Читомо > Новини > 90-ті: час малих дій, контрабанди і прориву літературної греблі

Новини

90-ті: час малих дій, контрабанди і прориву літературної греблі

07.08.2015 0 Автор:

У рамках літературної програми PinchukArtCentre, що стартувала 6-го серпня відбулася дискусія «Українські 90-ті: пошук національної ідентичності». Робота необарокового художника Олега Тістола «Возз’єднання», виставка якого триває у PinchukArtCentre, стала першою реплікою у цьому діалозі, поєднавши візуальну та інтелектуальну складові. Дискусія «охопила» різні частини країни: письменник-мариніст Антон Санченко – з півдня, іронічний Богдан Жолдак – з Києва, поважна філософиня та письменниця Людмила Таран – з Київської області, російськомовна авторка Олена Стяжкіна – з Донецька, Микола Рябчук – зі Львова. Модерувала розмову журналіст Тетяна Даниленко. «Читомо» побувало на заході і занотувало для вас найцікавіше:

Олена Стяжкіна: Україна не отримала незалежності у 90-ті

У 90-ті роки мене, молоду і закохану, найбільше цікавило одне питання: чому ніхто не цікавиться, куди подівся Радянський Союз? І десь глибоко в душі я знала: він нікуди не подівся. Саме тому не було відчуття втрати: залишилася мова, люди, побутові і святкові практики – справжньої зміни не відбулося.

Було відчуття, ніби Донецьк кудись сховався, але зараз вийде з-за рогу і скаже Україні: «Ось він, я», – однак цього не відбувалося. Перефразовуючи американського політолога Джорджа Мейсона, маю констатувати: 1991 року ми не отримали незалежність України, насправді незалежним стало УРСР. Однак це стосується не лише Донецька, а й решти країни.

Чиновники зрозуміли: все, що відбулося – нестрашно, а люди відчули, що це не по-справжньому. Ця атмосфера гри продовжується, на жаль, і сьогодні, тільки тепер правила пропонує сусідня країна.

Що ж до літератури, то на Донбасі навіть у 90-ті існувала потужна російськомовна школа української літератури. Тоді ж, у 90-ті, частині письменників видалося, що українською писати вільніше, природніше, більш по-європейськи. Однак навіть ті, що продовжили писати російською, писали не «російською російською», а «російською українською», саме такою мовою пишу книжки і я.

Донбас не можна недооцінювати: це не лише сумнівний Федір Березін, а й неймовірна Наталія Хаткіна, про що нині забувають. Повертаючись до сумного сьогодення, маю зазначити: те, що відбувається зараз на Донбасі – інформаційна хвороба, а не провина донеччан. Єдина можливість цю хворобу вилікувати – вимкнути телевізор, а тоді реальність візьме своє, адже люди – завжди кращі, ніж ми про них думаємо.

Стяжкіна

Антон Санченко: Шоколад відновив ринкову економіку України

Всі ми дуже легковірно прийняли штамп «ліхіє 90-і», особливо щодо Східної України. Однак 90-і були насамперед шоком: людину кинули у воду, а вона не вміє плавати. Життя поза звичними державними структурами було не просто складними, а й подекуди нестерпними. Однак були і цікаві ініціативи: уявіть, у 90-і ще не було податкової і налагодженого ринку, будь-який бізнес видавався можливим.

Наведу лише один приклад: на початку 90-х Україна забула закупити шоколадні боби. Це зараз видається дрібницею, а уявіть: у країні нема шоколаду, взагалі. І тому все, що могло плавати, включно із пасажирськими катерами, плавало у Туреччину за шоколадом.

Впродовж місяця завдяки цим рейсам в Ялті виникла шоколадна біржа, і ринкову економіку, яку пригноблювали 70 років, було відновлено. Шоколад з Ялти поїхав в інші міста, і запустив ланцюгові механізми ринкового регулювання. Схожа ситуація була із овочами: уявіть, посеред херсонського степу – гори кавунів, які туди звозили з усіх овочебаз регіону, аби розпочати овочеві аукціони.

Крім того, у 90-і існував своєрідний книжковий рай, про що ми сьогодні забуваємо: друкували все, що лежало у шухляді, перекладали сотні закордонних авторів, не зважаючи, щиро кажучи, на авторське право. Якщо мені потрібно було б схарактеризувати «90-ті» одним словом, я б сказав «авантюризм»: ми постійно шукали «тему», тобто те, що можна було продати або створити. Цей період можна порівняти з Епохою Великих географічних відкриттів: незрівнянне відчуття, коли падає паркан, а за ним – цілий світ.

Не менш важливою була поява глобальної мережі: саме у 90-ті в Україну прийшов інтернет, і це змінило все. Шок від інтернету можна було порівняти лише з подивом після побудови першої залізниці: лист, який раніше йшов місяць, тепер можна було відправити за 5 хвилин.

Я, радист за освітою, раптом зрозумів: моя професія більше не потрібна – і почав працювати в інтернет-компанії. Тоді користувачів інтернету було менше, ніж сьогодні мешканців Троєщини, однак це були неймовірно прогресивні люди.

На жаль, сьогодні ми маємо 90-ті, але вже з інтернетом. Лишилися всі ознаки тих років: бабусі з цигарками, валютчики у підворіттях і торгівля з тротуару – проте тепер ми можемо про це написати пост у фейсбуці. Як цього позбутися? Моя, а точніше, вольтерівська відповідь дуже проста: плекайте свій сад.

Санченко

Людмила Таран: 90-ті – це час, коли працювала «теорія малих дій»

Для мене 90-ті – це час дивовижної шизофренії частини суспільства. Деякі культурні освічені люди, до яких я ставилася з пієтетом, починали дивним чином себе девальвувати. Прапор, незалежність, свобода, революція на граніті були для мене конкретними речами, сповненими реальним змістом. Це був час ейфорії, що можна щось зробити, теорія малих дій нарешті працювала.

Однак якісь поважні особи, яких я знала багато років, казали «нічого не вийде», і вони мене у 90-х розчарували найбільше. Однак історію роблять не такі понурі особистості. Історію роблять такі, як Наталка Білоцерківець, Валерій Шевчук і Юрій Винничук, що вижили, витримали і, що головне, не втратили себе.

90-ті роки схожі на сьогодення, бо зараз так само відбуваються події, у які складно повірити: це час надзвичайних можливостей, які не можна проґавити. Запитуйте себе щодня: хто я, куди і навіщо йду? Лише так будемо триматися свого шляху.

Таран

Богдан Жолдак: Вільні 90-ті – це Неборак

У 90-і ми не могли мислити наперед, ми не вміли передбачати нічого, навіть дефолт, однак сьогодні я хочу поговорити не про дефолт, а про культуру, зокрема, кіно. Уявіть, кіностудія Довженка випустила на початку 90-тих п’ятдесят чотири фільми, такого сплеску країна ще не знала.

Однак невдовзі влада прикрила кіностудію Довженка «на модернізацію», намагаючись придушити культуру, а, значить, і розвиток нації. А коли наші режисери переїхали на Казанську кінофабрику, та ж влада запустила гелікоптер з 4 бойовими ракетами, що влучили у центральні технологічні вузли кіностудії, на щастя, місто Казань не постраждало. Саме таке винищення культури спричинило нинішню ситуацію: адже у 60-ті роки Донбас був островом свободи, але багаторічне зомбування і нищення культури змусило його змінити вектор.

Сьогодні, коли все змінюється, нам мало не найбільше потрібне відчуття свободи, яке було у 90-тих. Знаєте, що таке – тотальна свобода 90-тих? Це Неборак, який відмовився сьогодні прийти сюди, у Пінчукартцентр, бо треба проходити крізь металошукач. Металошукач – це несвобода, а Неборак – це втілені вільні 90-ті.

Жолдак

Микола Рябчук: Поляки – це прекрасний приклад для України

Для мене 90-і – це час, коли прорвало літературну греблю. І те, що тоді не було українських книжок, свідчило лише про відсутність попиту: Винничук писав у шухляду, так само – Діброва і Подерев’янський, але ніхто з них не став частиною літературного процесу 90-тих, бо процесу як такого не було. З ним, на жаль, досі не все гаразд.

Був лише короткий «світлий проміжок» часу, коли культура різко розквітла, однак ненадовго. Сьогодні, аби повернути той час «короткого цвітіння», нам варто брати приклад з поляків, які вирішили інтегруватися у Європу ще у ХІХ столітті. Їхні майдани відбулися ще у ХІХ столітті, тільки називалися тоді «повстаннями». Але в певний момент поляки зрозуміли, що основне – це не повстання, а поступова культурна праця після нього. Саме до такої праці нам варто звернутися сьогодні.

Рябчук

Підсумки дискусії

Нам завжди легко схарактеризувати іншу націю: іспанці – пристрасні, французи – гурмани, німці – акуратні і точні, естонці – повільні. Оперуючи звичними визначеннями, стереотипами й анекдотами, ми зменшуємо прірву між собою та рештою світу. Французький філософ Жак Лакан зазначав, що так ми долаємо страх перед Великим Іншим, схожою на нас, але чужою, і тому – небезпечною істотою. Але того, про кого знаєш багато, визначити майже неможливо, ось чому буває так складно розповідати про себе, адже хочеться сказати одразу все, водночас, не сказавши зайвого.

Дискусія «Українські 90-ті: пошук національної ідентичності» була цікавою спробою накреслити зауваги до формування ідентичності українця, однак крапку у цьому діалозі ставити зарано.

публіка сміється

Світлини надані PinchukArtCentre
Чільна картинка – робота Олега Тістола «Возз’єднання»
Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe