Читомо > Видане > Анжеліка в Магрибі «без супроводу» і «самотужки»

Видане

Анжеліка в Магрибі «без супроводу» і «самотужки»

03.06.2015 0 Автор:

Гуменюк Наталя. Майдан Тахрір : у пошуках втраченої революції –  К. : Політична думка, 2015 – 318 с.

Без будь-якого стороннього фінансування, ні від української преси, ні від – ви що, смієтесь, – держави і без супроводу, українська журналістка самотужки проїхала Близьким Сходом від Ірану до Тунісу, щоб розібратися, що ж принесла «Арабська весна» через рік по тому в такі різні країни. Йорданія, Сирія, Палестина, Ірак, Єгипет, Туніс, і трохи осторонь – фундаменталістський Іран, де революції  не дали шансу, і Туреччина, де карнавальне майданування на площі Таксім на час написання ще вирувало.

А редагувалася й дописувалася книжка вже після нашого Майдану, що примушує принаймні замислитися, чи стоїмо ми також в цьому «весняному» революційному ряду, попри те, що не всі з нас сарацини. Чи все ж таки ми більше осінні революціонери?

Але ключовими у попередньому абзаці були слова «без супроводу» і «самотужки». Між тим, як в деяких з означених країн жінкам без супроводу чоловіка краще не виходити на вулицю. Навіть іноземним журналісткам поза межами урядового кварталу. Коли ж на нагородженні переможців конкурсу «Самовидець», у якому кілька ессе Наталя Гуменюк перемогли 2013 року, я пересвідчився, що авторка ще й білявка, то зрозумів: вона здійснила такий собі буденний непафосний професійний подвиг.

4997f50-tahrir-maidan

Передбачаю можливі, вже звичні, звинувачення мене в сексизмі від жіночої аудиторії. Але ісламські чоловіки не в курсі передового феміністичного вчення, живуть у збіса патріархальних суспільствах, і просто не розумітимуть, про що ви. Там це важливо, і що жінка сама, і що іноземка, і що блондинка. Приймай правила гри, або сиди вдома.

Звідси дуже промовиста деталь: у кожній новій країні авторці перш за все доводиться розбиратися, «що тут носять». І виявляється, в геть теократичному в нашій уяві Ірані жінкам дозволені певні вільнощі, й місцеві нафарбовані косметикою феміни ще й вчитимуть іноземку, що не треба кутатися в хіджаб аж так щільно, можна отак, елегацько, як ви, європейки, носите шаль.

AP_morocco_election_posters_24nov11-878x585

А в офранцуженому Тунісі мандрівниця, не розібравшися, виявляється чи не єдиною жінкою в електричці, яка, за єгипетською модою, носить довгий, аж до зап’ястка, рукав. Тим часом місцеві красуні шпацерують у шортах та в кофтинках з відкритими плечима. Для тих, кому фактів у цій можливій дискусії бракуватиме, Наталя спеціально написала в останньому розділі главу “Як дівчині самій подорожувати арабським світом”, що озброїть вас новими аргументами.

Але вже за самою ознакою жіночої моди читач розуміє, що країни, які ми так гуртом свавільно відносимо до «арабського світу», насправді дуже різні. Мені здається, авторці вдалося показати цю різницю навіть на рівні настрою окремих сторінок та розділів. Особливо, коли вона потрапляє за межі великих міст, у якесь село на Нілом, на завалені пластиковим сміттям нестерпно нудні ідилічні береги. Відкриттям буде і те, що й самі мешканці ісламського світу часом не уявляють собі цієї різниці. Молоді єгипетські репери з цікавістю розпитують її про Іран, о, і в Тегерані, ти скажи, життя!

6a00d8341c86cc53ef014e88f09ae7970d-800wi

Ще одна виразна риса цієї книжки: Наталя мислить категорією покоління, чия дорослість припала на перші постріли американського вторгнення в Ірак. І вважає ту війну відправною точкою і для себе. Репери, художники-графітчики, активісти й актори вуличного театру. На думку авторки, саме ця вестернізована креативна молодь і зіграла вирішальну роль в арабських революціях, хоча їхніми плодами й скористалися зовсім інші люди-фундаменталісти. В авторитарних режимах Сходу ісламісти виявилися єдиною на момент заворушень організованою опозиційною силою, навіть якщо діяли в підпіллі.

Авторка, як якийсь олдскульний хіппі, подорожує між майстернею вільних художників в Аммані і театром у таборі біженців у Палестині. Бере інтерв’ю в блогерів, а не політиків. Вечеряє з активістами вуличних заворушень, а не з чиновниками, які мають скрізь супроводжувати іноземного журналіста за приписами,  тощо. В усьому тому трапляються нотки абсурду і чорного гумору. Активісти, яких розшукує поліція, п’ють з нею каву в генделі через дорогу від Міністерства внутрішніх справ і пропонують розходитися тільки тоді, коли вже годину як почався комендантський час. А трапляються і ситуації зі світлим гумором: легендарний репер, який вперше заспівав реп арабською, чиї пісні виспівував весь майдан Тахрір, і такий же легендарний вуличний художник, який обмалював своїм графіті всі барикади, вперше знайомляться наочно, тому що Наталя призначила інтерв’ю обом в один час.

1179245

Дуже інтригує зізнання авторки, що вона щоразу закохується в героїв своїх репортажів. Їй важко, але все ж дається зберігати професійну журналістську відстороненість, і тому їй краще бути саме міжнародною журналісткою. Назакохувалась – і в Київ.

Відчувається, що автор обирає не те, про що б іще розказати, а як впорядкувати той самум вражень, спостережень і спогадів. Можливо, впорядкувати вдалося не завжди вдало, дуже вже карколомний маршрут. І мапи на початку кожного розділу допомагають мало. І якщо для портретів жіночих персонажів в неї, як правило, знаходяться слова й влучні спостереження, які дозволяють нам відрізнити мешканок Тегерану від прогресивних дівчат Тунісу, та ще й одну від одної, усі ці репери-блогери-пейнтери пустель з незвичними для нас іменами з часом зливаються в натовп галасливих молодиків з бум-боксом на плечі, й балончиком для фарби в руці, і про те, що вони вах які парубки ми мусимо вірити авторці за її інтонаціями.

mummy-graffiti600x360

Конче потрібно наостанку зауважити ще таке. Читання «Майдану Тахрір» примушує замислитись про неможливість жодних вимог, навіть прохань до решти світу. Щоб вони нами опікувалися і переймалися через наші проблеми, навіть якщо «проблема» – війна з Росією. Ну ось чи багато з нас переймалося проблемами війни в Сирії? Також з мільйонами біженців,  в сотні разів більшими військовими втратами, в тому числі серед мирного населення, якщо таке в тій війні ще залишилося. Лише рядки новинних агенцій в телевізорі. Циферки. Програма підрахунку загиблих в Іраку цинічно називається “Боді каунт” і нарахувала вже понад 120 тис. жертв війни. Нас це обходило колись? Збирали кошти для таборів біженців в Йорданії? Чи може протезами колишніх іракських студентів, які в нас же і навчалися, забезпечували? Є серед героїв цієї книжки і такі, що вчилися колись в Донецьку, і досі вважають наймудрішою людиною, яка зустрілася у житті, розважливу бабусю-вахтерку гуртожитку для іноземних студентів.

Я зараз не звинувачую, а намагаюся спроектувати, як саме світ мав би ставитися до України і нашого горя. Десь так, як ми ставилися до сирійської війни. Так воно й буде, як з Сирією. Глядачі перемикатимуть канал на словах “Знову обстріли в с?е?к?т?о?р?і? ?Г?а?з?а? ?  Широкіно”, бо це вже не новина.

До речі, авторка в усій своїй книжці жодного разу не вжила слова Магриб, яке я виніс у заголовок. Бо формально до Магрібу, Західного Середземномор’я, належить тільки Туніс.  Але щось спільне в цієї документальної книжки про мандри українки пустелями, оазами й розпеченими мегаполісами й костюмованою вигадкою Сережа і Анни Голон все ж є . І це не тільки колір волосся героїні, і навіть не те, що Брюсель – на їхній території, але й пряні пахощі непоказного нетуристичного Сходу.

Впродовж усього читання мене чомусь переслідував аромат йеменської кави Мокко, звареної в традиційному генделі з пластиковими стільцями й вивіскою «Кока-коли» у ретельно затіненій від спеки вуличці поблизу аденського порту  у 1986 році. Може, завдяки цьому, читаючи Гуменюк, я багато разів казав собі: «Так от воно як», – але жодного разу не сказав: «Не вірю».

PS. Останнім часом з’явилося ще чимало книжок в жанрі художнього репортажу. Їх написали Олег Криштопа, Денис Казанський, Артем Чапай та інші автори. Судячи з усього, процес пішов, новий для нашої літератури жанр народився й переживає становлення. Побажаємо йому такої ж заслуженої популярності, як в сусідній Польщі.

Читайте також: Український художній репортаж: Донбас, Лаос, Стрий, Китай

PPS. Ми тут порахували. Нам би 15 чоловік таких Наталок, і українська міжнародна журналістика, яка досі переважно полягає в копіпасті російських новинних сайтів, чого доброго, зможе нам показати світ своїми власними, а не позиченими в Москві очима.

napys11

Тим, хто втомився від белетристики і любить літературу факту. Хоче хоча б приблизно розібратися в тому, що робиться в арабських країнах після революції й. Яких сценаріїв розвитку після майданної України ми вже уникли, а які нам ще загрожують.

napys2

Тим, хто черпає новини винятково з російських сайтів. І тим, хто не вірить в молодь, байдуже нашу чи арабську.

Світлини графіті з сайту onewaystreet.typepad.com

Редакція не погоджується з автором статті щодо кольору волосся авторки

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Warning: Missing argument 3 for WPS\WPS_Hide_Login\Plugin::login_url() in /sata2/home/users/chytomo/www/archive.chytomo.com/wp-content/plugins/wps-hide-login/classes/plugin.php on line 657

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe