Читомо > Новини > Семків: Еко читають на пляжі і обговорюють в університетах

Новини

Семків: Еко читають на пляжі і обговорюють в університетах

14.04.2015 0 Автор:

1 квітня у Національному музеї Тараса Шевченка відбулася чергова лекція циклу «Література ХХ-ХХІ століття», організованого «Культурним проектом». Спікером виступив Ростислав Семків, літературознавець, директор видавництва «Смолоскип». Він прочитав лекцію «Історія вбиває: Умберто Еко та Перес-Реверте». Читомо записало для вас найцікавіше з почутого.

Про розуміння історії

Історію можна розуміти у трьох сенсах. По-перше як, власне, історію – бо все це історичні романи, з тією чи іншою мірою точності. Це не історична белетристика, а новий спосіб писати історичні романи, де автор окрім історичної реконструкції дозволяє собі дещо погратися і водночас демонструє, наскільки хистко ми можемо вірити історії, адже історія – це переказ фактів, які можна по-різному інтерпретувати. По-друге, історія – і це особливо важливо для Умберто Еко – є підсумком знань людської цивілізації. По-третє, історія – це розповідь, письмо, роман чи будь-яка художня історія. Отож, ми можемо взяти будь-яке тлумачення слова «історія» і побачити, що у романах Умберто Еко та Переса-Реверте надлишкове знання, неточне знання чи неправильне тлумачення певних речей призводить до смерті та вбивства.

Ростислав Семків: «Тексти Еко можна читати на пляжі і обговорювати в університетах»

Про модерн і постмодерн

Про постмодерн як «іронічне Просвітництво» можна сказати у зв’язку з монографією Петера Слотердайка «Критика цинічного розуму». Слотердайк вважає, що Просвітництво зараз обов’язково має бути іронічним – якщо ми ставитимемося до навколишніх процесів з іронією, то зможемо краще зрозуміти ситуацію, у яку потрапила культура.

У сучасній епосі співіснують і реалістичний, і футуристський, і авангардний чи постмодерний роман – кожен з них знаходить свого читача. Модерністська історія – та, яку розповідає нам роман від кінця XIX ст. і аж дотепер – це «шокуючи» історія, серйозна й надривна. У нашому контексті зразком такого роману можуть бути «Польові дослідження українського сексу» Оксани Забужко – це твір, що намагається конфліктувати з попередніми переконаннями, і в цьому його модерність; він пропонує щось нове на зміну попередньому, але робить це через «вибух».

Історії, що викликають переживання – це модернізм, а ефект постмодернізму – це іронічний переказ шокуючої історії, певна дистанція. Модерністський текст обов’язково має якийсь прихований глибинний сенс – він натякає на те, що до таємниці можна дійти, і ми повинні робити своє внутрішнє її розслідування.

Постмодернізм теж має прихований сенс і глибинну таємницю, але її можна спокійно пропустити і прочитати текст як звичайний детектив. Тобто це текст, що має багаторівневу структуру, у якій багато що закладено, але це можна легко пропустити, ковзаючи по поверхні, тому постмодерністський роман має потенційно ширшу аудиторію.

Ростислав Семків: «Тексти Еко можна читати на пляжі і обговорювати в університетах»

Про Умберто Еко

Умберто Еко є зразком постмодернізму. З цим можна погоджуватися чи не погоджуватися, але Еко найбільш вдалий постмодерніст хоча б тому що його тексти можна, з одного боку, читати на пляжі як детектив, а з іншого – говорити про них в університетах.

Загалом Еко не думав бути романістом. Він – одноліток наших «шістдесятників» і якийсь час був учасником авангардної групи «63», яка експериментувала з різними жанрами. Якийсь час Еко активно намагався писати про Лакана, але його якось не прийняли французькі психоаналітичні кола. Загалом він починав як науковець, у 22 роки вже захистив кандидатську дисертацію і почав писати свій докторат про естетику Томи Аквінського. Еко – медієвіст, що досліджує історію та культуру європейського Середньовіччя, тому подальше його захоплення структуралізмом спочатку мало доволі занурений у медієвістику характер. Усе життя Еко постійно займався викладацькою діяльністю в університетах – власне, він і зараз викладає, хоча я чув, що зараз він приходить лише на першу лекцію, а далі все читають його аспіранти. Але закони книжкового ринку такі, що достатньо одного бестселера, щоби створити собі біографію, у якій можна далі вказувати «займається літературною діяльністю».

До кінця 70-х років у Еко визрів задум написати бестселер – щоби довести, що зробити це зовсім не складно. Це також постмодерний погляд – адже модерністський автор розглядає текст як певний опір матеріалу, боротьбу з собою, муки творчості. Модерніст у буквальному сенсі «виношує» текст, постмодерніст пише легко та швидко. У одному з інтерв’ю Еко сказав «хтось хоче убити вчителя математики, а я просто хотів у своєму тексті убити монаха».

Ростислав Семків: «Тексти Еко можна читати на пляжі і обговорювати в університетах»

Чотири романи Еко можна розглядати як послідовне розгортання пошуків історії Європи. Найдавніший хронологічно – роман «Баудоліно», потім йде «Ім’я троянди» – це середньовіччя; «Острів напередодні» – бароковий період і «Празьке кладовище»  –  вже ХІХ століття. Це виразно історичні романи, в інших він звертається до ближчих до нас часів –  у «Маятнику Фуко» та «Таємничому полум’ї цариці Лоани» більше його автобіографічного тексту.

«Ім’я троянди» та «Острів напередодні» є досить полярними романами. «Острів напередодні» найскладніше читати. Найбільш підступним, якщо не підлим моментом тут те, що у текст вставлений бароковий трактат про символи XVII ст. Наштовхуючись на нього, читач може це пропустити – і тоді побачить у своїй уяві як вдоволений Еко потирає руки і каже «ага, ти не можеш прочитати цих сорок сторінок!»; або він може це прочитати і дізнатися про барокову символіку скільки зможе. «Ім’я троянди» –  дуже якісний історичний роман, з якого ми можемо дізнатися про середньовічні ордени та монастирі, дістати більш об’ємний погляд на інквізицію, довідатися про політичну обстановку середньовіччя. Це дуже майстерна реконструкція, тому і читається з одного боку – як історичний роман, а з іншого – як детектив. Але Еко, як добрий медієвіст, вклав у свій роман досить багато натяків – прихованих ідей та полемік з середньовічних рукописів, які він знає, а ми не знаємо. Ці відголоски середньовічних текстів формують найглибший та найменш доступний шар інтерпретації роману. І наявність такого шару має вселяти у нас оптимізм – ми маємо куди копати!

Борхес суттєво вплинув на Еко – якщо ми читаємо Еко після того, як вже прочитали багато оповідань Борхеса, то знайдемо численні перегуки, полеміки та різні моменти частково наслідування, частково – переробки. Тобто, Еко залучає текст Борхеса до свого тексту. Найпомітніше це з оповіданням Борхеса «Вавилонська бібліотека». Еко у «Імені троянди» створює таку бібліотеку, продовжуючи ідеї Борхеса. Для Борхеса це певна уявна «абсолютна» бібліотека, що містить усе, що створило людство, а бібліотекарі покликані усе своє життя шукати Книгу Книг, у якій вміщено суть всіх інших книг.

Ростислав Семків: «Тексти Еко можна читати на пляжі і обговорювати в університетах»

Дозволю собі цікаву паралель. У 1979 році Павло Загребельний пише роман «Смерть у Києві» – про те, як старий монах та його послушник приходять у київський монастир, де відбулося вбивство, і їх просять знайти вбивцю. Якби роман Еко вийшов раніше, ми могли б запідозрити, що Загребельний прочитав «Ім’я троянди» – бо уявити, що Еко прочитав роман Загребельного, що вийшов у Києві, в принципі неможливо. Уявити, що Загребельний мав доступ до чернеток Еко також неможливо. Але сюжети просто разюче схожі, більш того – філософські висновки, до яких приходять обидві пари дослідників, досить схожі між собою.

Роман Еко «Острів напередодні» слід вписати у дещо іншу траєкторію такої собі «збоченої робінзонади», звісно, не в сенсі якихось сексуальних збочень. «Робінзонада» сама по собі – дуже просвітницький жанр, і Дефо прагне донести таке: людина на покинутому острові за допомогою свого розуму створює цивілізацію, бо має знання про те, що і як робити. Наприкінці ХХ сторіччя почали писати «неправильні» робінзонади. Мішель Турн’є, наприклад, фактично натякає, що все має зовсім інший вигляд, якщо подивитися на події очима П’ятниці. З погляду Дефо випливає, що П’ятниця дуже щасливий, бо його навчили європейській цивілізації. Це прямий просвітницький імпульс – їхати до нецивілізованих людей і оцивілізовувати їх. Таке переконання, на жаль, і досі сидить у головах деяких політиків. У перспективі Турн’є це виглядає інакше: П’ятниця існує у своїх екосистемі, тут приїздить хтось і починає впроваджувати свої порядки. В Еко це ще складніше і навіть парадоксальніше – його головний герой, що де-факто є Робінзоном, дуже багато знає, але з кожним кроком переконується, що ці знання не дадуть йому жодної користі, на відміну від інтуїтивного вміння викручуватися з неприємних ситуацій – тут простежується певна паралель з таким італійським персонажем як Піноккіо. Центральним же персонажем Піноккіо стає у романі «Баудоліно», з однією лише відмінністю: у справжнього Піноккіо ніс росте, коли він бреше, а у Баудоліно – ні, і тому йому всі вірять.

Про Переса-Реверте

Перес-Реверте – послідовник Еко, і як у будь-якого слабшого послідовника, у нього краще видно, як працюють «схеми». Інколи він робить все дуже просто – наприклад, один сюжет іде в наші дні, але паралельно йде важливий сюжет у XVII ст. і вони переплітаються; або коли сюжет Переса-Реверте одночасно можна розуміти і на тлі якогось іншого тексту – приміром, текстів Дюма.  Перес-Реверте – іспанець. Іспанія, Франція та Італія – це, загалом, один культурний простір, і тексти там циркулюють між собою дуже потужно. Тому Реверте, з  одного боку, має Еко, на якого він спирається, з іншого – його дуже непокоїть Дюма як автор авантюрних романів, і він намагається переписувати деякі його історії з точки зору іспанця. Герой, який постійно кочує у Реверте з роману в роман – це такий собі капітан Алатрісте, який мав би стати д’Артаньяном, але не став.

Що Реверте додав до жанру історичних детективних романів, так це позалітературний текст, що вторгається у текст літературний. Я не скажу, що прочитавши його роман «Учитель фехтування» можна навчитися фехтувати, але там більше сказано про фехтування, ніж у Дюма, тому частково цей роман можна вважати підручником з фехтування. А от найвдаліший його роман, «Фламандська дошка», точно є викликом для тих, хто грає в шахи. Там для того, щоб зрозуміти, хто вбивця і дійти до кінця детективної інтриги, треба відмотати назад шахову партію. На початку роману у тексті буквально показано шахову дошку з комбінацією, вкрай важливою для того, щоб не заплутатись у сюжеті і зрозуміти, які були попередні ходи. Ми отримуємо складний шаховий етюд, який потрібно відмотати до початку партії – і це сама по собі дуже важлива інтрига.

Українське видання «Фламандської дошки» небезпечне тим, що зображення шахових дощок не розсипані текстом, як у оригінальному виданні. Це важливо, бо якщо людина зацікавлена у цій шаховій інтризі, то можна зупинити читання, поставити собі шахову дошку і сидіти цілий вечір думати про той єдино можливий хід, який міг бути попереднім. В українському ж виданні всі ці шахові дошки акуратно зібрали в кінці книжки, можна одразу побачити усі наступні ходи – і це жахливо. Тому якщо ви читаєте українське видання – спочатку заклейте усі ці дошки, а тоді читайте, бо лише так можна врятувати інтригу, хоча можна її просто пропустити і не звертати уваги.

Світлини Юлії Беби

Читайте конспекти інших лекцій Культурного проекту, присвячених літературі:  про античний епос: Ростислав Семків: Відстань між Вакарчуком і Гектором невелика та національну літературу: Вадим Скуратівський: Маркіз де Сад – розумна тварюка

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Warning: Missing argument 3 for WPS\WPS_Hide_Login\Plugin::login_url() in /sata2/home/users/chytomo/www/archive.chytomo.com/wp-content/plugins/wps-hide-login/classes/plugin.php on line 657

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe