Інтерв’ю

Для Любка Дереша Двадцятий форум видавців став місцем і часом презентації двох нових книг. А для журналістів-учасників Школи літературної критики і книжкової журналістики «Контекст-2» – приводом поговорити про ці книги, Форум і про самого Любка Дереша. Отже.

Любко Дереш про Форум видавців: знайомство і дружба

Дружба почалась трішки пізніше, аніж відбулося знайомство. Знайомство сталося десь в році двотисячному, коли я ще був школярем, і цей візит мені запам’ятався тим, що я придбав книгу з графології (з вивчення почерку), і книгу Юрія Іздрика. А дружба або теплі стосунки з Форумом почалися, коли з’явилися власні книги, коли я раптом зрозумів, що можу бути не тільки зі сторони глядача, але й зі сторони того, хто сидить і читає щось. І, звичайно, перші зустрічі з читачами на Форумі  були трошки травмуючі, тому що ти ще такий оголений і беззахисний. І коли в твоїх вчителях ходить сам Юрко Іздрик, який, наче коршун, там тебе покльовує час від часу, то ще не знаєш, чи дружиш ти з Форумом, чи не дружиш (може, краще ну його, той Форум…)

Але зараз для мене цей Форум є чимось особливим, тому що вже пройшло багато років, і були події, які прийшлися до серця. Наприклад, дуже добре пам’ятаю час, коли був живий Юрко Покальчук і коли він створював якусь особливу атмосферу своєю присутністю, своїм басом, своєю персоною. Пам’ятаю періоди, коли приїжджали якісь російські делегації, коли знайомився з письменниками, які були раніше такими недосяжними, і раптом ставали зовсім близькими.

І зараз двадцятий Форум – це час, коли я бачу, що Форум досяг якогось свого апофеозу. Тобто я бачу тут дуже хорошу організацію, дуже продуманий зміст, продумане подієве наповнення, дуже гарно все це оформлено. Мені здається, зовнішнє оформлення – це теж страшенно важливо, аби відвідувач відчув себе у дружній атмосфері, де можна якось заспокоїти чуття і відкрити себе до книжок, до чогось нового.

Любко Дереш про свої нові книги

Отож, їх одразу дві. Одна – це роман, інша – це книга повістей та оповідання. Роман – це love story з трішки боллівудським настроєм, з деякою долею іронії, але загалом це – метафорична чи алегорична історія про сучасний світ, про сучасну цивілізацію, в якій людина намагається зрозуміти, що означає – бути людиною, після всього; після того часу, як почали з’являтися такі напрямки, як постгуманізм, трансгуманізм. Все ж таки, що ми долаємо, після чого ми хочемо стати? Це книга про вічні запитання людини, пошук спілкування, любові, щирості. Цей роман називається «Остання любов Ассури Махараджа».

Книга повістей називається «Миротворець». Вона присвячена темі істини, істини як такої. Ми зараз живемо у час, коли прийнято вважати, чи традиційно вже навіть вважається, що істин багато, у кожного – своя істина, це породжує так зване суспільство толерантності: ти не чіпаєш мою істину, зате я не чіпаю твоєї. Але, мені здається, що істина за визначенням одна, і вона самоочевидна. Вона світить, вона сяє, вона якось відзивається нам в серці: коли ми зустрічаємось, нам якось добре.

Про таку істину, зустріч із якою приносить відчуття добра, якогось умиротворення, і є ця друга книга, «Миротворець». Мені хотілось написати книгу, де були б не філософські розмірковування, а відчуття якогось особливого меду, особливого потепління на серці, коли ти читаєш і переконуєшся, що дійсно щось у цьому є. Це три історії, написані впродовж останніх півтора-двох років, про людей, які опинилися в ситуації, де їм доводиться робити складний вибір; де люди повинні зважити ціле своє життя на шальках, аби зрозуміти, чи правильно вони роблять, чи ні.

Назву цій книжці дало оповідання «Миротворець», присвячене Робертові Опенгеймерові, творцеві атомної бомби. Це для мене приклад людини, яка мусила зробити дуже серйозне рішення. Це людина, яка створила, з одного боку, зброю, яка наче здатна принести мир на планету, з іншого боку, яка здатна забрати мільйони й мільйони життів.

Любко Дереш про чужі книги

На Форумі я ще навіть не встиг добратися до книжкових розвалів. Але в моїй сумці вже опинилися книги Христі Венгринюк, яка мені щойно буквально подарувала дві нові свої книги, прозову та поетичну. Я збираюся собі купити нову книгу Прохаська, Наталки Сняданко, сподіваюсь дістатися до книги Іздрика, вже маю в сумці нові переклади Юрія Андруховича (переклади Роберта Вальзера – ред.). Отож, сумка щойно на третину заповнилася – ще не вечір. А завтра я все-таки сподіваюся дістатись до видавництва «Фоліо», яке видає мою улюблену серію нобелівських лауреатів – я збираюсь розширити свою колекцію.

Любко Дереш про літературну критику

Критика – це нектар для мене. І я би хотів побажати усім іншим літераторам теж колись причаститися до нього. Це мед. До певної пори я думав, що критика – це незрозумілий паразитичний відросток на тілі літератури. Тепер я розумію, що цей відросток насправді додає щось дуже важливе, якщо ти правильно зрозумієш його функцію, його призначення.

Одного разу мій товариш сказав мені (я наче давав йому знаки, щоб він мене хоч трохи похвалив): «А навіщо тобі хвалити? Це ж нічого нового про тебе не розкаже. Ти і так знаєш, який ти хороший. Тебе треба критикувати, тоді ти будеш знати, що в собі змінювати». Тобто все-таки критика – це корисне, це те, що дозволяє тобі рости, дозволяє побачити себе зі сторони. І коли зрозуміти критику в такому ключі, що це є основою твого росту, і відкинути усі ці сентименти, пов’язані з ранимою душею художника – це стане великим поштовхом до чогось нового, і тільки тоді буде вдячність до критиків.

Любко Дереш, Карпати та педагогіка

Мої лекції в Карпатах майже як провал, за невеликим винятком. Одразу по лекціях у мене було відчуття, що це дуже добре щось, але зараз я трошки зрозумів, що потрібно дещо змінити формат: він повинен бути перетвореним з лекційного на формат розмови, якихось історій, бо все-таки через історії можна передати значно більше (принаймні для людини мого складу, людини емоційної), аніж через розумування, що, мабуть, не дуже притаманно для моєї свідомості.

Якщо розглядати на предмет моралізаторства мої книги, то ці три історії в книзі «Миротворець» наче теж чогось научають, але вони залишають відкриті кінцівки, це можливість людям самим обрати, як розуміти мораль історії. І, мені здається, це дуже важливо – цінувати в людях свободу волі і уникати насильства, уникати якогось догматизму, дозволяти людині просто відчути щось інше. Так зараз виглядає справа.

Любко Дереш про самовизначення

Зовсім недавно я припинив тривалий період змін професій і все-таки вирішив зосередитися на літературі. І в цьому, мабуть, і є зміна досвіду, бо з часу «Трохи пітьми», пройшло чимало часу – п’ять років, перш ніж з’явилася «Голова Якова». Цей час я витрачав якраз на те, що пробував себе в ролі редактора журналу, ведучого на телебаченні, викладача чи ведучого психологічних тренінгів…

Це все і були якраз спроби відчути себе в інших ролях, але їх підсумком стало те, що я зрозумів, що моя природа все-таки пов’язана з літературою: принаймні, на найближчий час мені хотілося би повністю присвятити себе писанню, зануренню в літературну діяльність, у спілкування із людьми літератури і відбутися як професіонал у цій галузі.

Для мене в самовизначенні йдеться про здібності. Чи то до вивчення мов, чи до запам’ятовування, чи до відчування інших людей, лікування інших людей, сприймання того, що інші люди не сприймають так. Тобто це досить широкий спектр явищ, і він вже давно не є чимось маргінальним. Вже скінчилася епоха марксизму-ленінізму, і ми можемо говорити, що ці явища існують. І техніки не стільки дають пояснення, чому це все відбувається, скільки відповідають на запитання, як ми можемо реалізувати все це, як реалізувати цей потенціал людської свідомості в конструктивному ключі. Саме це я і вивчав – близько п’яти років.

Любко Дереш про сродну працю

Є така концепція: ми керуємо цим світом і маємо оману, що ми тут щось робимо, а події стаються. Є речі, яких не оминути, і є речі, яких не передбачити, які б психотехніки не використовував – ні побачити, ні відчути їх неможливо. Це справа творця, більш розумної сили.

Той, хто знайшов свою працю, якщо він робить її щиро, з самовіддачею, то переконається, що вона, ця сила, всім дає те, що їм потрібно, щоби вижити. Так чи інакше – про тебе дбають. Тобі дають хліб насущний, ти не залишишся голодний. Часом бувають сумніви, але чим більше живеш, тим більше переконуєшся, що цей закон діє. Мені видається, що коли є ось ця основа, коли є ця віра, тоді якось простіше живеться.

Розмову провели Анастасія Сєрікова та Олена Концевич , проект Контекст-2: Школа літературної критики і книжкової журналістики

Фото: Українська правда