Читомо > Видане > «Чормет» Камиша: Апокаліпсис у гетто

Видане

«Чормет» Камиша: Апокаліпсис у гетто

28.02.2018 0 Автор:

Камиш Маркіян. Чормет. – Київ : Нора-Друк, 2017. – 160 с.

Згідно зі статистикою, Маркіян Камиш – та постать, яку найбільше шукають серед живих українських письменників в англомовній Вікіпедії. Це дещо несподівана, але цілком закономірна увага. Поза добре налагодженою видавничою механікою появи його книжок за кордоном, цей автор цікавий і сам по собі. Адже Камиш пише про Чорнобиль, тобто подає постапокаліпсис та ще й на основі реальних подій – а це два зайці (чи то дві аудиторії) одним ударом.

Не те, щоби цей письменник був невідомим на Батьківщині, але в аналогічний український топ він точно не потрапляє. Кимиш є автором трьох книжок про чорнобильську зону, яку добре знає з власного досвіду сталкерства. І третя із них, «Чормет», здобула 2017 року премію Олеся Ульяненка.

 

Священні гори брухту

Розмірковуючи про нульове (універсальне) письмо, французький філософ, структураліст і постструктураліст Ролан Барт писав, що мова, якою говорить людина в тексті, зумовлює ідеї цього тексту. Мовлення персонажів роману Камиша примітивне. Перед нами первісне царство – світ, що пережив (хоча, швидше, ще досі переживає) Апокаліпсис. Культура, яка тут була, вимерла і виїхала, а ці люди – вижили. Типові мешканці «Чормету» – алкаші.

Вони тягнуть увесь брухт, що криво лежить, до центрального персонажа книжки, Аліка. Алік – місцевий жрець (якщо ми накладемо на нього категорії міфологічної свідомості). На його подвір’ї ростуть священні гори брухту, а сам Алік мріє дістати ядро землі, яке теж брухт, але залишений на чорний день Господом Богом (тобто перед нами ще й такий собі Вавилон навпаки). Як справжній жрець Алік здійснює протягом роману детальне жертвоприношення – розпилює танк, який має ім’я Люся. І ця сцена описана у такий спосіб, що танк постає олюдненим, а буденні дії Аліка залишаючи відчуття від зарізаної на вівтарі металевої плоті.

Markiyan_Kamysh

Поза цією чудовою міфологією «Чормет» – не захопливий пригодницький твір, в якому герої мали б тікати від зомбі та собі подібних мисливців на людей, виживаючи після кінця світу. Це не «Дорога» Кормака Маккарті, що має водночас подарувати відчуття надії та приреченості завдяки лінійності свого шляху. Ні, це опис побуту первісного суспільства ХХІ століття, що традиційно рухається по колу – себто приносить брухт Аліку й причащається горілкою, щоб знов вирушити на пошуки брухту. І так і живе із дня у день, із року в рік.

Читайте також: «Оформляндія». Портал в альтернативну реальність сталкера

 

Апокаліпсис, що затягнувся

Видно, десь голлівудські фільми перебільшили: свідки кінця світу в «Чорметі» чудово почуваються після катастрофи. Так, вони як і всі постапокаліптичні люди намагаються вижити, але, здається, цей досвід для них неновий.

І річ от у чому. Ми добре знаємо, що головний європейський Апокаліпсис ХХ століття – це Друга світова та Голокост. В Україні ж кінець світу дещо затягнувся. У нас були розстріли в 30-ті, Голодомор, Чорнобиль, 90-ті. І на все, на що не поглянь, – типовий тобі Апокаліпсис. І біда з ним, достоту як із Хрещенням Русі: не виходить встановити точні дати. Ти ж не вийдеш на вулиці й не скажеш: «Панове, 24 серпня року божого 1991-го в нас закінчився Апокаліпсис – ура!» Кінець світу припиняється одномоментно тільки у фільмах. Ось він був, а ось вже настало прекрасне майбутнє.

BLUE_LINE

З «Чормету» ми здогадуємося, що центральні регіони країни вже живуть у цьому світлому майбутньому (ми бачимо сталкера, який лазить зоною з новими гаджетами та вбраний в зручний одяг великого міста). Тоді як Зона й аналогічні території, розкидані на периферії країни, досі переживають розруху після Чорнобиля й 90-их.

BLUE_LINE

Бо кінець світу на периферії минає дещо довше. Водночас люди з околиць Зони пристосувались до життя за всеможливих кінців світу. У книзі Камиша навіть спеціальна героїня є, яка чудово це ілюструє, – місцева продавчиня Баба Валя, в якої і німецька окупація, і наслідки ліквідації чорнобильської аварії, і всі інші аналогічні досвіди змішалися. Але й не завадили їй продовжувати щоденний ритуал торгівлі продуктами насущним.

 

У серці пітьми

Що ж такого важливого в цьому Апокаліпсисі, що затягнувся десь на околиці світу? Може сам по собі він і не був би таким важливим, лише чудасія, як резервація в антиутопії Гакслі. Диваки, що ще живуть за правилами старого світу, коли навколо почалось майбутнє. Та річ у тім, що цей (пост)апокаліпсис у гетто – не поодинокий феномен на літературній мапі країни.

Дуже схожу територію на відшибі ми вже бачили в іншому важливому романі 2017-го року, в «Довгих часах» Володимира Рафєєнка. Його місто Z, як і житлова смуга поруч із Зоною, знаходиться на недалекій, але безпечній міфологічній відстані від решти світу. І місто Z починає жити за незбагненними для решти правилами, приєднавшись до світу зниклого СРСР. Інший роман, який хочеться згадати у зв’язку з «Чорметом», – постапокаліптичну «Помирану» Тараса Антиповича (що отримав відзнаку Літакцент-2016). Роман, за яким впізнається фантазування на тему того, що станеться на відокремленому Сході, якщо він і далі пишатиметься своєю відокремленістю.  

Веб

Річ у тім, що Україна в літературі та медійному просторі все більше постає не однорідною територією, а сплавом різних маленьких культур. Українська репортажистика привертає увагу до життя нац.меншин, Крим постає втраченим орієнтальним мікрокосмом, більшає увага до побуту ромів. Це вже не кажучи про сексуальне розмаїття, початок розмивання радянських уявлень і водночас примирення із радянським етапом у нашій історії. Книжки Камиша додають до цієї гетерогенної мапи України ще одну цікаву територію Чорнобиля і його околиць. Адже «Чормет» описує не лише наслідки українського кінця світу й очікувано здеградоване життя після всіх пережитих катастроф. Він подає опис зародження нової міфології, нової культури. Зона обростає специфічним баченням світу, новими жерцями й святинями.

BLUE_LINE

Якщо в згадуваній «Помирані» Антипович загнав своїх постапокаліптичних персонажів за колючий дріт і дав їм змогу одне одного перегризти, то Камиш робить геть інше. Персонажі «Чормету» не тримаються меж гетто й не відстають від світу.

BLUE_LINE

Ось його герої зазнають типових туристичних мрій про Ейфелеву вежу. Щоправда, вони хочуть не сфотографуватись із нею, а розпиляти її. А ось вони теж повалили Леніна (щоб його здати на брухт, ясна річ). Звісно, їхні інтенції були більше породжені міфологічною свідомістю, ніж ідеологією. Але вони призвели до тих же дій, що й у решті країни. Тож ця територія на відшибі не відстає від світу. Тільки взаємодіє із ним у дещо специфічний спосіб.

Видається, що від світу можна відмежуватися колючкою, як в «Помирані», можна відійти до складу зниклого СРСР, як в «Довгих часах», неприйнятну територію можна відмежувати дротом, як вхід на Зону в «Чорметі». Але за парканами й демаркаційними лініями продовжує розвиватись своя культура. І, здається, вона цікавіша чи принаймні екзотичніша й самобутніша за ту, що пропонує інтелектуальне середовище мегаполісів. Цікавіша хоча б тому, що на неї існує попит за кордоном.

 

napys1

  • Як картинку постапокаліпсиса
  • Заради майстерно зробленої міфології
  • Сталкерам
  • Усім, хто вважає, що коло Чорнобиля немає життя

 

napys2

  • В очікуванні на захопливий пригодницький сюжет

 

Читайте також: Джайпурський літературний фестиваль: індійське книжкове свято

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe