Читомо > Новини > Ростислав Семків: Відстань між Вакарчуком і Гектором невелика

Новини

Ростислав Семків: Відстань між Вакарчуком і Гектором невелика

16.10.2014 0 Автор:

11 жовтня стартував ще один курс від Культурного Проекту – «Історія літератури», перша лекція якого мала назву «Античний епос: від Гомера до Вергілія». Гідом літературними здобутками далекої епохи був Ростислав Семків – філолог, літературознавець, перекладач і видавець. Про цінність Гомера, трактування «Іліади» по Фройду і паралелі між давньогрецькими міфами та українськими реаліями читайте у нашому конспекті.

Про античних авторів

Античний епос не є щось віддалене від нас, це тексти, аура яких цілком може бути зрозуміла й зараз, попри те, що від часу створення «Іліади» й «Одіссеї» минуло три тисячі років.

IMG_7638

Світлини з презентації Ростислава Семківа

На цих двох слайдах зображено дванадцять найбільш яскравих, на мою думку, постатей античної літератури. Гомер творив орієнтовно у VIII сторіччям до нашої ери, але про нього нічого не відомо достеменно. Це, напевно, настільки ж міфологізована постать, як і Шекспір. Серед інших представників грецької фази розвитку античної літератури – трагіки Есхіл, Софокл й Евріпід, комедіограф Аристофан. Тут також Лонг, який написав перший у світовій літературі еротичний роман «Дафніс і Хлоя». Цей твір важливий і тим, що це загалом один із перших романів, який до того ж завершує згадану грецьку фазу.

Лекція Ростислава Семківа «Античний епос: від Гомера до Вергілія»

Цікаво, що римська фаза також чомусь завершується еротичним романом Апулея «Метаморфози» (або «Золотий осел»). І, вочевидь, це один з останніх спалахів античного письменства перед тим, як починається перспектива руху до середньовічної літератури. Серед ранніх римських авторів – комедіограф Плавт, який не приховував впливу грецької літератури на його творчість. Варто зауважити, що перший значний спалах римської літератури – це комедія. Тож тут можна проводити паралель із нашою новою літературою, яка бере початок від пародії Івана Котляревського на Вергілія.

Про епос та епічне

Щодо розуміння епосу впливовим є погляд Аристотеля. Мова йде про його «Поетику» – перший підручник з теорії літератури. Аристотель вирізняв чотири основні жанри: трагедія, епос, комедія і комічні ямби, або комічні вірші, і визначав їх на перетині чотирьох параметрів. По-перше, модус, або стиль викладу – високий чи низький: по суті, одна й та ж історична помилка може постати в трагічному або комічному обрамленні. До прикладу, втечу президента, який повинен переховуватися від народу, що повстав, можна зобразити трагічно, а можна й комічно, залежно від того, який модус обрав автор.

Лекція Ростислава Семківа «Античний епос: від Гомера до Вергілія»

Другий критерій – спосіб наслідування. Тут стане все зрозуміло, якщо замінити слова «міметичний» і «дієгетичний» на «театр» і «література» відповідно. «Мімезис» – це пряме наслідування, яке ми бачимо в театрі, де стаємо «тілесними» свідками, того, що відбувається. Інший, дієгетичний – спосіб, опосередкований розповіддю. Для опосередкування література має окрема форма, що зараз нам більше відома як роман, а тоді поставала як епічна поема.

Тож епос, з одного боку, передбачає наявність певного пафосу, а з іншого боку, є оповідним за способом наслідування.

Варто згадати також про ще одного теоретика – Ґеорґа Геґеля, наголосивши на його «Лекціях з естетики». Порівняно з Аристотелем у Геґеля з’являється лірика, як окремий рід літератури. Це пов’язано з романтизмом, який підніс суб’єктивне переживання.

Третій теоретик – Михайло Бахтін, російський науковець уже з ХХ сторіччя. Нашу увагу привертає його твір «Епос і роман». Головна відмінність поглядів Бахтіна в тому, що, на його думку, піднесеність, властива епосу, нині втрачає свою вагу, тож наш час є романним часом, коли про будь-що неможливо говорити серйозно й патетично, а роман як тривіальне, гумористичне бачення того чи іншого сюжету починає домінувати.

Це не зовсім коректно, адже епічність, піднесеність присутні й зараз, що я й намагатимуся частково довести.

Про актуальність Гомерового епосу

Поема Гомера «Іліада» побудована довкола жорсткої опозиції: з одного боку, є греки, які оточили місто, з іншого – троянці, які розуміють, що, напевне, настане крах їхнього світу. Уся поема пронизана трагізмом протистояння. Ми пережили цю саму колізію не так давно. Конфронтація довкола протистояння, що почалося у центрі Києва, є цілком античною. І зараз ті, хто їдуть на війну на Схід України, прощаються зі своїми сім’ями так само, як Гектор прощався з Андромахою. Конфлікт не змінився, він є вічним. Ще тоді греки змогли знайти ті переживання й емоції, які повторюються від сторіччя до сторіччя.

IMG_7644

Паралелі із сьогоденням

Читаючи «Іліаду», «Одіссею», «Енеїду», ми маємо таке ж враження, як і давні греки з римлянами про те, що події розгортаються на двох ярусах. Є Троя, є ахейські племена, які штурмують її, є герої з того й з іншого боків. І це протистояння є земним, воно відбувається на нижньому ярусі епічного вертепу. Але є й інший план – боги, які панують десь там, нагорі. Вони також мають свої інтриги, кожен із них протегує комусь із земних персонажів. Так Паріса підтримує Афродіта, бо він віддав їй перевагу перед Герою й Афіною. Через його вибір на користь богині кохання й починається війна.

З іншого боку, серед греків є Одіссей, який врешті і дає можливість зруйнувати Трою, вигадавши хитрий хід із дерев’яним конем. Чому Одіссей такий розумний? Бо його підтримує Афіна, ображена на Паріса, Афродіту, всю Трою. Як, власне, і Гера. Дві богині проти одної – оце насправді Троянська війна. А розстановка сил на нижньому ярусі залежить від того, яка з них краще домовиться із Зевсом. Цей міф нам здається зовсім незрозумілим чи дуже й дуже умовним, бо що значить: «Є якісь боги, що якось там керують»? І тут ми маємо з’ясувати, що таке міф, аби зрозуміти, як греки бачили своїх богів.

Я підсумую бачення міфу відомими теоретиками цього поняття – Алєксеєм Лосєвим, Клодом Леві-Строссом й Мірчею Еліаде. Отож міф – це колективне священне уявлення. З огляду на це, і тут я покликаюся на фундаментальну працю Лосєва «Діалектика міфу», ми всі маємо свою міфологію. Ці уявлення можуть стосуватися як більш масштабних речей, так і особистостей. Ми можемо говорити, наприклад, про міф Леді Ґаґи або міф Святослава Вакарчука. Ці особистості постають перед нами, як певні образи з надлишковими можливостями, їхнє існування оточене ореолом таємничості, а може, навіть певної священності. Як бачимо, міфологізація відбувається і зараз, тому відстань між Вакарчуком і Гектором насправді досить невелика.

Лекція Ростислава Семківа «Античний епос: від Гомера до Вергілія»

Продовжимо проводити ризиковані паралелі. Цими світлинами дозволю собі легеньку спекуляцію на підтвердження того, що все залишається актуальним: десь є оті, які керують згори і про яких ми майже нічого не знаємо.

Троянська війна як протистояння свідомого й несвідомого

Ще один спосіб глянути на поеми Гомера нам дає Зиґмунд Фройд. Для літератури те, про що пише Фройд означає можливість прочитання кожного тексту як певного конфлікту всередині людської особистості.

Вибір Паріса – це вибір, з яким ми самі постійно зіштовхуємося в житті. Ми також часом маємо вибирати між впорядкованістю (Гера), раціональними уявленнями (Афіна) й нашими бажаннями (Афродіта). Як відомо, Паріс не йде за голосом розуму, він піддається емоціям. Таким чином вся «Іліада» – попередження про те, що буде, коли емоції візьмуть гору над розумом і уявленням про певну впорядкованість. Відбудеться конфлікт, якась війна. З огляду на це, армія греків, яка намагається ввійти до Трої, має на меті впорядкування світу, бо відбулася аномалія, що має бути виправлена. Таким чином відбувається війна між свідомим і несвідомим. Троя постає «оплотом» несвідомого, а грецькі воїни – як певні логічні аргументи, що прагнуть навести лад із невпорядкованими бажаннями. Водночас довге протистояння, неможливість перемогти одразу може бути прочитана як певна рівновага між логікою людської свідомості й емоціями людського несвідомого.

Фактично Одіссей у цій ситуації діє як психоаналітик. Адже що робить психоаналітик? Розмовляє з людиною, дізнається про її приховані бажання і демонструє їй, що з цими бажаннями можна примиритися, пішовши на якісь компроміси або перетворивши глибинні поривання на певні конструктиви. Але щоб цього досягти, потрібно зайти на «територію» несвідомого, дізнатися про потаємні думки, що й відбувається під час психоаналітичного сеансу. І це також робить Одіссей: троянський кінь є вторгненням логіки, аналізу на територію неаналізованого. Греки окуповують Трою і впорядковують невпорядкований до того світ.

Завдяки Фройду багато текстів можна перепрочитати як психодраму. І в цьому сенсі те, що є трагедією в історичному плані, буде символом збалансованості всередині самого тексту.

Композиційна майстерність Гомера

Ще один рівень майстерності Гомера полягає в добре розробленій, концентрованій формі поеми. Такою є «Іліада», бо хоча війна в Трої насправді триває десять років, автор подає тільки найбільш драматичні моменти боротьби. Те ж і з «Одіссеєю»: головного героя носило по морях дуже довго, але в поемі фактично представлено два останні роки перед його поверненням з острова німфи Каліпсо до Ітаки. Але ми дізнаємося про все, що відбувалося перед тим – Одіссей коротко розповідає про свої мандри, зупиняючись на найбільш яскравих моментах. І це демонструє композиційну майстерність Гомера, який не пише хроніку подій, а комбінує епізоди в такий спосіб, щоб додати напруги читачеві.

Жіночі й чоловічі поеми

Механізм, винайдений Гомером (і за допомогою якого досі може створюватися епічний текст), полягає в тому, що в «Іліаді» автор рухається від персонажа до персонажа, тобто всю поему можна уявити як демонстрування героїв. З цього погляду «Іліада» є чоловічою поемою, жінки в ній виникають досить спорадично і не творять сюжету – богинь не враховуємо, бо вони разом із богами з цього погляду є збалансованими. Натомість «Одіссея», а пізніше й «Енеїда» Вергілія є подорожжю персонажа від жінки до жінки, тому ці поеми можна назвати жіночими.

Лекція Ростислава Семківа «Античний епос: від Гомера до Вергілія»

Про ритм античних поем

Попри наявність справді хороших перекладів, ми маємо мало шансів пережити текстуальну зустріч з античними авторами в первісному вигляді, оскільки давньогрецька мова, як і латина (але остання меншою мірою), є герметичними мовами.

Ми неминуче опиняємося в залежності від того чи того перекладача. Візьмемо, наприклад, переклади античних творів, здійснені Борисом Теном, який, звісно, намагається віддати належне оригіналу, але в його тексти просочуються певні слова, що не цілком відповідають високому стилю. А все тому, що над усіма українськими перекладачами, які працювали з цими давніми текстами, нависає тінь Івана Котляревського, який дуже багато змінив у бік нижчого стилю, оскільки писав пародію. Його «Енеїда» є настільки потужною в українській традиції, що деякі слова з неї проникають і до класичних варіантів. До прикладу, «злигоднів» – слово, вжите Борисом Теном, очевидно не дуже пасує Гомерові.

Але, що лишається доступним у будь-якому хорошому перекладі, – це ритм. Греки не застосовували риму, тому головним віршотворчим чинником у їх творах був ритм. Читаючи античні поеми, ми, з одного боку, маємо проблематику, яку цілком можемо зрозуміти й навіть сприйняти як актуальну. З іншого – маємо форму, з якої меншою мірою окреме слово, але більшою – ритм дає можливість краще відчути піднесеність твору. Античні тексти добре не так читати з листа, як декламувати. На мою думку, їх краще слухати в аудіоформаті, ніж читати книгу.

Пародіювання та наслідування

«Божественна комедія» Данте, «Луїзіада» Камоенса, «Звільнений Єрусалим» Торквато Тассо, «Втрачений рай» Мільтона й «Фауст» Гете – це потужна гілка традиції, що своїм прикладом має античний епос. І ця традиція – говорити піднесено про важливі теми – існує аж до середини ХІХ сторіччя. Потім її переймає роман-епопея.

З іншого боку, є традиція пародіювання античних поем, що починається від пародії на Гомера – твору під назвою «Батрахоміомахія» (у перекладі з грецької – «Війна жаб і мишей»), – який умовно зараховують до IV століття до нашої ери.

Також існує довга традиція пародіювання «Енеїди» – від француза Поля Скаррона з його твором «Вергілій навиворіт» (XVII століття) до австрійця Алоїса Блюмауера («Благочестивий Еней, травестія», XVIII століття). Далі – росіянин Ніколай Осіпов, який пародіює вісім частин «Енеїди» (кінець XVIII століття), білорус Вікентій Ровинський (початок XIX століття) і, звичайно, українець Іван Котляревський.

На прикладі Котляревського дуже добре видно, як епічна поема бере реванш і фактично починає перемагати пародію з себе самої. Автор починає писати поему як просто пародійну переробку на «малороссийском языке». На початках ця мета досягнута – твір виходить комічний, але що далі Котляревський пише, то сильніше розвивається символічна паралель: він бачить у зруйнуванні Трої зруйновану Запорізьку Січ, Енея бачить як міфічного козака, який уникнув побоїща на Січі і який повинен відродити її колишню велич. Таким чином «Енеїда» з пародії починає повертатися до свого першовитоку й звучати піднесено. Хоча, звісно, лишається певний комізм. Це дає підстави говорити про «Енеїду» як про перший твір нової української літератури не лише бурлескний і гумористичний, але й серйозний. Окрім цього, ставлення українців до Котляревського, до його «Енеїди» більше нагадує ставлення давніх греків до Гомера, ніж до якогось комедіографа.

Про античний епос в романах ХХ століття

Античний епос має відгомін і в романах ХХ століття. Мова піде про один найважливіший і два найближчі до нас – «Улліс» Джеймса Джойса, «Місто» Валер’яна Підмогильного і «Московіада» Юрія Андруховича відповідно.

У романі «Улліс» Джойс подає альтернативу Гомеровому Одіссею, для якого найбільш важливим було вижити, повернутися додому, зустрітися з дружиною і сином. У Джойса Одіссей перетворюється на дрібного рекламного агента Леопольда Блума, який блукає Дубліном і постійно намагається повернутися додому. Його думки не такі чіткі й врівноважені, як в Одіссея – вони функціонують як потік свідомості. Головного героя вже не чекає вірна Пенелопа, а чекає невірна Меріон, та й не дуже чекає, також у нього немає сина. Людина самотня у ХХ сторіччі, вона не може розраховувати на повернення тієї космічної грецької гармонії.

«Місто» Підмогильного не має таких прямих відсилань до чогось античного, але сюжет роману фактично створений за прикладом мандрівки Енея, бо Степан Радченко, покидаючи занепале після громадянської війни село, як Еней Трою, мандрує до Києва, де намагається створити так би мовити нове царство. Радченко рухається від жінки до жінки. Одна з них, Зося, як і Дідона, покінчує життя самогубством. І врешті головному героєві вдається створити свій Рим, яким для нього є квартира у багатоповерхівці на Липках. У цьому масштабі це також перемога. Радченко проживає сюжет створення самого себе, переходу через низку пригод. Чому це так нагадує «Енеїду»? Бо, знову ж таки, цей твір Котляревського має дуже значний вплив на всю нашу літературу.

«Московіада» Юрія Андруховича побудована за тим самим принципом. Отто фон Ф. – український поет, якого доля закинула до Москви, він там живе, мандрує, знову ж, від жінки до жінки. Ці жінки більш небезпечні, ніж жінки Степана Радченка, майже такі, як ті, що оточують Одіссея. Отто фон Ф. спускається у свій варіант потойбіччя, блукаючи якийсь час у тунелях московської підземки. Потім нарешті виходить звідти й повертається до України. Отож тут ми можемо говорити як про паралель до «Енеїди», так і про паралель до «Одіссеї».

У будь-якому випадку давні сюжети продовжують функціонувати. Вони можуть бути реалізовані як у своєму питомому піднесеному стилі, так і в пародійному, а також можуть стати підставами для дальших романів. Отже, аргументів стосовно виняткової цінності Гомера й давнього античного епосу для всієї дальшої літератури вистачає.

Читайте також конспект першої лекції курсу «Національні літератури: стратегія, тактика, практика», організованого «Культурним проектом».

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Warning: Missing argument 3 for WPS\WPS_Hide_Login\Plugin::login_url() in /sata2/home/users/chytomo/www/archive.chytomo.com/wp-content/plugins/wps-hide-login/classes/plugin.php on line 657

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe