Читомо > Новини > Про мольфара Антонича й таємного агента Ольжича: конспект лекції

Новини

Про мольфара Антонича й таємного агента Ольжича: конспект лекції

24.06.2014 0 Автор:

20 червня у рамках лекторію Культурного Проекту «Good Weather Camp», у затишному дворику в центрі Києва, просто неба на траві відбулася перша лекція – «Мольфар Антонич та агент Ольжич: українські поети буремних років». Її прочитав Ростислав Семків – літературознавець, викладач та директор видавництва «Смолоскип». Читомо пропонує найцікавіше, що там прозвучало.

Про Сартра і Бреда Пітта

Можливо, об’єднувати цих двох – Антонича і Ольжича – це й надужиття, але тим не менш, я це зроблю, і спробую пояснити, чому. Хочу, щоб всі побудували собі візуальну асоціацію: Антонич зовні схожий на Жана-Поля Сартра, а Ольжич – на Бреда Пітта, який грає у «Безславних виродках». І це перегукується з тим, що я буду про них говорити».

Якщо подумати про історико-літературні підстави, то аж таких підстав ставити поруч Ольжича і Антонича немає, оскільки вони ніколи не зустрічалися. Більшу частину свого життя Антонич жив у Львові,  Ольжич – у Празі, на еміграції. Ольжич безумовно знав про Антонича: Антонич як естет дещо сторонився політики, націоналізму, гострих гасел, а Ольжич таке естетство не дуже схвалював.

10463910_10152469041274004_8587457836386841455_n

Про мольфарство і збройну боротьбу

Антонича можна вважати поетом-філософом. Він, хоч прожив лише 28 років, встиг виробити свою філософію – це така пантеїстична чи синтетична філософія, критики по-різному називають – тому я й називаю Антонича мольфаром. Це може й спекуляція, але ми можемо так думати, бо якась чарівна енергія навколо того, що він писав, насправді є. Ольжич же був науковцем, а змушений був стати агентом, і брати безпосередню участь у збройній боротьбі.

За ними вже закріпилися певні стереотипи: Антонич – «поет природи», Ольжич – «поет трибун». Це, звичайно, так, але кожен з них є набагато ширшим, і важливо, що кожен по-своєму знаходить естетику слова і гри словом.

 

Про живих поетів у читанці

Обидва ці поети почали виходити на арену літератури у 30-х роках. Говорити ж про них обох є сенс тому, що обох цих поетів все ще можна читати. Канон – тобто ті постаті, які входять у підручники – можна поділити на живий і неживий. Є поети, які потрапляють до шкільних читанок, до університетських курсів, але їх поза програмою читати не завжди хочеться. А цих двох – хочеться. В них ми можемо знайти тексти, які й досі нам близькі, які ми будемо визнавати як зразки хорошої поезії.

Про об’єднавчий факт

Я відчував, що існує якийсь факт, що їх об’єднує – і нещодавно я його знайшов. Це лист Олени Теліги до Антонича, у якому вона пише:

«Є у мене такий вірш, де я вертаюся з кав’ярні додому, після довгої розмови з чужинцем, до своєї кімнати, «де між книжок, незбагнуті для тебе, мені ж найближчі – Ольжич і Антонич».

У хорошій поезії ми можемо спостерігати, як мова «виграє своїми мускулами», як припасовуються слова до слів, як вони між собою взаємодіють. Власне, у цьому найперший сенс, а не в тому, що сказано. І Антоничу, і Ольжичу це вдавалося – Антоничу більшою мірою, оскільки він більше над цим працював, і більше встиг. Спостерігаючи, як Антонич працює над мовою, ми бачимо, що у нього немає якихось випадкових речей. Якщо ми говоримо про якесь пояснення того, чому цей вірш є хорошим, а той – кращим, то це якраз залежить від того, як народжуються образи зі слів. Коли ми читаємо добру поезію – образи з’являються автоматично, ми не задумуємося про них. Це помітно, наприклад, у вірші Антонича «Старе вино» – він дуже візуальний, як і весь Антонич, тільки в ранніх збірках ця «візійність» доволі прозора. Він намагається зробити затишний словесний малюнок:

В  холоднім  сутінку  сухого  льоху

по  стінах  тиша  кане  зерном  граду.

І  п’яний,  м’ятний  запах  винограду,

й  ряди  пляшок,  що  в  сповитку  із  моху.

В  цю  кучугуру,  мов  у  землю  соху,

вбиває  час  плісні  кошлату  шпаду.

Пляшки  набрякнуть  у  тісноті  спаду

і  тріскають,  немов  струки  гороху.

Вино  в  пісок  усякне,  червінь  рож

увійде  в  зелень  мохового  прута…

semkiv

Про агітки й експерименти

В 1932 році, коли Антонич закінчує університет, критик Михайло Рудницький повернувся до Львова з навчання у Берліні і опублікував свою книгу «Між ідеєю і формою», і в принципі усі поетичні шукання того часу так чи інакше мають у собі це звернення до естетизму, починають враховувати формальний бік. Це вже не нове на той час – це відбувається вже після таких експериментів у світовій літературі: Гійома Полінера, Рембо, після російських формалістів. Але для української літератури, яка була довгий час зайнята тим, що просто намагалася проговорити важливі для людей речі у віршованій формі, це було новим. В 20-х – 30-х роках це стало актуально, і викликало дискусію – адже було ще багато консервативних сил, які вимагали від поезії бути яскравою агіткою. Усіх приваблював, а головне – виглядав потрібним образ, коли поет виходить на трибуну і промовляє якісь гасла. Критики вимагали не звертати увагу на форму, а висувати наперед ідею.

Про чотири літгрупи Галичини

30-ті роки в Галичині були роками полемік у поезії. Там було чотири групи письменників, що гуртувалися біля різних журналів і мали кожна свою програму, причому три з цих груп виражали ідейну позицію, і лише одна мала естетичний орієнтир. Там були католицькі письменники, що гуртувалися біля журналу «Дзвони», націоналістичні – це журнал «Ми» і журнал «Літературно-науковий вісник», прорадянські комуністичні письменники з журналом «Вікна» і група, яку називали ліберально-естетичними письменниками. Антонич належав до останньої групи, хоча друкувався і в інших журналах – зокрема у менш радикальному націоналістичному журналі «Ми». Єдині, з ким взагалі не співпрацював Антонич – це були прорадянськи налаштовані поети, за що він і поплатився: аж до 1967 року в радянській Україні його не передруковували і не вважали за потрібне про нього згадувати.

Про один неопублікований знущальний вірш

До лівих ідей Антонич ставився скептично – я зараз прочитаю знущальний вірш «Страйк мишей», який, з одного боку, виказує його ставлення до лівої ідеї, за що його легко можна назвати буржуазно-націоналістичним письменником, а з іншого – демонструє його знання античної літератури, бо ця пародія перегукується з найдавнішою пародією – епічною поемою «Війна жаб і мишей». Показово,  що він не включив її в жодну збірку – тобто для нього це була якась гра, менш важлива річ, не програмний вірш.

В одній коморі жили миші бадьорі
їли шинку, ковбаски, булочки, солонинку.
Та ось
попсовалось щось.
Щораз гірше
мишкам жить.
Щораз менше
стали жить.
Роби, що хоч,
хоть іди проч,
а їсти треба,
само не впаде з неба.
А їжі все меншає,
а шлунків все більшає.
Роби, що хоч,
хоть іди проч,
та де іти?
Ось був між ними один тугий мишур,
мудрий, неначе щур.
Він на блискучу думку впав,
написав летючки в мишачому діалекті
Між товаришів їх роздав,
на мітинг всіх скликав,
а на мітингу так сказав:
«Товаришки та товариші,
годі зносити людський визиск,
використування нашої мишачої
продукції» (оплески на залі),
і так далі, і так далі, і так далі.
На таку революційну орацію
загуділи усі: «Робимо страйк».
Та найперше повставали рядами
і вчинили маніфестацію…

semkiv3

Загалом може видатися, що Антонич не дуже принциповий – якщо подивитися на всі його збірки, то принаймні окремі з них дуже пасують для того, щоб сподобатися тим чи іншим угрупуванням літераторів. Друга його збірка називалася «Велика гармонія», і це повністю католицька збірка – більшість поезій мають латинські назви, що перегукуються з назвами католицьких молитов; вони абсолютно прозоро ілюструють правду віри. Можна було б закинути йому, що це – кон’юнктурна збірка, але це був його спосіб шукання…

Про красу тіла

Перша збірка Антонича «Привітання життя» має у собі великий спортивний цикл – там є поезії на кшталт «Перемога атлета», «Стрибки з жердиною». Молодого поета просто захоплює краса і сила людського тіла; у Винниченка, до речі, рання збірка називається «Краса і сила». Ось це захоплення людською тілесністю – це загальна тема для поетів та прозаїків першої третини ХХ століття, і тут є перегук з якимись футуристичними шуканнями, де тіло людини – енергійне, як машина, де воно перетворюється на своєрідний «автомат», що працює точно, поборюючи час і простір.

Про свідому орієнтацію на несвідоме

Від третьої до останньої збірки в Антонича наростає та образність, яку ми зараз називаємо «антоничевою образністю», і про яку можна безперечно сказати, що вона – сюрреалістична. Якби я хотів однією фразою сказати про Антонича – я б сказав, що це наш релігійний поет-сюрреаліст. У збірці «Велика гармонія» ми бачимо, як він шукає вираження релігійної ідеї і знаходить його у католицькій образності. Пізніше це його полишає, і наступні його збірки «Три перстені», «Книга Лева» і «Зелена Євангелія» – це серце поезії Антонича. Ці книги шукають способів вираження релігійного почуття – але це нетипове почуття. Антонич відходить від ортодоксального християнства, проте залишається у пошуках вираження своєї власної глибокої релігійності, і образність його – сюрреалістична. Цікаво, що сам Антонич навряд чи знає про сюрреалістів, але рухається подібним шляхом, хоча способи трансформації свідомості у нього більш інтелігентські, не такі радикальні, як у сюрреалістів Бретона. Але можна сказати, що він дуже свідомо орієнтується на несвідоме, шукаючи способів письма поезії.

Про місто і карпатське християнство

В українській літературі впродовж ХІХ століття було традиційним не писати про місто. Антонич же дуже міський, він почав писати тоді, коли приїхав до Львова – у 1928 році він вступає в університет, у 1931 з’являється перша збірка. Він формується як поет у межах міської культури та інтенсивної літературної освіти. На той час у Львівському університеті викладав Роман Інґарден – один з найбільших феноменологів європейського масштабу, і, хоч немає якихось свідчень, але майже напевне Антонич слухав його лекції і формувався у тій традиції, яка від Інґардена пізніше йде до Гайдеггера та Гадамера – традиції глибокого вживання в слово. Коли Антонич пише про село, він дивиться на нього крізь призму набутої поетичності, а тому пише про нього алогічно:

Корови моляться до сонця, 
що полум’яним сходить маком. 
Струнка тополя тонша й тонша, 
мов дерево ставало б птахом…

Збірки «Три перстені» та «Зелена Євангелія» побудовані на лемківській, карпатській образності, крізь яку трансформовано Антоничеве розуміння християнської релігії. Це таке «карпатське християнство», це – слова місіонера, який переказує гірському народові правди віри. Тому я б сказав, що він – мольфар, людина, яка знає код доступу до надприродніх сил. «Книга Лева», що з’являється між ними, стоїть дещо осторонь, оскільки там дуже потужно з’являється образність Старого Заповіту…

10151860_10152469041314004_454049245605390892_n

Про кар’єру і ОУН

Ольжич народився за два роки раніше від Антонича, загинув у німецькому концентраційному таборі. Визначальним для Ольжича є 1938 рік. На цей час він уже доктор археології, що захистив дисертацію в Празі, і як археолог він був дуже успішним, брав участь у великій кількості розкопок – розкопував Черняхівську, Трипільську культуру, потім брав участь в дослідженнях у Італії та Югославії. А у 1938 році він приїхав до Америки на запрошення української громади з лекціями, і там у нього з’явилася реальна можливість читати курс у Гарвардському університеті. На той час Ольжич вже декілька років є членом ОУН, а у 1939 році стається вторгнення радянської армії у Галичину – і через це Ольжич не залишається в Америці, не обирає вигідний шлях, і фактично ставить хрест на своїй успішній науковій кар’єрі, повернувшись в охоплену війною Галичину і розпочавши діяльність агента українських націоналістів.

Про археологічну поезію

Ольжич був сином Олександра Олеся, досить відомого українського письменника, що входив до уряду УНР ще на початку ХХ століття, потім емігрував у Прагу, де опинився згодом і Ольжич. У цей період 20-х-30-х років він визріває як поет, і встигає створити за життя дві збірки – «Рінь» (1935), тобто «берег», «гравій», «Вежі» (1940) і вже посмертно, у 1946 році виходить збірка «Підзамча». Його перша книжка – це збірка типового археолога, де він намагається поетично реконструювати те, що він досліджує як археолог. Ось, скажімо, вірш «Ґоти»:

Похмурий день зачаївся в туманi. 
Над бродом ржуть, полохаючись, конi. 
Мiй меч бренить, та чую, що на гранi 
Мене не зрадять крицевi долонi. 

Учора твердо так, без повороту 
Промовив: нi, суворий до останку. 
I цiлу нiч пiд бурю i пiд сльoту 
Процiлував я оп’янiлу бранку…

10489880_10152469041344004_3172610453699926210_n

Про агітаційне й образне

Спочатку його поезія – це низка візуалізацій, але потім вона переростає у настрої більш рішучі, це переходить у збірку «Вежі», яка повністю складається з, можна сказати, агітаційних, прокламаторських віршів, національних за своїм звучанням. Ольжич часто передчуває зміни, бачить долю, яка на нього може чекати, передчуває свій вибір – досить багато його поезій у збірці «Вежі» і поза нею побудовані саме на цьому.

Ми могли б говорити про такого історика-неоромантика, який намагається апелювати до героїчної історії народу: агент націоналістів у житті і поетичний агент у творчості. Але є і третя збірка – яка не вийшла за його життя, але яку він сформував. Це збірка «Підзамча», яка показує «інший бік Ольжича» – показує його як інтелігента, як людину культурну і як людину, схильну до поезії, яку ми називаємо неокласичною. Це поезії, писані в сорокових роках, і це те мистецтво, яке сам Ольжич позначає як контрапункт до свого існування, те, що додає сенсу і відводить від повсякденної боротьби, в яку він включений. І тут ми бачимо ту саму естетичність, образність, метафоричність, якою сильний Антонич. Ось вірш «Голландський образ», де Ольжич словами змальовує картину:

Я  змела  важкі  дубові  лави

І  до  хліву  чистого  пішла.

Ремигають,  добрі  і  ласкаві,

І  мені  не  хочеться  тепла.

Обніма  мене  червоне  світло

Ліхтаря  в  соломі  на  землі.

В’ється  в  вікна  вогкий  літній  вітер,

І  далеко  в  морі  кораблі.

Він  приїде  у  плащі  зі  шкіри,

Із  лицем,  пошмаганим  вогнем,

Привезе  коріння,  й  вин  без  міри,

І  велике  серце  кам’яне.

І два висновки

Дозволю собі підсумувати нашу розмову такими двома тезами: по-перше, існування цих двох авторів, те, що вони писали від початку 30-х до 40-х, спонукає нас дещо скоригувати історію української літератури, де вкорінилася думка, що «вибух» поезії стався у 20-х роках, а в подальші роки, після відходу Тичини та Рильського від адекватності, після того, як замовкають голоси Семенка та Хвильового, наступила тиша. Тут, у великій Україні, дійсно наступила тиша, але оскільки ми говоримо про історію української літератури як про цілісність, ми можемо говорити про продовження сильного поетичного струменя в 30-х роках коштом Антонича, а далі – про розвиток його в повоєнній, еміграційній літературі. Тут немає прірви, просто поезія змінює свої локації, але продовжує звучати безперервно. А по-друге, незважаючи на свої короткі біографії та незатишний час, у якому вони народилися, справжнє мистецтво перемагає історію, біографію та час, і ці поети залишились і будуть мати своїх читачів завжди.

Світлини Читомо й  Культурного проекту

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Warning: Missing argument 3 for WPS\WPS_Hide_Login\Plugin::login_url() in /sata2/home/users/chytomo/www/archive.chytomo.com/wp-content/plugins/wps-hide-login/classes/plugin.php on line 657

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe