Читомо > Видане > Салман Рушді. «Два роки, вісім місяців і двадцять вісім ночей»

Видане

Салман Рушді. «Два роки, вісім місяців і двадцять вісім ночей»

29.04.2017 0 Автор:

Останній роман Салмана Рушді – це просякнута магією оповідь про великого філософа Ібн Рушда і його незвичайних нащадків, про незакінчену філософську дискусію й нескінченну боротьбу добра і зла. Це натхненна легендами «Тисячі й однієї ночі» й сучасною поп-культурою казка для дорослих про зіткнення двох світів – людського й надприродного, світу смертних людей і майже безсмертних джинів. Це роман-притча про кохання через віки і про неспроможність любити, що перетворює мудрість на схоластику, а віру на фанатизм. Це утопія навпаки: історія, писана від імені наших далеких і таємничих нащадків, про нашу епоху – звихнутий час, час дивовиж. Це також – як у Рушді ведеться – розповідь про саме ткання розповіді, про насолоду розповіді, про торжество розповідання.

Публікуємо уривок із книжки, який люб’язно надало Читомо «Видавництво Старого Лева».

 

Коли Сестра Олбі помітила, що її підошви здіймаються на майже чотири сантиметри над землею, вона розлютилася, як ніколи в житті, відколи її батько накивав п’ятами з сиплоголосою луїзіанською шансоньєткою за тиждень до обіцяної доньці поїздки до нового Діснейленду у Флориді. Тоді вона пронеслася помешканням на третьому поверсі житлового комплексу «Гарлем Ривер Гавзез», нищачи всі сліди, що залишилися після її негідного батенька: роздирала фотографії, порізала його капелюх і розвела вогнище з його залишеного одягу на ігровому майданчику біля будинку під мовчазним поглядом матері, яка вимахувала руками й безгучно відкривала й закривала рота, але не вчинила жодної спроби втамувати доньчину лють. Із того часу її батько перестав існувати, а юна Сі Сі Олбі заробила репутацію дівчини, якій не варто переходити дорогу.

Її улюблена квартиронаймачка, Блакитна Ясмина, також знялася в повітря, і Сестра знайшла її, залиту сльозами, у коридорі, на висоті цілих п’яти сантиметрів над підлогою.

– Я весь час його захищала, – голосила вона. – Завжди, коли ти щось проти нього говорила, я вступалася за цього типа, бо він такий зрілий, імпозантний, схожий на мого батька. А тоді намалювалася якась краля на летючому килимі, і мені здалося, що в мене їде дах, і ось тепер це. А я вступалася за того фраєра. Звідки ж мені було знати, що він мене заразить тою сраною болячкою?

Двох зрад батьківських фігур було достатньо, аби вибухнути гнівом, і вже за кілька хвилин Сестра Олбі в супроводі роздратованої Блакитної Ясмини відмикала двері Містера Джеронімо своїм універсальним ключем, тримаючи в руці заряджений пістолет.

 

рушді

 

– Вимітайся звідсіля! – гаркнула вона. – Або ти сам вийдеш поночі, або тебе винесуть ногами вперед до схід сонця!

– Він стоїть на підлозі! – заверещала Блакитна Ясмина. – Він видужав, а нас позаражував!

Страх змінює лякливих, подумав Містер Джеронімо, дивлячись на дуло пістолета. Страх – це чоловік, що втікає від власної тіні. Це жінка з навушниками на голові, і єдиний звук, який вона в них чує, – це власний жах. Страх – соліпсист, нарцисист, сліпий на все інше, крім нього самого. Він сильніший за етику, сильніший за здоровий глузд, сильніший за відповідальність, сильніший за цивілізацію. Страх – це сполохана звірина, що розтоптує дітей, утікаючи сама від себе. Страх – це фанатик, тиран, легкодух, червона пелена, шльоха. Страх – це куля, націлена йому в серце.

– Я невинний, – промовив він, – але ваш пістолет є досконалим аргументом.

– Ти поширюєш заразу, – ствердила Сестра Олбі. – Пацієнт Зеро! Тифозна Мері! Твоє тіло треба замотати в плівку й зарити на глибині кілометра, щоб ти не погубив більше жодної душі.

Блакитну Ясмину страх також тримав за горло.

– Мій батько зрадив мене, коли помер і залишив одну в цьому світі, знаючи, як він мені був потрібний. Ви мене зрадили, вирвавши світ у мене з-під ніг. Він був моїм батьком, і я не перестану його любити. А ви? Вам треба просто забратися звідси.

Казкова царівна вже зникла. Почувши, як у замку обертається ключ, вона повернулася боком і просочилася крізь шпарину в повітрі. Може, вона допоможе йому, а може, й ні. Він був начуваний про примхливу ненадійність джинів. Не виключено, що вона просто використала його, аби втамувати сексуальний голод, адже кажуть, що в цій сфері джини ненаситні, а тепер, коли було по всьому, він її більше ніколи не побачить. Вона спровадила його на землю, і це була його винагорода, а ціла решта, його нібито джинівська міць, ? то були байки. Певно, він був самотнім, майже бездомним, лицем у лице з неспростовною правдою пістолета в руці збожеволілої від страху жінки.

– Я виїду, – підтвердив він.

– Одна година, – видушила Сестра.

А в Лондоні, далеко від кімнати Містера Джеронімо, біля будинку композитора Гуґо Кастербриджа на вулиці Вел Вок у лісистій околиці Гемпстед зібралася юрба. Композитор зустрів це зі здивуванням, оскільки останнім часом став посміховиськом і суспільний гнів видавався невідповідною реакцією на його нову репутацію. Висміювання Кастербриджа перетворилося на банальність від часу його необдуманого виступу на телебаченні, коли він застерігав світ перед карами, насланими на людство богом, у якого не вірив, класичний ідіотизм митця, говорили всі, хай би він краще не виходив із дому й дзенькав, бренькав, дудів і бемкав, та не відкривав рота. Кастербридж був чоловіком, якого підтримувала величезна, непорушна й до цього часу нездоланна віра в себе, але йому підірвала дух легкість, із якою його репутацію знищило те, що він подумки назвав новим філістерством. Судячи з усього, для ідеї про те, що метафорична сфера може бути настільки дієвою, що впливатиме на реальний світ, не було місця. Тож тепер він став посміховиськом, атеїстом, який вірив у божественну відплату.

 

Ну й добре. Він справді сидітиме вдома зі своєю чудною шенберґіанською музикою, яку розуміло кілька людей, а насолоджувалося ще менше. Міркуватиме собі про гексахордну інверсійну комбінаторику й багатовимірні серійні презентації, розмислюватиме про властивості референційної серії, а цей гнилий світ нехай котиться під три чорти.

 

Зрештою, в останні дні він ставав дедалі більшим відлюдником. Дзвінок на дверях маєтку на Вел Вок зіпсувався, а господар не бачив потреби його лагодити. Постатеїстична група, яку він згромадив, уже розтала під палючими променями суспільного осуду, але він тримався – мовчки, сердито, стиснувши зуби, – своїх переконань. Він звик, що його сприймають як людину, яку не можна зрозуміти. Смійтеся! – німо напучував він своїх критиків. Побачимо, хто сміятиметься останнім.

Та в місті вочевидь з’явився новий проповідник. Панував безлад: пожежі в комунальних мікрорайонах у вбогих частинах міста на півночі, грабування бутиків у зазвичай консервативних районах на південь від річки та бунтівні ватаги на центральній площі, які не знали, чого вимагати. Із полум’я постав заводій у тюрбані, дрібний чоловічок із шафрановою бородою в стилі Йозимайта Сема й бровами, оповитими сильним запахом диму; одного дня він з’явився нізвідки, немовби прослизнув крізь шпарину в небі, звали його Юсуф Іфрит, і зненацька він опинився повсюди: лідер, речник, він засідав в урядових комісіях, з’явилися чутки про можливий шляхетський титул. Навколо справді шириться пошесть, гримів він, і якщо ми себе не захистимо, ми всі напевно підхопимо заразу, вона вже нас заражає, скверна недуги вже проникла у кров багатьох найслабших наших дітей, та ми готові захистити себе, ми будемо боротися з цією пошестю та її причинами.

Ця пошесть мала багато причин, говорив Юсуф: її принесли книжки, фільми, танці, картини, але тим, чого він найбільше боявся й ненавидів, була музика, адже музика прослизала під мислячим розумом і заволодівала серцем; а з усіх творців музики одного він ненавидів найбільше: це була пошесть, утілена в образі какофонії, зло, перетворене на звук. І от уже композитора Кастербриджа відвідує службовець поліції: боюся, вам доведеться виїхати, сер, поки все не стихне, ми не можемо гарантувати вам безпеки в цьому місці, треба також подумати про ваших сусідів, сер, під час заворушення можуть постраждати сторонні свідки, а він тоді спалахнув: Чи я вас правильно зрозумів, перепитав він, давайте абсолютно ясно з’ясуємо, що ви мені кажете, чи ви маєте на увазі, що коли я постраждаю в цьому вашому гіпотетичному заворушенні, якщо шкода буде завдана мені, то я не буду вважатися стороннім свідком, ви це мені, блядь, хочете сказати?

 

IMG_4392

 

Сер, немає потреби так висловлюватися, я не збираюся цього терпіти, вам слід виходити з такої ситуації, яка склалася, я не буду наражати на ризик своїх працівників через вашу егоїстичну непоступливість.

Прошу вийти, промовив він. Цей мій дім. Це моя фортеця. Я захищатиму себе гарматами й киплячою олією.

Чи це погроза насильством, сер?

Це срана риторична фігура.

А потім – дивина. Дедалі чисельніший натовп, слова ненависті, агресія під маскою захисту, погрожувачі, які заявляли, що їм погрожують, кинджал, який удавав, що його хочуть заколоти, кулак, який звинувачував підборіддя в нападі, все це було знайоме, гучне зловісне лицемірство епохи. Навіть проповідник нізвідки не викликав особливого подиву. Такого штибу нечестиві святенники вигулькували весь час, з’являючись у результаті якоїсь форми соціологічного партеногенезу, якогось химерного процесу саморозкрутки, який перетворював нікчем на авторитетів. На це можна були лише знизати плечима. І тоді, у ніч таїни, повідомлялося, що композитора бачили з якоюсь жінкою, чий обрис виднівся у вікні вітальні – невідомою жінкою, яка з’явилася немов нізвідки, а потім щезла, залишивши композитора самого біля нічного вікна, яке він відчинив, незважаючи на зібраний натовп, його сповнена болю дисонансна музика бряжчала за ним, немов система сигналізації, він розвів руки, мов розіп’ятий, що він робить, він що, запрошує смерть до своєї оселі, і чому це раптом юрма принишкла, немов проковтнула велетенського невидимого язика, і чому вона завмерла, схожа на композицію воскових фігур, і звідки насуваються ці хмари, у Лондоні ж була безхмарна м’яка погода, але не в Гемпстеді – у Гемпстеді того вечора зненацька прогримів грім, а за ним блискавка, трах, бах, і натовп не чекав наступного удару грому, блискавка зняла закляття, натовп у вереску кинувся рятуватися, по Вел Вок і далі через парк Гемпстед-Гіт, слава Богу, ніхто не загинув, крім того ідіота, який вирішив, що найліпше буде сховатися від блискавки під деревом, і засмажився. Натовп не повернувся ні наступного дня, ні день по тому, ані ще через день.

Що за збіг обставин, сер, така дивна локалізація цієї грози, майже так, немовби ви її викликали, чи ви часом не цікавитеся метеорологією? Чи у вас на горищі часом не схована якась штукенція для зміни погоди? Ви нічого не маєте проти, якщо ми лиш кинемо оком?

Будь ласка, інспекторе, заходьте.

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe