Інтерв’ю

«Ти мені папір несеш?» – гукала ще з порога дивакувата гуцулка. Так вона зазвичай віталася зі всіма, хто безперестанку шурував по крутій стежці до її самотньої хатини у пошуках живого фольклору, архіву пам’яті, поради чи бозна за чим. Бажання мати папір, фарби, канцелярське начиння було сильніше за цю жінку. Воно просто жило у ній і постійно мучило.

Пречудно, де брала вона силу-силенну того паперу, картону в радянські часи тотального вседефіциту. Та ще й живучи в селі… Про гуцульську Ганді, Сковороду в спідниці чи про людину, яка після «лагєрної» освіти лишилася вільною, без надуманих ярликів і стереотипів суспільного буття, у «самозахованості». Мало як її, Параску Плитку-Горицвіт, називатимуть, величатимуть, розумітимуть потім.

«Паперова фабрика»

У дитинстві однією із улюблених справ Парасочки було створення навколо себе книжкового хаосу, де б вона не була: на печі, біля вікна, на лаві. Вирізувала з паперу, читала, шелестіла: «Тими паперами нираз так ливиці загараздю, шо нема де вернутися». Рідні сварились, а сусіди прозвали її «паперовою фабрикою». Щось було у Парасчиному дитинстві таке-таке природно-наївне, вигадливе, феєричне, що з роками не зникло, як в усіх дорослих, а продовжувало «сидіти» там, всередині, сприймати цей світ особливо, відчувати його сповна, милуватись рідним світославним селом Криворівня, наче вперше.

Дівчиною, маючи за плечима чотири класи науки, а також, завдяки батькові-ковалеві, знання німецької мови, Параска почала працювати перекладачем у сільській канцелярії. У 1943 році, не зважаючи на війни, гітлерівсько-сталінський крайній деспотизм, перевороти, світові змовини вирішила самотужки добиратися до Німеччини, а там вступити до університету. Вона хотіла продовжувати навчання! Але то були часи, мабуть, не для здобуття освіти й не для мрій: лекціями для неї стали приниження у німецькій родині, де вона стала служницею…

«Молодосте-охоточко»

«Що вже єй не збуду?» – згадувала Параска свої молоді літа. Та чи було за чим тужити? Так, Парасці пощастило вирватись із Німеччини, повернутись у Криворівню. Там вона відразу «включилась» у політично-громадське життя – стала під псевдонімом Ластівка зв’язковою УПА. Проте такі кроки цілком закономірно привели до арешту і засудження на 10 років таборів. У таборах і «спливла», «промайнула» її молодість.

Було все: і відмороження ніг у холодному ешелоні, що тяг разом із Параскою 30 тисяч українських юнок-злочинок до Сибіру, і 5 літ на милицях, голод-холод, і навіть перші вірші. І ще дещо, що змусило красиву, розумну дівчину, а потім жінку залишитись назавжди самотньою. Там, у колючому таборі, на всеньке життя взаємно покохала грузинського художника. Та його адреса безслідно згубилася у плетиві переїздів, і її листи ніколи не потрапили до коханого…

«За сонечком, за красою Летіть мої думи»…

Після вороття із «табірної служби» Параска-Плитка Горицвіт побудувала собі маленьку хатку. Спочатку активно влилась у життя громади: брала участь у толоках, працювала художником у лісгоспі, організувала хор, записувала народні пісні, грала на багатьох музичних інструментах, разом із односельцями відновила обряд Коляди, фотографувала, писала й малювала. Та виявилась незрозумілою для своїх односельців…

Бо не мала городу. Бо віддала свою землю взамін на те, щоб не зрубали двох беріз на пагорбі коло її хати, бо не тримала худоби. З цього почались її «захованість» у саму себе, віддаленість від людей і мирських турбот, думи «за сонечком, за красою». Вона, сільська жінка, направду захопилась індійською філософією, слухала радіопрограми, читала книжки про Ганді, Індію, йогів. Була зосереджена в собі, водночас, наче виправдовуючись, писала про «християнські» молитви.

Свою хатку на дві кімнати перетворила на музей, яким зачаровувались усі, хто бачив. Експонати у стилі «хенд-мейд»: книги, зошити, папки з газетними вирізками, невеличка бібліотека, картини, рушники. Для гостей, які безперестанку йшли до її хати, спеціально сушила сухарі й готувала м’ятний чай… Ліпила з глини козаків, гуцулів (на жаль, досить гарні й пропорційні скульптури тепер майже «розпадаються»), вирізувала з кольорового паперу витинанки.

Багато малювала, робила окремі серії малюнків, присвячені Тарасові Шевченку, Іванові Франку, Лесі Українці, Ганді, ілюстрації до улюблених літературних творів. Малювала ікони, які потім роздавала людям. Сюжетом до альбому «Доля гуцулки» стало саме життя Параски.

Ще вона фотографувала й самостійно «виготовляла» знімки в себе в хаті, була справжнім технократом. На її світлинах – односельчани, відомі політики, святі, композитори, художники, які їй були до вподоби, малюнки з книжок, журналів і газет. На багатьох фотоавтопортретах Параска то в квітах, то в світському одязі в темних окулярах, то в гуцульському вбранні, то в хаті, то в книжках… Але про книжки окремо.

«Нахиляюсь над тобою, Біла паперино»

До кінця свого довгого віку залишилась тією ж «паперовою фабрикою», для якої творення книг власноруч було найсвященнішим: «Славлю тебе віршописна Книжечко мудріння…» За життя Параска Плитка-Горицвіт не дочекалася друкованих рядків своїх творів, крім кількох куцих публікацій віршів у «районках». Хоча вірила і віддавала свої неповторимі рукописи кожному з багатьох студентів, письменників, журналістів, етнографів, які обіцяли допомогти видати їх.

Але не допомагали, «забували» повертати, а дехто навіть підписувався під ними своїм ім’ям. Через таку несправедливість вона рідко йшла на спілкування з людьми, дуже часто не впускаючи їх до своєї хатки. Для найбільш надокучливих гостей (які почали тарабанити в оселю після того, як про Параску зняли фільм) на хвіртці потім стала вивішувати табличку: «Стороннім вхід заборонено». І не пускала, як не хтіла, нікого в свій незрівнянний, незбагненний світ, навіть священика.

Писала Параска «неустанучо», каліграфічним почерком на окремих аркушах паперу, а коли з’явилась друкарська машинка, то друкувала; кожний із аркушів прикрашала орнаментами, малюнками та обов’язково, як у всякому виданні, портретом автора. Були в її саморобних книгах і передмова, і вступне слово, акуратний зміст.

Готові аркуші зшивала та скріплювала меблевими цвяхами. Оправи виготовляла з паперу та полотна на клейстері, пресом для готової книги слугували відра з водою. У її самвидаві – і суперобкладинки, і футляри, і застібки, і закладки. «Книжечко моя», «мої діти», – зверталась Параска до своїх видань; вірші, які найбільше були до вподоби переписувала у вибрані твори, зазначаючи, наприклад: «Переписано у велику книгу «Поетичний дзвін».

Увесь письменницький доробок Параски Плитки-Горицвіт – це 46 великих рукописних книг обсягом десь по 500 сторінок кожна (це 23 тисячі сторінок!), об’єднаних під загальною назвою «Подарунок рідному краєві», а також близько сотні маленьких книжок, рукописних і друкованих на машинці. Серед них – авторські неканонічні молитви, переспіви житій святих, духовні й філософські роздуми, співанки, верлібри, казки, лірична поезія, записи з філософії йоги, а також фантастико-пригодницький роман про життя гуцулів в Індії під назвою «Індійські заграви». До речі, для цього роману Параска придумала свій, особливий алфавіт.

Вона роздаровувала «своїх дітей» добрим людям, а зберігала скрізь по хаті, навіть у наперед приготованій для себе труні.

«Вже останній листок в книжці, що в нім записати?»

Із життям Параска попрощалась перед найсвітлішим святом – Великоднем у 1998 році. Після смерті її книжки сім років зберігалися під лавою в хаті далеких родичів, багато з них попсувалося від вогкості. Сьогодні після оглядин виставки робіт Параски «Варто мислити» відвідувачі чудом чудуються від побаченого. Експозиція відкрилась в історико-меморіальному музеї Михайла Грушевського.

«Це найбільш відвідувана виставка за весь час!» –вихваляються музейні працівники. Тут можна побачити і самвидав в авторському поліграфічному оформленні, ікони, картини, витинанки, ліплення. Також видрукувані у справжніх видавництвах 2 її книжки – «Мила книжечка» і «Старовіцкі повістьоркє», на вихідних влаштовується цілий кінозал, де показують фільм про життя Плитки-Горицвіт. Згодом виставка переїде в Києво-Печерську лавру.

А в рідній Криворівні, в хаті Параски Плитки-Горицвіт, відкрито її музей. Туди часто приходить її подруга – Теодозія Плитка, якій більше 90 літ, і розповідає цікавим про життя гуцульської його Парасочки.