Читомо > Видане > (Не лише) єврейське питання: дві нон-фікшн книжки не для всіх

Видане

(Не лише) єврейське питання: дві нон-фікшн книжки не для всіх

28.03.2017 0 Автор:

У сьогоднішній добірці – дві помітні книжки про те, що можна окреслити як мистецьке середовище чи то пак – соціокультурний ландшафт. І в обох виданнях мова великою мірою йде саме про ландшафт єврейський. У книжці чотирьох дослідників з Дрогобича оповідь центрує фігура Бруно Шульца, польського письменника єврейського-німецького походження, а назва роботи професора Нью-Йоркського університету Геннадія Естрайха «Культура мовою їдиш» говорить сама за себе: автора цікавить український контекст постання і розвитку цієї культури, її здобутки і трагедії. Отже, перед нами книжки про митців «у пейзажі», в першу чергу – якраз культурному.

.

Б. Лазорчак, Л. Тимошенко, Л. Хомич, І. Чава.

Відомий і невідомий Бруно Шульц

Дрогобич: Коло, 2016. – 374 с.

Vidomyj-Nevidomyj-Bruno-SHults-obkladynka

Культовими письменниками стають або ті, хто написав дуже багато, або ж ті, хто вкрай мало. Бруно Шульц належить до останніх: дві невеличкі книжки оповідань, чотири десятки «принагідних» рецензій і есеїв, дещиця зацілілих листів до друзів і близьких – і статус абсолютного класика польської літератури і «високого» модернізму, одного з найдивніших і найбільш оригінальних письменників ХХ століття.

І хоч серйозний аналіз почався достоту пізно, але за ці п’ятдесят років світової рецепції та інтерпретації написано фантастично багато: біографії, монографії, порівняльні студії (де першість тримає лінія Шульц-Кафка), збірники статей, величезні «гросбухи» про найдрібніші, але також і найсуттєвіші мотиви творчості письменника: поетика сну, автобіографізм, візіонерство, кабалістичні алюзії, початки постмодернізму, жіночі образи. Є навіть «Шульцівський словник». Здається, все, що можна було описати і написати з приводу творчості Шульца і його погано задокументованої біографії, вже є.

Бруно Шульц

Бруно Шульц

weloveua.com

Але справа у цьому і полягає: віддавна і не раз проаналізованим (хоча й не без винятків) є все відоме. Проте є також і невідоме, яке зрідка, але спливає. І де його шукати, як не в рідному для Шульца Дрогобичі – місті, до краю зміфологізованому у його текстах? Цим шляхом і пішли місцеві дослідники, і від того ще приємніше: розкопати щось беззаперечно нове їм таки вдалося. І про автора, і про місто як таке: недарма там стоїть підзаголовок «Соціокультурний портрет Дрогобича».

drogobych

Дрогобич на початку ХХ століття

Ось розділ про учнівське і вчительське середовище, в якому працював письменник, а ось – єврейський контекст його життя: складний, неоднозначний, хоча після прочитання стає зрозуміло, що Шульц порвав стосунки лише з іудейською релігійною громадою Дрогобича, а не з міською ґміною і єврейством взагалі. І якщо ця проблематика вас цікавить мало, то далі натрапляємо на щось куди цікавіше: мистецьке життя Дрогобича першої половини ХХ століття.

Саме ця частина і має змусити шульцознавців усіх мастей переглянути свої погляди на те, що письменник – який також був і першокласним художником – працював у «метафізичному вакуумі», глухій провінції на краю світу

Може, концепт «малого Парижа» комусь виглядатиме надміру іронічно, а втім, мистецьке життя там якщо й не нуртувало, то принаймні було. Тут окремо є про книжкову культуру Дрогобича, і кого цікавило, що ж насправді читав Шульц і до чого в його оповіданнях є «легітимні» алюзії, буде втішений: мова, поза іншим, йде і про бібліотечні каталоги. Є і про творчу спілку «Каллея», до якої належав буцімто-маргінал Бруно, але найцінніше – це малярське середовище Дрогобича, де поруч з поляком Шульцом постають фігури художників-українців: Ярослава Ступницького і Михайла Рабія. Що ми взагалі про них знаємо? Отож.

Хоча «найсмачніше» заховане наприкінці і знову стосується саме українського контексту: Бруно Шульц в часи радянської окупації, тобто «перших совєтів». По сусідству з відомою історією про шульцівський «буржуазний націоналізм» з’являється і щось геть унікальне і «неможливе»: переглянувши підшивки газети «Більшовицька правда», дослідники знайшли чимало невідомих рисунків поляка, серед яких – зображення Франка, який лупає скелю, і навіть Шевченка! І все це відображено в ілюстраціях до видання – вкупі з фото, на якому Шульц сидить на радянській виборчій дільниці. От де справжній сюрреалізм у дії.

Читайте також: «Дні Бруно Шульца» в місті Пауля Целана

Так, це видання має вигляд саме монографії: таблиці, що періодично трапляються, численні примітки, живий, але стриманий стиль оповіді. Як наслідок: маючи в собі абсолютно першокласний й ідеально «нон-фікшнський» матеріал, формою це видання до взірців жанру ніяк не дотягує. Та, по-перше, у дослідників і цілі були інші (ввести в обіг раніше невідому інформацію), а по-друге, компенсувати сухувату науковість тут може безцінний ілюстративний матеріал і ті незчисленні сюжети, які й самі по собі можуть стати основою еталонних книжок в жанрі «невигадане». От і виходить, що цю вже мало не від моменту друку бібліографічну рідкість (наклад – 500 штук) оминути увагою не вийде. Про надто важливе в ній йдеться – про Бруно Шульца: дрогобицьке диво і письменника, який вплинув на світову літературу в діапазоні від Богуміла Грабала і Данила Кіша до Філіпа Рота і Джонатана Фоєра. І продовжує впливати.

napys1

  • для кого Шульц – то не лише «Цинамонові крамниці», але і його загадкова біографія;
  • шанувальникам «портрету в пейзажі», урбаністам і шульцоїдам.

napys2

  • кого дратує розлогий науковий апарат.

 

 

Геннадій Естрайх. Культура мовою їдиш 

/ пер. з англ. Олексія Панича. – К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2016. – 320с.

Estraykh

Підзаголовок важливий і тут: «Україна, перша половина ХХ століття». Тобто йдеться не про всю історію культури мовою їдиш, а саме про той період, коли, під впливом ідей Гаскали і поширення світської освіти, в середині ХІХ століття починається, сказати б, нове відродження їдишу саме як мови літератури. І відбувається це значною мірою саме на українських землях: умовна точка – 1862 рік, коли в Одесі починає виходити перша в імперії їдишомовна газета «Голос вісника». Ну а далі найрізноманітніші проекти Шолом-Алейхема (скажімо, написання історії літератури на їдиші), коло «київських мудреців», Київ-Єгупець, революційна єврейська молодь і власне революційні роки, коли «Київ визначав тональність літератури на їдиші більшою мірою, ніж будь-яке інше місто в Росії, Україні та Білорусі». Пізніше – Культур-Ліга, коло київських модерністів, харківський вимір їдишомовної літератури і радянська «любов-ненависть» до їдишу в контексті суспільно-національної інженерії.

Тут багато чого вкрай нам зрозумілого: намагання «діалекту» стати повноцінною літературною мовою, дискусії зі «старшим братом» – авторами, що послуговувалися гебрейською – з приводу того, про що можна, а про що і зась писати на їдиші; зв’язка-зашморг національного, політичного і власне мистецького; перехід на іншу мову, еміграція. І оскільки це книжка есеїв, написаних у різний час, то й сюжети тут трапляються найрізноманітніші: «Радянський штетл у 1920-ті роки» або «Їдиш у радянських українських профспілках 1920-х років». Це і є найбільша проблема книжки Естрайха: так, ці статті перероблено і доповнено, часто вони навіть вичерпні – але це саме статті і розвідки, книжки як міцної єдності нема.

Читайте також: Леонід Фінберг: Що інтелектуальніша книга, то краще вона продається

В наслідок цього, окремі сюжети й персонажі – вочевидь, ті, яким присвячено окремі розділи – набувають відповідного об’єму: і тоді це добротний аналіз «Утопій та міст Калмана Зінгмана» і компактна біографія Іцика Февера під назвою «Єврейський вундеркінд більшовицької літератури». Але інші можуть фатально втрачати через відсутність належної уваги до їхньої персони: і в нашому випадку це постаті літераторів Київської групи – класика Давида Берґельсона чи Лейба Квітко, який перекладав на їдиш, наприклад, Хвильового і Вишню. Тобто: якщо це перше читацьке наближення до теми, то пропорції і масштаб можуть значно викривитись.

Героям – та антигероям – дослідника тісно на сторінках книжки, вони тиснуться і жадають стати персонажами окремих текстів

І це те, що поєднує «Культуру мовою їдиш» і «Відомого і невідомого Бруно Шульца»: потенційно блокбастерний матеріал і розсип невідомо-карколомних сюжетів – і відсутність належної огранки цих історій. Сухість цифр і фактів замість хай і ангажованої, але авторської ізахопливої оповіді про все це. Щоправда, і цифри тут можуть вражати (представництво євреїв в українському уряді – і півтори тисячі погромів в революційні часи), і сам Естрайх може бути іронічним коментатором («[Шолом-Алейхема] необачно найняли навчати дівчину із заможної родини – Ольгу Лоєву, з якою він зрештою одружився 1883 року проти волі її батьків»).

Та й за останній розділ книжки – «Євреї та радянська реміфологізація українського гетьмана», присвяченого герою/кривавому вбивці Хмельницькому – автору можна пробачити будь-що: саме на таких історіях постає сьогоднішня зухвала культурологія. А так: важливе видання, прекрасний довідниковий матеріал, маса невідомого.

Читайте також: Голокост і література: тексти як свідчення доби

Хоча повторюся: про таку живу історію і розповідати треба жваво, інакше бути їй і надалі заручницею архівів і виключно «єврейських студій». А дуже б не хотілося – навіть українська культура від такого поглиблення контексту лише виграє. Що вже казати про спраглого якісного нон-фікшну читача, якому розказують як не про еволюційні вихиляси, то про чехарду стартапів. Їдиш – тема куди цікавіша, тепер це зрозуміло.

napys1

  • хто допускає, що Перец Маркіш і Давид Гофштейн можуть бути і частиною української літератури також;
  • хто цікавиться «радянською культурною політикою» і культурною інженерією.

napys2

  • кого ніколи не «чіпляли» пригоди мистецької ідентичності в Центрально-Східній Європі.

Чільне зображення linguis.net

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe