— «Тореадорів» я писав вечорами на роботі, працював у видавництві «Веселка». А вдома писати ніде було. Комунальна квартира. В одній квартирі я, дружина, донька, мама. У нас і стола письмового не було. Вже не кажу про холодильник і телевізор. І якось жили.
— Я не хотів іти до першого класу. Тому що читати й писати вже вмів і тому, що був дуже непосидючий. «Горе мені з вами і з вашою школою! — ридав я. — Не висиджу я цілих сорок п’ять хвилин!». «Сонечко моє! — вмовляла мене моя улюблена тітонька Зіна, яка одводила мене до школи. — Не хвилюйся! Я домовлюсь з учителькою, і вона дозволить тобі вставати і ходити між партами». Тільки за такої умови я й пішов.
— Я був переконаний, що стану письменником, ще у дитинствi, коли у 8 рокiв написав перше оповiдання. Воно було написане росiйською мовою – пiд впливом мами. Пригадую, що там iшлося про про мисливця з волохатими ногами. От як фраза запам’яталася!
— Раз я став свідком загибелі шкільного товариша. Коли 1943 року до Києва підходили радянські війська, німці тікали. У Бабин Яр зганяли військовополонених, щоб вони палили рештки загиблих. А поряд була Захарівська вулиця, ми там з хлопцями горобців ловили. Почули стрілянину: якийсь полонений утік, а за ним біг есесівець. Не роздивляючись, що до чого, він застрелив мого товариша. А потім навів дуло на мене. Я побачив чорну дірку. Але він роздивився, що дитина, і побіг далі.
— Мій батько шукав роботу, знайшов її в Бердичеві, де я й родився 1930 року. Інколи в моїм імені вишукують єврейські корені. Це й не дивно, адже в ті роки в Бердичеві жило дуже багато євреїв (до речі, завдяки їм мій батько знайшов роботу). А Нестайки споконвіків були українцями. Серед євреїв у мене дуже багато друзів, я поважаю розум і мудрість цієї талановитої нації. Завжди молюся за упокій жертв Бабиного Яру і Голокосту.
— Так, колись мені багато всього снилося. Було, наснився сонячний зайчик, який сидів у мене на носі і чарівним пензликом розмальовував на обличчі веснянки… Іншого разу наснилися казкові ковалі щастя, що золотими молоточками у новорічну ніч кували дітям «хвилинки-щастинки» на подарунки… Ці сни лягли в основу сюжетів казкових повістей «В країні сонячних зайчиків» та «Ковалі щастя». На жаль, нині таких чудових снів я не бачу.
— Пам’ятаю, як мені пояснили те, чому не можуть випустити на екран фільм, знятий на Харківській студії Костянтином Зелікіним за «Тореадорами»… Бо, мовляв, мої піонери Ява і Павлуша недостатньо «піонерські» і взагалі нетипові для радянської країни діти – і одяг у них повимазуваний, і дисципліну зривають, і взагалі недостатньо вони позитивні…
— Коли я працював у видавництві «Веселка», мене змусили вступити в партію. Був божевільний тиск з боку Спілки письменників України. Куди було діватися? Роботу втрачати не хотілося … 13 років я був членом КПРС і написав заяву про вихід з партії в один день з Олесем Гончаром.
— Незалежність України, як не дивно, залежить від української дитячої літератури. Якщо діти не читатимуть книжок українською мовою — вони не знатимуть рідної мови, не стануть українцями, і їм та незалежність буде до ґудзика. На уроках у школі добре вивчити мову неможливо. Одна справа вивчити те, що задано, а зовсім інша читати iз захопленням книжку, яка подобається.
— Якось Іван Малкович, директор видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», запропонував мені зробити нову редакцію «Тореадорів». Я сумнівався, але він мене умовив – мовляв, треба трохи прибрати радянське ідеологічне нашарування. Правда, піонерів я залишив. У підсумку додав кілька смішних епізодів і переробив кінцівку. У нинішньому варіанті вона не пафосна, як колись, а з усмішкою. І це добре, тому що для дітей гумор надзвичайно важливий.
— Дітей виховують інтереси, якими живе родина, книжки, які купують батьки і які рекомендують для читання, спільне обговорення театральних та телевізійних вистав, кінофільмів. А головне – постійна увага дорослих до життя дітей, їхніх захоплень, своєчасна порада й допомога у складних ситуаціях, надто, коли вони стрімко дорослішають. Не шкодуйте добра і любові своїм дітям. Це ще ніколи не було зайвим і цього ніколи не було забагато.
— Відучаючи дітей від читання, телебачення завдає непоправної шкоди. Адже саме коли дитина читає, розвивається її уява, фантазія, дитина домальовує прочитане. А екран дає готовенькі образи.
— Я не люблю сумувати! Бог мені дав гумор, і я тримаюся за цей гумор, тримаюся за доброту і милосердя, які успадкував від своєї священицької родини. Ото з таким «ансамблем» і живу на світі…
Найкращий лайк — це 30 гривень))
Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.
Спасибі.
|
