Читомо > Видане > «Під скляним ковпаком» Сильвії Плат: мистецтво вмирання

Видане

«Під скляним ковпаком» Сильвії Плат: мистецтво вмирання

05.03.2018 0 Автор:

Сильвія Плат. Під скляним ковпаком / пер. з англ. Ольги Любарської. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2017. – 360 с.

Лондон, кінець 1962. Падає сніг, морозно, молода жінка стоїть на перехресті, збираючись перетнути запруджену вулицю. Раптом вона повертає голову і завмирає, побачивши власне відображення у лискучій вітрині магазину: дівчина у дзеркалі на неї не схожа. Не мине й місяця, як вийде друком її роман «Під скляним ковпаком», у чернетках якого збереглася перша назва – «Дівчина у дзеркалі». Головна героїня Естер Ґрінвуд переживає внутрішню кризу та всерйоз обдумує спроби самогубства. На відміну від Естер, намагання Сильвії Плат завершаться успішно: менш ніж за місяць після публікації вона вкоротить собі життя. А через двадцять років посмертно отримає Пулітцерівську премію.

1950-ті. Юна американка Естер Ґрінвуд завдяки перемозі в конкурсі журналу мод потрапляє на стажування до нью-йоркського видання. Перед мешканкою околиці Бостона відкриваються яскраві панорами Нью-Йорка – цікава робота, вечірки, нові знайомства. Здавалося б, що може бути ліпше, та дівчина поступово заглиблюється в депресію. Стажування позаду, вона не потрапляє на омріяний літературний курс, починає писати власну книжку, та справи не рухаються далі першої сторінки. Попереду – спроби самогубства, тяжке лікування та неоднозначний фінал.

 

Dying is an art

«Під скляним ковпаком» – це насамперед історія про смерть та вмирання у різних її формах.

Дівчина прямує нерівною поверхнею пляжу і раптом зупиняється: вирішує зняти взуття, що нещадно провалюється у пісок. В її уяві зринає приємний образ: туфлі самотньо стоять на сріблястій колоді і, наче компас душі їхньої власниці, вказують носаками на море тоді, коли вона вже померла. Точніше, втопилася, вчинивши самогубство.

plat_mkp_1

Ймовірно, такий образ може видатися поетичним. Проте таким він є тільки у ролі мистецького ескізу, якщо ж ця картина матиме місце у реальності – поезію заступлять безглуздість та прозаїзм. Смерть уявна, смерть у тексті ще може якось скидатися на метафору, та смерть реальна ніколи не буває ні красивою, ні поетичною.

Чим мистецтво відрізняється від дійсності і де між ними пролягає межа? Мистецтво образно переосмислює дійсність – сама дійсність мистецтвом бути не може. То чи може статися, що у якийсь момент саме життя (чи смерть як його кінцева точка) стане частиною мистецького проекту? Здається, так сталося з Плат: її героїня не просто шукає смерті, вона її естетизує, намагається надати їй форми, зробити її метафорою. Така смерть сама претендує на роль мистецтва. Зрештою, Плат писала у вірші «Леді Лазар»: «Dying is an art like everything else. I do it exceptionally well» – (пер. з англ. «Смерть – таке ж мистецтво, як і решта. І в мене вона виходить напрочуд добре»).

Все було би інакше, якби метафора метафорою і залишилася. Цей роман неможливо розглядати поза контекстом життя його авторки – настільки він автобіографічний: те, що не зробила Естер, зробила сама Плат. Тільки й справді – смерть реальна ніколи не буває ані красивою, ані поетичною.

Читайте також: Астрід Ліндґрен: між Гітлером та курячими яйцями

 

Фатальні невдачі зіркової дівчинки

Зіркова дівчинка, яка завжди й в усьому здобувала першість, раптом розуміє, що вміє рухатися тільки в межах формальних систем, коли ж вона зіштовхується з реальним світом – усе змінюється. Вона усвідомлює, що світ байдужий до неї, і виявляє типову інфантильну реакцію: якщо світ байдужий до мене, то я стану байдужою до нього. А як ще про це заявити, якщо не за допомогою смерті?

plat_rew-2

Здається, єдине, що могло би втримати Естер, і те, що має для неї вагу, – писання. Вона намагається працювати над романом, але застрягає на перших сторінках. Їй бракує слів, бракує досвіду, вона викидає у смітник зім’яті аркуші. Для неї це вкрай важливо: якось вона зауважила хлопцеві (який вчиться на лікаря), що «хороший вірш запросто переживе сотню тих людей [яких він лікує] разом узятих». Життя саме по собі втрачає сенс, воно лише ємність, яку треба чимось наповнити. Тільки ємність нічим не наповнюється.

Коли Естер разом із матір’ю вперше приїжджає на сеанс шокової терапії, її вражає стан у лікарні: спочатку здається, що люди у вітальні не рухаються, що це аніякі не пацієнти, а манекени, – поскладані «на полиці чимдалі від світла і притрушені тонким шаром дрібного білого пилу». Якась форма небуття, нежиття, неіснування. І тут вони починають рухатися, але рухи їхні одноманітні і заціпенілі: чоловік перелічує карти в колоді, а коли закінчує – починає знову; жінка зсуває нанизані на волосінь намистини  в один бік, потім – в інший. Це проміжна форма між станами (життям і смертю), такий собі внутрішній лімб.

Естер потрапляє до цього лімбу: вона не може їсти, не може пити, коли вона намагається читати, то текст розпадається на літери, тобто поступово дія замінюється відмовою і бездіяльністю. Вона робить це свідомо чи ні?

– Я знала, що моя донечка не така.

Я глянула на неї:

– Яка не така?

– Не така, як ті страшні люди. Страшні мертві люди в його клініці, – вона помовчала й додала: – Я знала, що ти вирішиш знову бути здоровою.

Не «ти будеш боротися із хворобою», не «ти зробиш усе можливе, щоб із цього вибратися», а саме «ти вирішиш знову бути здоровою». Перші два формулювання передбачають опір і дію, але водночас залежність від обставин, третє – звичайне ухвалення рішення. Та хворі таке не вирішують.

 

Джойс як символ нерозуміння

Російський літературознавець Олександр Геніс, що ще у 1980-х емігрував до США, розповідав про один свій цікавий досвід. Він жив у готелі, де впродовж 13 років відбувалися зустрічі людей, що намагалися розшифрувати «Фіннеґанові поминки» Джойса. Вони збиралися щовівторка і читали текст по десять рядків, а потім його тлумачили. За увесь час ентузіасти дісталися до 126 сторінки. Саме цю книжку Естер обирає для своєї дипломної роботи.

Джойс тут постає як символ нерозуміння і непорозуміння: він не піддається дешифруванню, як не піддаються тлумаченню сенс життя чи криза Естер. Звісно, останню можна розкласти на складники – рання смерть батька, нелюбов до матері, несприйняття себе і своєї неідеальності тощо. Та цей же набір обставин міг створити іншу людину й іншу ситуацію.

Plat_MKP_3

Врешті-решт, ми ніколи так і не дізнаємося глибинних мотивів, що керували і авторкою, і її героїнею: бажання привернути до себе увагу, інфантилізм, образа чи направду глибока депресія, із якої неможливо вибратися. Єдине, про що не варто забувати: криза, яка не долається як регресивний момент, виявляється даремним запереченням, а отже, абстракцією.

 

Переклад як перепрочитання

Одне з найвідоміших оповідань Борхеса «П’єр Менар, автор “Дон Кіхота”» трактують по-різному: і як метафору автора у постмодерністську епоху, і як метафору художнього перекладу. Вигаданий Борхесом письменник значну частину свого життя присвятив переписуванню роману Сервантеса. Бланшо вбачав у цьому символ інтерпретації під час перекладу: перекладаючи, ми не просто транслюємо текст іншою мовою, ми, по суті, створюємо новий текст.

 

kurt_line

 

Проте «змінює» не тільки переклад, змінює кожне видавниче рішення: обкладинка, верстка, обраний стиль ілюстрацій, позиціювання у медійному просторі тощо. У цьому плані перше видання Плат українською дуже характерне. Насамперед, його оформлення не схоже на жодне з тих, які виходили друком до цього різними мовами у різний час.

 

kurt_line

 

Та воно не просто своєрідне чи оригінальне, воно несе інше за смислом повідомлення, роблячи книгу ідеальним об’єктом для добірок на кшталт «5 книг для подруги, яка чекає на кохання» чи привабливою покупкою для дівчат-підлітків.

І справа навіть не в тому, що «не треба зчитувати буквально», а в тому, що необізнаний читач (а таких чимало) при першому погляді саме так книгу і сприйматиме. Естер не ніжна і не романтична – вона досить цинічна та навіть саркастична. Вона декадентка, радше розхитана, аніж справді чутлива, тож хоча ілюстрації дуже красиві, не полишає враження, що вони пасували б до якоїсь іншої книги.

plat_rew-3

Тяжіння до «пом’якшення» відчувається й у деяких перекладацьких рішеннях. Так, Pollyanna Cowgirl, що із вуст Дорін, подруги Естер, звучить насмішкувато та трохи зверхньо, перетворюється на нейтральне Кукурудзяна Поліанна; багато використовується пестливих суфіксів тощо: «Після вчорашнього важкого вечора я була не в змозі вигадати поважну причину, щоб повернутися в номер по забуту рукавичку чи носовичок, чи парасольку, чи сумочку» – «After a late night I felt too dull to think up the excuse that would take me back to my room for the glove, the handkerchief, the umbrella, the notebook I forgot».

Читайте також: Амеліна, Сняданко: два романи про Львів і пошук ідентичності

Відповідно «Після вчорашнього важкого вечора я була не в змозі вигадати поважну причину, щоб повернутися в номер по забуту рукавичку, чи носову хустку, чи парасолю, чи записник» звучить вже інакше (до речі, notebook перетворився на сумочку). Загалом, у всьому виданні відчувається бажання змістити текст у інше поле – більш ніжне, жіночне та крихке.

Поза іншим переклад Ольги Любарської дуже якісний, легко читається та значно точніший, аніж, скажімо, російський, до якого раніше був вимушений звертатися український читач.

 

napys1

  • якщо цікавить життя в Америці 1950-х;
  • феміністам і феміністкам.

 

napys2

  • якщо ви не здатні до емпатії;
  • якщо у вас ніколи не було і натяку на депресію.
Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe