На зустрічі зі студентами Інституту журналістики письменник і автор багатьох мистецьких проектів Володимир Даниленко поділився власним баченням сучасного видавничого бізнесу та просування книжкових видань. Гість розповів про неординарні підходи до промоції, продажу та підвищення читацького інтересу до видавничого продукту (тобто книги).
«Я подумав, якщо книги на даному етапі (а це був 1996-ий рік) зовсім не видаються, якщо вони нерентабельні, то, очевидно, потрібно змінити саму суть цього продукту – зробити книгу рекламоносієм, – зазначає пан Володимир. – Тоді знайдуться спонсори та інші зацікавлені люди у виході видання у світ. Таким чином, можна розрахуватися з авторами, видати книжку та організувати для її просування потужну рекламну кампанію».
Крім того, автор книги «Лісоруб у пустелі» поділився творчою ідеєю з приводу видання зібрань творів, тобто антологій. Пан Даниленко стверджує, що антологія – зібрання найкращих творів, і якщо один твір не зацікавить читача, то інший – обов’язково припаде до душі. Таким чином, можна охопити широке коло потенційних прихильників видання, але головною й незмінною умовою лишатиметься якість текстів. Адже для того, щоб ця книга мала успіх, більшість із творів повинні бути шедеврами.
«Щоб завоювати простір видань, наприклад, новелістики, українські твори мали бути на десять порядків сильніші, скажімо, за англійські, американські чи французькі, – стверджує пан Володимир. – Тобто підхід був такий: кожен автор повинен був написати шедевр. І ці шедеври були зібрані в одній антології української новелістики «Квіти в темній кімнаті». Володимир Даниленко розповів про перші конфлікти та труднощі створення цієї антології. Так, проблема, як зазначав пан Даниленко, виникла з твором Оксани Забужко. Адже на його погляд, той твір, який запропонувала йому авторка, був написаний «по-дитячому, наївно та безпорадно». Забужко не вибачила такої критики упоряднику антології та після виходу видання в журналі «Artline» написала критичну статтю про книгу «Квіти в темній кімнаті». Проте одразу ж з’явилась протилежна відповідь на матеріал пані Оксани, й таким чином активна дискусія навколо цього видання привернула увагу і читачів, і критиків.
Під час конференції гість також розповів про заснування конкурсів «Золотий бабай» та «Коронація слова»: «Після випусків антологій я зрозумів, що в Україні потрібно спровокувати потребу масової літератури. Адже елітарна література подібна до високої моди: люди ж не одягають щодня той одяг, який моделі демонструють на подіумі».
Тобто, так звану елітарну літературу читають не всі, тому потрібно видавати такі книги, які людина може «споживати» щодня. Сюди належать книги, які швидко читаються, швидко забуваються та без вагань викидаються. Тому за сприяння одного з братів Капранових спочатку реалізували конкурс «Золотий бабай», а пізніше – із спонсорською допомогою компанії «Kraft Fudz Україна» – найбільший сьогодні проект масової літератури «Коронація слова».
Підсумовуючи, Володимир Даниленко зазначив, що, реалізовуючи той чи інший проект, потрібно прислухатися до слів Форда: «Коли до будь-якої справи залучено багато сторін і всі вони мають з цього користь, то такий проект «житиме» довго».
Катерина Кундельська
Найкращий лайк — це 30 гривень))
Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.
Спасибі.
|
А ось що пише про Книжку і Літературу шведський письменник Томас Нюдаль у своїй найновішій книжці “L?ngsamhetens nej” (2010): “Книжка і Література стали двома цілком різними речами. Книжка (цей тиражований продукт) поєднує в собі всю тугу західної людини за занепадом: детективи зі своїми лоскітливими інтригами та банальними мовними засобами, кухарські книги для людей, які вже переїлися, та настільні книги, що розводяться про такі зацікавлення, як оформлення дому або мистецтво кораблебудування. Справжня література (ця творчість, що, за словами Клариси Ліспектор, є не «розумінням, а новою таємницею») тоне в дедалі гучніших голосах і дедалі поширенішій стандартизації цього ринку.”
А хто вас вчив писати не правду. Та ще й називати так статтю. Ми організовували цю зустрічь, щоб ви вчились, а не робились жовтою пресою. Про Забужко було сказано два речення. Що твір не підійшов, бо не відповідав баченню упорядника, а ви що написали.
Пані Світлано, якщо вже наш сайт – жовта преса, то, по-перше, це не преса, а, по-друге, ми вже аж ніяк жовтим не займаємось і не будемо. Тут немає неправди.
Заголовок для привернення уваги, щоб якомога більше прочитало статтю до кінця, щоб ознайомилось із заходом в ІЖ…
Пишіть нам свої статті й коментарі – ми обовязково їх поставимо.
Дякуємо за організацію і за навчання.
пані Світлано, видання не стає “жовтим” від того, що добирає заголовок, який вас не влаштовує.
якщо ви називаєте себе вчителем для автора статті і власників сайту, навіщо писати подібні коментарі? якщо ви прагнули навчити когось, влаштувавши зустріч, і побачили, що студенти припустилися помилки, – напишіть їм про це в листі (або хоча б у коментарі, якщо вам здається, що кожен читач має “обсмоктати” зауваження), зазначте конкретні прогалини і надайте хоч приблизні варіанти вирішення проблеми. причому якнайшвидше, щоб виправлення не змусили на себе чекати.
вам подобається анекдот про те, як українці одне одного топлять у пекельному казані? будьте, будь ласка, толерантніше до своїх, бо ніколи не буде діла.
до речі, кому цікаво, якою була назва статті – можете побачити її в урлах)