній формі записує, що варто було б знищити попереднього дописувача, а не Довженкову справу. Хоча вона в будь-якому випадку потрапляла до знищення за наказом № 00150.

Архіви мають бути відкритими абсолютно для всіх, а особливо для тих, хто вважає СРСР своєю країною, а ОУН УПА – бандерівцями. Хай приходять, шукають ці документи і показують, наскільки ОУН УПА є німецько-фашистськими прихвоснями.

У письмі важливо завжди вказувати архів як джерело. Зараз багато написано науково-популярних праць. Наразі хороших художніх праць за відкритими документами немає. Натомість, якщо говоримо про попередній етап відкритості – в цей час з’являється «Музей покинутих секретів» Забужко та «Залишенець. Чорний ворон» Шкляра.

Є три етапи: коли історики пишуть для своїх максимум до 1000 примірників, які видаються і читаються у своєму колі. Другий етап, коли журналісти намагаються розвивати цю тему в науково-популярному жанрі, пишучи колонки, статті. ЗМІ читає декілька десятків, тисяч людей. Коли я говорив про Забужко, Винничука тощо – це ті монстри, до яких прислухаються, які запускають процес, яких читають сотні тисяч, мільйони людей. І ось ця популяризація – це наше все.

 

Що читати:

«Путівник по фондах архіву СБУ»

«Право на правду. Практичний порадник із доступу до архівів»

Бази даних про репресованих громадян в мережі інтернет:

«Реабілітація історією»

«Жертви політичного терору в СРСР»

Електронні архіви визвольного руху

 Фото – Галина Танай, Дмитро Ларін, Courtesy Photo

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Warning: Missing argument 3 for WPS\WPS_Hide_Login\Plugin::login_url() in /sata2/home/users/chytomo/www/archive.chytomo.com/wp-content/plugins/wps-hide-login/classes/plugin.php on line 657

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe