uncategorized

Астрід Ліндгрен. Щоденники воєнного часу. 1939-1945. К.: Laurus. 2017, – 302 с.

Щоденники воєнного часу, які авторка «Карлсона» та «Пеппі Довгоїпанчохи» написала під час Другої світової, вражають передусім вельми несподіваним розташуванням оповідача, яке й визначило цілком ракурс оповіді та її унікальну оптику.

Швеція, де мешкала письменниця, весь час війни перебувала у нейтральному статусі, але пропускала до «братньої» Норвегії німецьких «відпускників». Ця ганебна процедура полягала у тому, що солдати Вермахта йшли у відпустку на території Німеччини, їхали через Швецію потягами до Норвегії, де відпустка у них закінчувалася, і вони опинялися на війні. Так само Швеція пропускала і німецькі військові вантажі. Час від часу німецькі підводні човни чи кораблі обстрілювали чи навіть топили шведські, але всі ці інциденти лишалися без жодних наслідків. Аргумент у всіх цих ганебних компромісів був один «А то Гітлер нападе!» – тобто Німеччина перестане ставитися до Швеції, як до нейтральної країни й проголосить їй війну.

Не можна сказати, що шведи не готувалися до цього. Ліндґрен вже у найперший день робить такий запис: «купила трохи какао, трохи чаю, трохи мила й іще дечого іншого». Щороку письменниця робила продуктові запаси. Одного разу купила аж два кілограми кави: а раптом подорожчає? Законсервувала навіть 20 кілограмів курячих яєць, чим всю війну дуже пишалася, але так і не скористалася нагодою використати запаси, бо вони чомусь не зникли з продажу.

Жилося родині Ліндґренів не дуже скрутно. Її чоловік був директором Королівського товариства автомобілістів, а сама письменниця знайшла дуже цікаву та грошовиту роботу: на пошті вона відкривала листи чужих людей, читала їх та сортувала відповідно до директиви служби безпеки. Деякі заклеювали та відправляли адресатам, деякі знищували, а до авторів окремих листів вирушала поліція. Чи була ця робота ганебною? Письменниця нічого не пише про муки сумління. Більше її непокоїть, чи не зникне з продажу взуття: треба терміново купити ще по парі дітям. У 1941 році, коли війна була у розпалі, родина Ліндґренів вирішила, що стара квартира їм замала та переїхала до нової, значно більшої та ще й у центрі міста.

У 1944-му вона пише: «Удень я приготувала смажену індичку з червоною капустою – і ще яблучний соус – звичайна робота на Різдво, але з яблуками довелося поморочитися». І далі: «Німці перейшли в наступ на заході, трясця йому! Війна ще довго не скінчиться, ніщо не вказує на її кінець».

Читайте також: Війна і мир, що змінили Рондо

Письменниця із сумом виписує з газет повідомлення про голод і поневіряння мільйонів європейців, і відразу ж додає: «У Швеції їжі вдосталь, і я запишу, що у нас було, як нагадування на майбутні Великодні. Зовсім не традиційна на Страсну п’ятницю теляча печінка, на великодню суботу – традиційні яйця і канапки (домашній паштет, салат з оселедця, маринований оселедець, варений оселедець, салака, маринована салака, копчена оленина, варена шинка з буряком, а більше не пам’ятаю) та морозиво на десерт. А також Стурре і я пили чудовий шеррі… у неділю ми їли смажену курку, а наступного дня – свинячі відбивні».

Запис від 17 лютого починається так: «Усі заголовки про жорстоке бомбардування Гельсінкі, яке здійснили росіяни», а закінчується наступним чином: «Ми танцювали й дуркували до 2-ої години, допоки подзвонили сусіди знизу і почали сваритися через те, що ми танцювали гамбо, і весь будинок ходив ходуном».

Запис від 3 червня 1943 року просто вражає цинізмом: «Днями у газетах написали, що 100 тисяч людей в Афінах померло від голоду, по 1600 щодня у найгірший період. Але у Швеції на продовольчому фронті все на диво добре, з дуже помітним поліпшенням. Багато м’яса і свинини, і несподівано у продажу з’явилася риба… Тільки з маслом проблематично».

Чи можемо ми сьогодні засуджувати письменницю за такі записи? Уявімо себе на її місці: весь світ охоплений жахливою війною, а твоєму чоловіку знову підвищили зарплату. Чому ж не радіти, поки є можливість? А раптом завтра все це закінчиться, і бомби падатимуть не лише на Гельсінкі, але й на Стокгольм? Раптом зникнуть із продажу какао та копчена оленина? Всяке може статися. «Я не можу не радіти нашій чудовій квартирі, хоча постійно пам’ятаю, як нам незаслужено пощастило, в той час, коли у багатьох немає даху над головою, – пише Ліндґрен у 1941-му, – У квартирі велика красива вітальня, в дітей власні кімнати, а в нас є спальня. Ми купили багато нових меблів, і вони справді красиві; я не хочу, щоб це колись розбомбили».

Розглядаючи кошмари воєнного часу повідомленнях шведських інформаційних агенцій, Астрід, здається, відчувала себе у становищі глядача на футбольному матчі: чия ж то візьме? Звісно, вона вболіває за антигітлерівську коаліцію, поки до неї не долучаються СРСР.

Тоді справи трохи заплутуються: адже, наступаючи, росіяни просто захоплюють «звільнені» країни та влаштовують там комуністичний терор, який нічим не кращий за нацистський. Тисячі людей хапають і без всякої вини відправляють у сибірські концтабори.

Як добре, що Швеція нейтральна, Гітлер не напав, тому Сталін не буде звільняти! У газетах пишуть, що французи мерзнуть та голодують. Сотні тисяч євреїв відвозять у табори смерті. Навіть у Стокгольмі один власник крамниці виставив табличку: «Євреям та напівєвреям вхід заборонено». Раптом Гітлер нападе, а у нього вже все готово! Його попросили поставити цю табличку так, щоб не було помітно з вулиці. Все це, звісно жахливо, але «завтра останній день, коли нам випаде поїсти данські булочки», бідкається авторка «Карлсона».

Читайте також: Чому у Толкіна Різдвяний дід не всесильний, а війна поруч?

До речі, саме в ці жахливі часи Ліндгрен придумала найтрагічнішого персонажа найдепресивнішого твору світової дитячої літератури «Піппі Довгапанчоха», яку у нас для милозвучності називають «Пеппі». Ця маленька дівчинка була круглою сиротою, бо її “мати померла давно, коли Піппі була ще крихітною дівчинкою, лежала у візочку та так жахливо кричала, що ніхто не наважувався до неї підійти… Зате батька свого Піппі пам’ятає дуже добре.

Він був капітаном далекого плавання, його корабель ходив морями та океанами, і Піппі ніколи не розлучалася із батьком. Але одного разу, під час сильного шторму, велетенська хвиля змила його у море, і він зник”. Весь роман самотня дівчинка не втрачає оптимізму, який береться немовби нізвідки, вибухаючи фонтаном на порожньому місці. Але життя неможливо обдурити: на останній сторінці книжки ми бачимо трагічний фінал, який виглядає, немов символічне самогубство:

«Піппі сиділа біля столу, спершись підборіддям на схрещені руки. Сонними очима вона слідкувала за полум’ям свічки, що підстрибувало перед нею.
– Вона… вона дуже самотня зараз, – сказала Анніка тремтливим голосом. – Ой, швидше б настав ранок, і ми би пішли до неї…
– А Піппі завжди буде жити у віллі «Курка»! – сказала Анніка.
– І якщо вона подивиться у наш бік, ми помахаємо їй рукою, – додав Томмі.
Але Піппі подивилася сонними очима на полум’я.
Потім вона задула свічку».

Незалежна та сповнена оптимізму Піппі дуже схожа на саму авторку книжки в молодості, коли в її житті трапилася дещо дивна і характерна історія. Щойно Астрід закінчила школу, вона пішла працювати журналісткою у газеті її рідного маленького містечка Віммербю «Wimmerby Tidningen». У журналістику її ввів головний редактор, чоловік, старший за неї на тридцять років. Але через два роки з’ясувалося, що він познайомив її не лише із журналістикою.

Астрід завагітніла від редактора, той, як справжній джентльмен, запропонував їй одружитися, але вона не бачила себе дружиною підстаркуватого редактора провінційної газети. Вона поїхала до Стокгольма, щоб народити там хлопчика у єдиній лікарні, де не питали ім’я батька.

Сина Ларса Астрід віддала на виховання своїй знайомій родині аж у Копенгагені (це понад 500 кілометрів — величезна відстань для тих часів), а сама розпочала кар’єру у столиці: вчилася на курсах машинопису і стенографії, одночасно працювала.

Потім вона умовила доглядати за Ларсом своїх батьків. Коли хлопчику виповнилося чотири роки, Астрід влаштувалася секретаркою в Королівське товариство автомобілістів. Його директором був Стюре Ліндґрен, який незабаром став її чоловіком. Тоді вже дівчина забрала свого сина до себе. Все це виглядає так, що від самого початку вона мала певний план, і роман з редактором його похитнув, але не зруйнував: просто вона планувала народити свою першу дитину дещо пізніше і від чоловіка, схожого на Стюре Ліндґрена.

Родина мала для Астрід величезне значення. У цьому щоденнику воєнних часів чоловіку, дітям та іншим родичам письменниці присвячено не менше сторінок, аніж політичним подіям. Епізод, в якому Астрід розповідає про перше побачення свого сина, виглядає таким саме (а може, й набагато більше) значним, як і повідомлення про капітуляцію Німеччини.

Втім, відчувається, що всім цим подіям зовнішнього далекого світу авторка щоденнику не придавала надто великого значення. Часто виникає враження, що вона читала газетні новини, немов захопливий авантюрний роман. Так само, як зараз читаємо про історію Другої світової війни ми.

Іноді сторінки щоденника письменниці виглядають просто жалюгідно, але це жалюгідність звичайної людини, яка не претендує на героїзм, самопожертву та подвиги. І тут варто спитати себе: чи є героїзм нормальним та обов’язковим для кожного? Як би поводилася Жанна Д’Арк, якщо б вийшла заміж за грошовитого топ-менеджера? Чи дійсно добре віддати життя за велику ідею? А раптом пізніше з’ясується, що не така вже вона й велика, а життя у тебе лише одне? Відповіді на ці питання кожен дає сам собі, а ми бачимо результат: книжки про товстенького буркотуна-гедоніста Карлсона могла написати тільки Астрід Ліндґрен, а без них літературу XX сторіччя уявити просто неможливо.

Читайте також: 5 найкращих книжок від Білла Гейтса, прочитаних у 2017 році