Читомо > Новини > Під кутом 180°, або українська мова з погляду австрійського філолога

Новини

Під кутом 180°, або українська мова з погляду австрійського філолога

23.02.2016 0 Автор:

Відомий мовознавець Міхаель Мозер розвіяв кілька міфів, що досі панують у мовознавстві, — про історію української мови, її витоки, зовнішні впливи, про справжнє обличчя «українізації», про те, що стоїть за гаслом «Єдина країна», про мовне питання в сучасній Україні та про роль української мови у суспільно-політичному житті.

 Лекція відбулась до Міжнародного дня рідної мови у київській книгарні «Є». Дата — 21 лютого — опирається на історичні події: у 1952 році у місті Дакка, столиці сучасного Бангладешу розстріляли студентів, які вийшли на акції протестів за рідну мову (Бангладеш здобув незалежність через 19 років після цієї події – у 1971 році).

line_yellow (1)

Міхаель Мозер — мовознавець, професор, президент Міжнародної асоціації україністів, автор статей з мовознавства. У 2008 році вийшла книжка Міхаеля Мозера «Причинки до історії української мови» (Харківське історико-філологічне товариство), а цьогоріч у Канаді готується до видання книга «Нові причинки до історії української мови». Автор монографій і близько 250 наукових статей та рецензій із проблем слов’янського мовознавства

Крім того, Міхаель Мозер є видавцем серії Slavische Sprachgeschichte, входить до редколегії «Енциклопедії України» (Encyclopaedia of Ukraine).

З діда-прадіда австрієць, українців серед його предків ніколи не було.

line_yellow (1)

 «Новгород – це не Київ»

У наукових колах та за їхніми межами побутують різні переконання щодо витоків української мови та міфу про єдину давньоруську мову.

Провідний український мовознавець Юрій Шевельов у своїх працях послідовно доводив, що єдиної давньоруської мови ніколи не було. Однак варто звернути увагу не тільки на його праці, які висвітлюють питання з українського боку: слід віддати належне колегам з русистики, які плідно попрацювали над цією темою, досліджуючи мову Новгорода. Про унікальну мову Новгорода відомо завдяки новгородським берестяним грамотам, якими росіяни дуже пишаються.

Грамоти унікальні з точки зору мовних аспектів: новгородська мова суттєво відрізняється від інших мов у слов’янському мовному ареалі Середньовіччя. Є цілі монографії, присвячені мові Новгорода.

Moz_4

Російський мовознавець Андрєй Залізняк у своїй книзі «Новгородские грамоты на бересте» наводить особливі прикмети новгородської мови, які стосуються всіх мовних рівнів. Однак новгородські берестяні грамоти не є єдиною писемною пам’яткою середньовічного Новгорода. Тогочасні тексти дуже різні, багато з них написані не автентичною мовою Новгорода, їхня мова набагато ближча до мови пам’яток з інших регіонів давньої Русі.

Залізняк вважав, що в Новгороді і не тільки побутувала наддіалектна форма давньоруської мови. Хоч мова середньовічного Новгорода суттєво відрізняється від інших мов східнослов’янського мовного простору того часу, багато що вказує на те, що основою цієї наддіалектної форми давньоруської мови був слов’янський діалект, яким говорили в Києві.

Якщо це діалект Києва, то наддіалектна форма мови – не давньоруська, а давньоукраїнська. Однак, не слід забувати, що, говорячи про мову середньовіччя, ми часто маємо справу з анахронізмами, треба бути послідовними, оскільки не завжди можна чітко відрізнити «руське» від «російського». Попри те, розповіді про єдину давньоруську мову — не більше, ніж міф, не потрібно бути мовознавцем, щоб зрозуміти це. Саме колеги з русистики найпереконливіше довели, що єдина давньоруська мова не існувала.

Розповіді про єдину давньоруську мову — не більше, ніж міф, не потрібно бути мовознавцем, щоб зрозуміти це. Саме колеги з русистики найпереконливіше довели, що єдина давньоруська мова не існувала.

Якщо нам розповідають, що Добрилове чи Євсевієве Євангелія (такі важливі середньовічні тексти, які однозначно написані на українській основі церковнослов’янською мовою) написані церковнослов’янською мовою за російською редакцією – це неправда, ці тексти однозначно походять з України. Навіть якщо України як такої тоді не було – всі ці мовні явища не стають російськими і не належать до російської мови.

Якщо ми говоримо про українську мову Середньовіччя – це анахронізм, але якщо ми говоримо про давньоруську мову, то це також анахронізм.

Залізняк пише: «Следует учитывать, однако, что такие названия, как древнерусский язык, древнечешский язык учитывают, в первую очередь, взгляд современных языков русского, чешского», тобто, іншими словами, це наш погляд у минуле. Була спільнослов’янська мова, яка мала різні діалектні явища, що створили окремі мовні одиниці.

Поза цим контекстом багато славістів уже давно погоджуються, що аж до розвитку «єрів», до початку ІІ століття нашої ери можна говорити про спільнослов’янську мову і діалекти на її ареалі, тому ідеться про анахронізми. Щодо давніх явищ завжди виникає питання, які з них старіші від інших. Наприклад, повноголосся старіше, ніж друга палаталізація велярних. У Новгороді не було другої палаталізації «рука/руке». 

Moz_3

Читайте також: Промова про мову. Професор Лариса Масенко

про політику, любов і патріотизм

«Тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши»

Можна відразу опротестувати наведену з Валуївського циркуляру цитату: «тем же русским языком» українська мова ніколи не була, це, по-перше.

По-друге, зіпсована польським впливом? Є така традиція невідомого походження: впливи ззовні називають або засміченням, або збагаченням. Навіть у дуже об’єктивних творах, присвячених історії різних мов можна читати про збагачення чи засмічення, так, ніби це нейтральні процеси.

Щодо впливу з боку Польщі є певні сумніви: багато що насправді входило в українську мову з Польщі, але не все, навіть меншість елементів, польські з походження: скажімо, «шляхетство», «шкода» у польській мові – це германізми, «власний», «праця» у польській є богемізмами. Багато полонізмів також були латинськими елементами, а як нам відомо, поляки не вигадували латину, тому на всі ці речі можна дивитися цілком інакше.

Русини-українці ранньомодерної доби взяли участь у неймовірному культурному злеті, який відбувся у Польщі і згодом отримав назву «золотий вік» польської культури. Українці тоді багато прийняли і перетворили на своє.

Враховуючи те, що через польську мову приходили також запозичення з інших європейських мов, можемо сказати, що вплив був насправді величезний. Так, у тексті початку XVII століття «Інструкція» (протест львівських міщан проти їхнього гноблення з боку поляків) маємо справу зі зразком української мови ранньомодерної доби, настільки близької до польської, що можна дуже просто здійснити переклад. Русини-українці ранньомодерної доби взяли участь у неймовірному культурному злеті, який відбувся у Польщі і згодом отримав назву «золотий вік» польської культури. Українці тоді багато прийняли і перетворили на своє.

Moz_2

Чи це було засмічення? Передусім, такі запозичення відкривали погляд на те, що відбувалося у Європі. Через такі контакти підтримувався зв’язок з латиною – провідною мовою того часу. Вона не була чужа українцям, про що свідчить наявність текстів латинською мовою, записаних кирилицею, такі фрагменти читаються тільки згідно з правилами української мови «?» це «і», а «кг» це «ґ».

Польський вплив навряд чи був засміченням: переклади Біблії, Пересопницьке Євангеліє не були перекладами польських Біблій, але останні слугували зразками для українців.

За ранньомодерних часів стали популярними розмовники – книжечки, які давали можливість подорожувати Європою, знайомитися з побутовою мовою інших народів. Дуже популярним був розмовник Берлемонта, що перекладався різними мовами, серед них і слов’янськими.

Одна зі статей «Нових причинок» стосується польськомовної та українськомовної версії. Колеги, які видали розмовник Івана Ужевича, переконані, що українська версія постала без польського зразка. У своїй статті я намагаюся довести, що Ужевич прекрасно знав польську версію розмовника.

Контакти з польською культурою були багатогранними: відомо, що одним із найважливіших джерел появи ідеї про спільний руський народ був текст, який постав у Києві у другій половині XVII століття, «Синопсис Київський». «Синопсис», написаний церковнослов’янською мовою, так тоді сподобався росіянам, що став першим підручником з російської історії.

В ньому йдеться про один слов’яно-руський народ. Цей текст із сумнівною історією фактично є перекладом з польської «Хроніки» Мацея Стрийковського. Такі польські тексти були написані дуже розвиненим та розробленим стилем, українці-русини тих часів багато взяли з досягнень польських, європейських, латинських культур та довели, що руська мова теж перебуває на високому рівні.

В такому контексті цікаво порівнювати російські тексти тих часів з руськими, тобто українськими і білоруськими – це цілком різні світи.

«Українізація» українців

Я ніколи не читав про «австріякізацію» австрійців, «полонізацію» поляків чи про «богемізацію» (чехізацію) чехів. Першопочатково політична програма 20-30-х років стосувалася не тільки України, але всього Союзу, і була окреслена терміном «націоналізація», а не «українізація». Початок цього процесу пов’язаний саме з подіями в Україні. Більшовикам було не просто захопити Україну: українці не хотіли опинитися під радянською владою. Однією з перешкод, на яку натрапили більшовики, був український націоналізм.

Сталін ще у 1918 році зрозумів, що націоналізм теж може бути маскою: він говорив про націоналізм як маску серед контрреволюціонерів і про національну маску.

Коли Сталін оголосив про початок «українізації», він казав, що ця політика буде корисною тільки тимчасово так само, як і НЕП, він пише про «передышку», про те, що після останніх подій 1923 року більшовикам потрібен час для «зализування ран». «Націоналізація», «українізація» і НЕП були тісно пов’язані.

Часто розповідають, що українська культура постала завдяки більшовикам, але це не так. Сталін оголосив про політику «українізації» у 1923 році, однак Каганович зізнавався, що фактично першу річницю «українізації» можна було відзначити у 1926 році, тобто вона почалася десь у 1925 році.

Політбюро одразу почало дбати про те, щоб усі ті, хто міг щось осягати в рамках цієї «українізації» були під чуйним оком партії і КДБ. Поки оголошувалися гасла «українізації», більшовики дбали про те, щоб боротися з її прихильниками «без пощади».

Лазарь Каганович казав: «Абсолютно неправильні всякі натяки на те, що більшовики нещирі та брешуть, коли говорять про українізацію, що це лише маневр, що більшовики провадять «українізацію» не бажаючи її, не вірячи в неї, не люблячи її».

«Їхня українізація – це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було… Попереджаю!»

З досвіду відомо: коли більшовики дуже наполягали на тому, що щось абсолютно не так, то саме так і є. Після цієї промови Каганович у дискусії сказав «Нам, безперечно, небезпечний великоруський шовінізм як шовінізм, що має історичні корені та історичну давність». Це таке собі «бла-бла-бла» тих часів, інакше кажучи, це просто політичні гасла тих часів. Коли в ході тої ж дискусії Кагановичу сказали, що більшовицька партія в Україні більше пристосована до боротьби з українським шовінізмом, він (ще недавно такий поборник «українізації») швидко погоджується: «Це правда, наша партія в Україні більш пристосована до боротьби з українським шовінізмом. Країна наша більше схильна до українського шовінізму». От вам дволикість більшовицької політики: крізь маску завжди проступає справжнє обличчя.

Moz_1jpg

Читайте також: Мовна шизофренія. Quo vadis, Українo?

Наймудріші люди точно зрозуміли, що відбувається. Микола Куліш у п’єсі «Мина Мазайло» вустами дядька Тараса каже: «Їхня українізація – це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було… Попереджаю!».

У 1925 році почалася «українізація», у 1928 році починається колективізація, і 1929 році розгортається афера зі «Спілкою визволення України», починається цілковитий терор проти тих, хто власне і втілював «українізацію» – це представники Академії наук, вчителі, інтелектуали. Уже в 1929-1930 нема жодних закладів в Академії наук, які могли б займатися справами необхідними для «українізації».

Отже 1925-1929 роки – фактичні часові рамки «українізації». Це був надто короткий час для того, щоб створити геть всю українську культуру, якою ми нібито маємо завдячувати більшовикам. Попри всіх видатних діячів культури та їхні твори, що з’явилися за цей короткий період не можна сказати, що саме «українізація» зробила українців українцями.

Якщо ми говоримо про справжні досягнення «українізації», варто звернути увагу на статтю американського історика Метью Д. Полі «Одеські лекції»: українізація школи, установ та національної ідентичності в не-українському місті в 1920-х роках», в якій ідеться про те, що осягнули під час «українізації». Полі, опираючись на архівні документи, доводить, що це часто була «українізація на папері». Попри пропаганду національної політики, багато шкіл, що нібито були зукраїнізовані, на ділі такими не були.

Дослідження Метью Д. Полі вказує на потребу роботи з архівами, на те, що україністи повинні цікавитися більшовицькою «українізацією», але, звісно, дивитися на неї дуже критичним і дуже тверезим оком. Микола Куліш, на жаль, мав рацію дуже трагічною мірою: у 1933 році здійснилося все, про що він казав.

Читайте також: Засновники «Мова – ДНК нації» про лепетуна й моду на укрмову

 

Кілька слів про злободенне мовне питання в Україні, або що стоїть за гаслом «Єдина країна»/ «Единая страна»

Якщо набрати в пошуку «Єдина країна»/ «Единая страна» перші 5 результатів будуть російськомовними – це вказує на те, що щось і досі не так з цією єдиною країною/ единой страной.

Ми знаємо, що Майдан не був виключно україномовним, там була  російська мова. Відомо також, що в АТО російська мова звучить не рідше за українську, але це не означає, що не треба працювати над тим, щоб українська в Україні нарешті опинилася там, де мала б опинитися – в ролі державної мови, яка була б державною не тільки на папері. Це дуже важливо.

Російська мова в Україні мала своє місце, має своє і місце і матиме його надалі, але українська мова має бути більш поширена, ніж є зараз, і ні Майдан, ні АТО цього не змінює. Думаю, і ті, хто були на Майдані, і ті хто зараз в АТО, зі мною погодяться.

Світлини Віктора Іщенка

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Warning: Missing argument 3 for WPS\WPS_Hide_Login\Plugin::login_url() in /sata2/home/users/chytomo/www/archive.chytomo.com/wp-content/plugins/wps-hide-login/classes/plugin.php on line 657

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe