Читомо > Видане > Не чуй. Не плач. Не ний

Видане

Не чуй. Не плач. Не ний

02.04.2018 0 Автор:

Петро Яценко: Нечуй. Немов. Небач. — Львів : Піраміда, 2017. — 148 с.

Щоб зрозуміти, яка це чудова книжка, слід із самого початку перегорнути її на останню  сторінку і почитати подяки. Вони займають стільки місця, що можна припустити, що автору допомагав писати бригадний підряд. Почасти так воно і було, бо робив він це, не ховаючись у кабінеті, а привселюдно — онлайн, на  сторінці «Стартап Нечуй» у соцмережі. І навіть писати чи не писати про Нечуя вирішував за кількістю лайків і репостів.

Розділи книжки зазнали багатьох правок ще до того, як потрапили до редактора: після коментарів і навіть навеличких срачів у фейсбуці. Насправді все просто: автор – із міста українських айтішників, де дорослі люди вже сумують за тим, щоб просто ходити на роботу, а не розкручувати нові стартапи, а молодих людей, навпаки, нічого крім стартапів не цікавить. У проекті «Нечуй» було дотримано усіх рекомендацій для вдалих стартапів. Аж до написання музичного альбому до книжки й пошуку супутників для поїздки на батьківщину класика під Богуславом, наче в якомусь «бла-бла-карі».

Згадаймо, що першим у нас записав звукову доріжку до книжки Олександр Михед і гурт OY Sound Systems, а продовжили Володимира Чернишенко і гурт «Тінь Сонця» до перекладу Редьярда Кіплінга. Тож це вже входить у тренд.

Так, все це про книжку львівського емігранта, який переїхав до Києва, Петра Яценка «Нечуй. Немов. Небач» (з подяк можна зробити висновок, що назву йому теж підказав у коментах один із найкращих львіських SMMників). Особливою родзинкою і несподіванкою для мене виявилося те, що, попри таку сучасну, місцями кіберпанкову «творчу лабораторію» автора, книжку написано у стилі стімпанк.

На її сторінках чумаки мають повно механічних волів, а таємничі дами – механічних іноходців, і вони таким чином оббирають на перегонах гаманці довірливих гусарів, які намагаються змагатися з дивом робототехніки на звичайних полкових рисаках. У небі наді Львовом зависли цепеліни, а поліційні нишпорки добираються до місця злочину, повиснувши зовні, на приступку парового рухомого екіпажу оригінальної конструкції, який нагадує ті французькі локомобілі XIX століття з паровими котлами, які й збагатили нас словом «шофер» (з французької — кочегар).

 

Nechuy_cover_1

 

А батько героя у себе в кузні збирає механічного Шевченка для потреб старої київської громади. Основний злий геній і опонент «українствующих» киян — очільник імперської археографічної комісії, в якій колись і працював рисувальником ТГШ (теж вже не розбереш ще кіборг, чи вже андроїд). Це зібраний по шматках інвалід останньої російсько-турецької війни, що пересувається на паровому візку і вставляє в груди особливо лояльних до імператора губернських чиновників «руський дух» у вигляді яєць (Фаберже, а не те, що ви подумали). Та й сам головний герой… Втім, залишмо для читачів якусь інтригу.

Читайте також: У.Р.С.Р. понад усе: «Харків 1938» Олександра Ірванця

Я вже трохи читав відгуків на цю книжку все на тій же сторінці стартапу, і найбільш критичні були про те, що начебто немає стрімкого динамічного сюжету, переслідування й перестрілки, яких начебто вимагає стиль стімпанку. І тільки очільник українського стімпанку Ігор Сілівра звернув увагу на те, що це не гостросюжетний детектив, а «байопік» або, якщо хочете, «парова біографія» справжнього Нечуя-Левицького. І найрозумніше вчинили ті читачі, які паралельно гуглили факти з життя класика, щоб визначитися, що Яценко вигадав для стімпанку, а що відбувалося з Нечуєм насправді. Результат і висновки залежать від вміння гуглити. Отож — стімпанкова біографія автора «Миколи Джері». Паровий Кайдаш. Чому ні?  Навіть зі схемами парових машин і вічних двигунів на обкладинці.

pink_line1

Попри ці біографічні зауваження, у книжці є таємнича жінка, підступні агенти археографічної комісії, містична четвірка панів із Заходу, Півдня, Сходу та Півночі, що грають у гру на тисячі тисяч живих душ, яку ми називаємо історією.

pink_line1

Є симпатичні галицькі опирі, врешті-решт. Тобто тут є ще й елементи ретродетективу, і жіночого роману про незалежних суфражисток, і горор про галицьких опирів і бойових монахів. Навряд чи їхню присутність у житті класика зафіксовано в парадній біографії для вивчення у школі. Зрештою, як допущений на авторську кухню Петра Яценка, я здогадуюсь, що тема галицьких опирів виникла після тримісячного спілкування з бригадою львівських будівельників, що ремонтували квартиру автора. Письменнику доступні нетипові методи помсти: він може відправити кривдників у позаминуле століття.

Тут, мабуть, варто сказати кілька слів і про українське ретро в цілому. Українське ретро — цікаве явище. Можна пригадати ще детектив про Івана Карповича виробництва Владислава Івченка та Юрія Камаєва, де дія розгортається у сецесійному Києві, а головний герой — шпик охранки, що бореться з усілякими більшовиками та непевними малоросами. І йому не заважає навіть те, що співавтори — не кияни і погано орієнтуються в топографії Києва. Сюди ж належать ретродетективи Андрія Кокотюхи й Богдана Коломійчука, здебільшого присвячені вже Львову. А також уже недетективні стилізовані плачі про бабцю Австро-Угорщину багатьох інших галицьких авторів.

Читайте також: Made in Ukraine: комікси великі й маленькі

Утім, сумувати за Австро-Угорщиною в країні, яка читала Ярослава Гашека з ілюстраціями Анатолія Базилевича, теж вдається через раз. Коли це пишуть якісь англо-американці, вони ностальгують за вікторіанськими чи лінкольнівськими часами, так званим «Прекрасним століттям», коли промислова революція вже рвонула вперед, але ще не призвела до світових воєн. У нас же те століття начебто геть не було таким прекрасним. Коли в Лондоні вже побудували метро, у нас тільки скасували кріпаччину. А половина  населення 1917-го року була неписьменною. Тож і сумувати якось дивно.

 

nechuy_shapka

 

Українські автори, мені здається, цілком сподівано втекли з оцього непереконливого ретро, про яке все нам розповіли самі класики 19 століття, що їх досі вивчають у школі і після яких важко переконати читачів, що «Повія» Панаса Мирного — це ж і є наша прекрасна епоха:

— Нашого генія вчора на аукціоні з кріпаків викупили. Прекрасно!

— А в його австро-угорських послідовників вчора в будапештській друкарні конфіскували весь наклад писаного обурливою українською мовою альманаху «Русалка Дністрова». З друкарні в перший день, поки хтось не настукав поліції, винесли десь 70 авторських примірників, але цього вистачило, щоб потрапити до історії літератури. Чудово!

— У той час, як публікація втіленого нічного жаху усіх поколінь школярів — роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні» — відбувається нелегально в Швейцарії, а справжнього прізвища Панаса Мирного ніхто в Україні не знає довгі роки. Аж до 100-річчя «Енеїди» і встановлення пам’ятника Котляревському в Полтаві, на яке з’їхалися всі українські автори і довелося розвіртуалізуватися. Панас Рудченко на той час обіймав уже «генеральську» посаду в полтавському казначействі. А ви кажете Штірліц. Неймовірно!

pink_line1

Важко письменнику називати прекрасною епоху, в яку твою літературу тричі забороняли царськими указами й циркулярами. З цим треба щось робити.

pink_line1

Тож втеча авторів у стімпанк, конструювання ретрокраїни, в якій воли не ревуть, бо вони парові, видається нам не найгіршим кроком. Правда, якщо не враховувати нескінченну кількість сіквелів шпика Івана Карповича, написаних Владиславом Івченком вже самостійно, без Камаєва (де вже й стімпанку замало, бо поручик Нестеров б’ється на біплані з драконом), цією привабливою стімпанковою доріжкою пішли поки лише двоє — Ігор Сілівра та Петро Яценко.

І зразу були з радісними вигуками прийняті київською стімпанковою тусовкою, в якої вже були готові для косплеїв усі необхідні протези механічних рук, картаті твідові штани, котелки й авіаторські окуляри та капелюшки й сукні з турнюрами для дам. Не вистачало тільки своїх авторів. Саме цим я пояснюю таку велику кількість відгуків на «Нечуй. Немов. Небач» в інтернеті. Гарний стартап. Утім, уважно перечитавши сторінку подяк і побачивши серед бета-ридерів сина автора, я одразу ж запідозрив, що все це було вигадано, щоб Матвій Яценко вивчив біографію Нечуя до ЗНО.

PS. У схемі вічного двигуна на форзаці припущено прикрої помилки.

 

napys1

  • Всім, хто любить Жуля Верна

 

napys2

  • Тим, хто не любить біографічних книжок про Жуля Верна

 

Читайте також: Нечуй. Немов. Небач. Експериментуй. Жартуй. Хтось же має це робити

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe