Читомо > Казкарка > Добірки > #ЯНеБоюсьСказати, «Кисле яблуко», інші: кому адресовані книжки про насильство?

Видане

#ЯНеБоюсьСказати, «Кисле яблуко», інші: кому адресовані книжки про насильство?

26.10.2017 0 Автор:

Писати про сексуальне насильство, як і про будь-яке не те що книжку, а просто статтю і не потрапити у пастку маніпуляції страхом дуже складно. Особливо коли пишеш для дітей або підлітків. Але чи страх може виховувати і вчити? У нашій виховній традиції все ще побутує думка, що так. І якщо у книжках на тему сексуального виховання для дітей і підлітків подавати інформацію саме у форматі «налякати і цим захистити від помилок» вже нікому не прийде на думку, то дієві стандарти проговорення теми насильства у літературі як для підлітків, так і для дорослих у нас ще тільки починають шукати. Як і в усьому світі.

Флешмоб #ЯНеБоюсьСказати журналістки і громадської активістки Насті Мельниченко, що переріс у соціально резонансний не тільки в Україні інтернет-протест проти сексуального насильства, привернув увагу до теми замовчування цього страшного явища у суспільстві. Історії дорослих чоловіків і жінок, які зазнали сексуального насильства у різному віці, у тому числі дитячому та підлітковому, «затопили» Facebook. Саме через такий «вибух» травматичних досвідів, з якими жертви насильницьких дій залишаються, як виявилося, сам на сам, і про який легше, щоб бодай трохи позбутися наслідків, написати у знеособлені соцмережі, ніж розділити з ближніми і друзями, в авторки виникла ідея написати книжку.

У 2017 році «#ЯНеБоюсьСказати. Найвідвертіша книжка для підлітків» вийшла друком у видавництві «Фоліо». Метою видання стала ідея «розповісти підліткам про те, як не допустити сексуального насильства зі свого боку, а також як поводитися і до кого звертатися, коли насильство вже сталося».

nastya-melnichenko_ne boysskazaty

Загалом як перше і єдине, що існує на цю тему у межах українського видавничого простору книжка впоралася з цим завданням, якщо на деякі речі закрити очі. По-перше на те, як вона виглядає. Як сам папір, так і схематичні ілюстрації, шрифт та навіть обкладинка одразу відправляють думками у напрямок «жовтої преси», або книжок про лікування методами народної медицини. Чи подивиться підліток на таке видання? То виходить книжка все ж таки для дорослих? І «Найвідвертіша … для підлітків» у назві лише для того, щоб привернути увагу саме дорослих?

У більшості виглядає, що так. І хоча інформаційна складова і мова «#ЯНеБоюсьСказати» орієнтована на підлітків, тільки друга частина книжки позиціонується для батьків, увесь час залишається враження, що вона уся для дорослих. Через ідею маніпуляції страхом.

blue_line

Підліткова література, як фікшн так і нон-фікшн, при усій своїй орієнтованості на складні теми, при реалістичності відображення життя підлітків має одну спільну рису. Вона дає впевненість, надію, хоча б ілюзію, що все закінчиться добре. Що є дорослі, які допоможуть і , хай там як, мають взяти частину відповідальності на себе.

blue_line

Підліткова література, навіть про насильство, має надихати, що усе можна подолати і пережити. І це не рожеві окуляри – це і є той привілей підлітковості, який втрачають дорослі. Акція #ЯНеБоюсьСказати була створена дорослими, історії, які там розповідалися, найчастіше були ретроспективним травматичним досвідом дорослих, і вразити, приголомшити, змусити думати, що відбувається і чому це так, змінювати себе після цих історій мали в першу чергу дорослі.

Тому ідея створити на цьому матеріалі саме підліткову книжку, коли такої не існує ще для дорослих, у чомусь перекладання відповідальності. Тобто намагання «навчити жертву, якої довжини спідницю, де і у який час доби правильно носити», а не наголошення на тому хто насильник, чому він поганий, і як трапилося те, що він виник. Виходить, що з усіх травматичних історій, які ми бачимо прикладами у книжці, вимальовується образ жертви, але не образ насильника. І це робить мануал захисту для підлітків таким, що не працює, попри усю ту важливу і правильну інформацію, яку несе у собі авторська частина книжки.

Ці реалістичні історії грають роль того «сірого вовчка», перетворюючи образ насильника на щось абстрактно страшне, і хоча поруч видаються інструкції, але страх то поганий вчитель у дитячому і підлітковому віці. Що вразить більше? Що запам’ятається?

Читайте уривок із книжки Насті Мельниченко

«Я Не Боюсь Сказати»

У «#ЯНеБоюсьСказати» емоційні важелі безумовно перетягує складова цих реалістичних історій, ніж поради та конструктивні рішення. Попри те, що добре проговорена тема насильства для підлітків в цілому: що секс – це не соромно, правило згоди і тема кордонів, позначено усі види сексуального насильства, пояснено про сексуальні домагання, окремим розділом про зґвалтування, секс з неповнолітніми та основні обриси витоків насильства у суспільстві, тілесні та психологічні наслідки сексуального насильства і усі рівні надання допомоги, а також законодавство, дії лікарів та поліції. Також окреслено важливість довіри між дітьми та батьками, визнано упередження та табу у суспільстві, які приводять до того, що насильство залишається непокараним та надано поради батькам. Якщо порівнювати з іншою книжкою, формат якої постає більш підлітковим,  яка теж намагається говорити з дітьми на складні теми, то одразу згадується книжка Анни Хьоґлунд «Бути мною» видавництва «Видавництво. І хоча вона художня, і мета книжки там дещо інша, але у багато чому тема пересікається з «#ЯНеБоюсьсказати» тільки подається саме так, як підліток сприймає світ і у кінці залишається місце надії.

221

У книжці Насті Мельниченко є підтримка, яку вона намагається дати підліткам у тексті у тому чи іншому розділі, проте жодна з реальних історій не дає прикладів, що злочинця таки покарали. І навіть коментар від екс-керівника Кримінальної міліції у справах дітей МВС України Олексія Лазоренка наприкінці книжки досить абстрактно і невтішно повідомляє, як складно у нас проходить процедура при зверненні до органів правопорядку. Так закінчується частина для батьків. Частина для підлітків закінчується не більш втішною історією, яка відбулася нещодавно в Україні, про покарання ґвалтівника штрафом, який дорівнює близько 100 доларів, що суддя призначив, щоб не «ламати йому життя».

Читайте також: Три книжки про гендер,

які розширюють межі дискусії

Так, далі іде мова про те, що зміни не можуть настати, якщо їх не створювати самим і треба продовжувати не боятися говорити. У випадку сексуального насилля, почати говорити у суспільстві, що у насильстві завжди винен той, хто чинить насильство, а не жертва. У підлітковій книжці про насильство проговорити, що у насильстві над дітьми чи підлітками прямо чи опосередковано, але завжди винні дорослі і ті стереотипи та табу, або помилкові традиції, які вони транслюють.

Передмову до книжки написала журналістка, ведуча, перекладачка Ірина Славінська, у якій проголосила: «Не бійся. І думай про силу безсилих. У наших руках багато сили. Сила сказати «ні». Сила не робити шкоди. Сила допомогти тим, хто потребує допомоги».

blue_line

Це надихає на зміни, проте позиціонувати книжку про сексуальне насильство лише як підліткову, навіть без позначки на який вік вона розрахована, це перекладання відповідальності з дорослих.

blue_line

Для підлітків мав би бути інший формат, або не потрібно робити акцент, що видання лише для підлітків.

Цитуючи Джексона Катца з його лекції про насильство на TED «Домашнє та сексуальне насилля часто називають «жіночими проблемами», але це проблеми чоловіків, яких відповідно соціалізують, пов’язуючи агресивну поведінку з поняттям мужності».  Якщо продовжити цей логічний ряд, то проблеми дитячого і підліткового насилля – це проблеми дорослих, які самі у повсякденні чинять багато насильства і мовчать про це.

Активіст Джексон Катц, який працює у школах США з підлітками пропонує свій досвід вирішення проблеми насильства і його запобігання у книжці «Парадокс мачо: чому деякі чоловіки кривдять жінок і як усі чоловіки можуть цьому зарадити».

Цю книжку в «InKyiv» радить видати українською кандидатка соціологічних наук, доцентка кафедри соціології Національного університету «Києво-Могилянська академія» та авторка книги «Гендер для всіх. Виклик стереотипам» Тамара Марценюк. Джексон Катц вважає, що найдієвіший спосіб зменшити кількість насилля, це такий тип освіти, коли самі чоловіки пояснюють іншим чоловікам проблеми, що призводять до сексуального і будь-якого іншого насильства. Про те, чому це проблема, коли у нашому суспільстві мужність дорівнює лише силі і владі, які проявляються шляхом пригнічення слабших – інших чоловіків, жінок, підлітків, дітей.

Порівняти «#ЯНеБоюсьСказати» цікаво також з графічним романом «Кисле яблуко» («Kwaśne jabłko»), що вийшов у Польщі теж у 2017 році і говорить про проблеми насилля в родині мовою ілюстрацій у форматі коміксів.

skan5-600

Автор Єжи Шилак та художниця Йоанна Карпович обрали безкомпромісний, резонуючий та все одно художньо адаптований варіант привернути увагу до проблеми насилля у родинах, направлений не виключно на підлітків, а на усіх одразу. Безжально епатувати – іноді єдиний можливий спосіб проголосити якесь явище, що його уперто не бажають бачити, і автори «Кислого яблука» свідомо вдаються саме до нього.

То чому ж він все одно виглядає адаптованим на фоні книжки «#ЯНеБоюсьСказати»? Чому історія подружжя, у якому чоловік підприємець, жінка вчителька, перетворившись, як немало інших на історію сексуального, психологічного, фізичного та економічного насильства, попри усю безкомпромісність ілюстрацій, напруження яких сягає крику, виявляється іншим, ніж напруження і жах реальних історій з «Найвідвертішої книжки для підлітків?

Можливо тому, що як і авторка та художниця «Бути мною» Анна Хьоґлунд, автори графічного роману вдаються до художніх засобів у передаванні химерності дійсності. За намальованими героями ховаються тисячі таких пар, але малюнки все одно їх знеособлюють. Синці, подряпини, кров ми бачимо і у звичайних розважальних коміксах. Це ж не фото. Хоча тут теж відчувається і спрацьовує маніпуляція страхом. Можливо, все ж таки дорослі інакше не розуміють. Можливо, і підлітки інакше не зрозуміють. І саме це має свій ефект: вражаючий, больовий, ефект. Чи викличе він зміни? Має викликати. Як і багато інших книжок, які маніпулюватимуть страхом і такі, що ні.

 

blue_line

Кожна з історій у  «#ЯНеБоюсьСказати» – це текстове фото реальної людини, і це страшніше за будь-які найжорстокіші малюнки, вони не дають права сконцентруватися лише на порадах і тексті книжки, і це робить її «Найвідвертішою…і для дорослих».

blue_line

 

Якщо книжки про насильство для дорослих так художньо адаптують, то обираючи такий реалістичний формат для підлітків ми у чомусь розгублено констатуємо: «Вибач, ми з цим не впоралися, і ми не завжди зможемо бути поруч, але ти сильна/ий, ти зможеш». Добре, що ми у них так віримо, погано, що ми настільки не віримо у себе, щоб визнати: нам самим такі книжки потрібні поки що набагато більше, щоб навчитися нарешті бути дорослими і не закривати очі на насилля, перекладаючи відповідальність.

Світлини: Facebook, Українська правда

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe