Читомо > Інтерв’ю > Юрко Прохасько: «Якісний переклад веде до розвитку української мови»

Інтерв’ю

Юрко Прохасько: «Якісний переклад веде до розвитку української мови»

17.05.2010 3 Автор:

Cьогодні переклад є однією з важливих форм міжлітературних взаємин. Український читач все більше заохочується читанням зарубіжної літератури правильною, багатою і подекуди вишуканою мовою. Сам перекладач виступає не просто інтерпретатором, творцем, знавцем мови й культури, він є найчеснішим суддею і справжнім поціновувачем, а значить, ніхто за нього краще не представить авторський твір. Це ті судження, що без зайвих лестощів окреслюють значення і позицію перекладача в культурному житті на усіх його рівнях. Про реалії, здобутки і розвиток цього сегменту літератури розповідає перекладач, науковець та есеїст Юрко Прохасько.

– Знаю, що Ви переклали роман Рільке «Нотатки Мальте Лявридса Бриґґе», що готується до видання у «Грані-Т». Як Вам працювалося?

– Так, минулого тижня макет книги пішов до друку. З видавництвом – дуже добре. Значно важче було з самим собою: коли закінчив переклад, а потім за рік перечитав його, то зрозумів, що за цей час багато змінилося, і я хочу подати текст зовсім по-іншому. Тоді переписував переклад і надсилав його частинами у Київ редакторові Іванові Андрусяку.

– Але в якому саме аспекті Ви не сприйняли перший варіант? Чи це були філологічні проблеми?

– Коли Рільке писав свій роман, то свідомо творив нову модерністську естетику. Але передусім він був собою – тобто неймовірно складним і рафінованим поетом. Я намагався передати цю естетику, хоча це було непросто. Тому багато я змінив у цьому сенсі, і тенденцію можна окреслити як поступливість задля прозорості коштом екзотичності первинного формулювання. Найважче було знайти досконалу пропорцію між герметичною поетичністю, притаманною багатьом місцям ориґіналу, і зрозумілістю перекладу без надмірних утрат цієї майже нечуваної поетичності.

– Який ориґінал для Вас є найкращим?

– Для перекладу я користуюся німецькими виданнями, до яких додаються ґрунтовні науковий апарат і коментарі, бажано якомога новіші. Це дуже добра традиція німецького книговидання. Якби не було таких критичних видань, то з тим самим «Мальте» було б значно важче. Перекладаючи класиків, найкраще користуватися саме такими книгами.

– Редактор перекладу повинен бути обізнаним у мові, з якої перекладається твір?

– Так, звісно. Він має її знати, входити в її систему, щоб редагування було якомога якіснішим. У цьому плані мені дуже добре працюється з Богданою Матіяш. Вона знає німецьку мову, і зараз у видавництві «Критика» готуються до видання мої переклади двох романів Йозефа Рота – «Йов» та «Фальшива вага». Проте ситуація така, що деякі видавництва не переймаються редагуванням перекладів, вони видають твір у тому ж вигляді, в якому отримали його від перекладача.

– Чому ж виникає такий непрофесіоналізм?

– О, це навіть не можна назвати непрофесіоналізмом. Це залежить від традиції, якої дотримується видавництво. Єдине, що відбувається з текстом – то коректура. Згадайте, яка дискусія виникла з перекладом Олеся Кульчинського роману Орхана Памука «Сніг». З текстом роману «Музей невинності» таких проблем не виникло, хоч перекладач працював уже в дуеті (разом із Ганною Рог – Ред.), та й романи надто різні. Побутує думка, що багато добрих редакторів ми втратили на початку 1990-х. Чимало фахових редакторів перекладів перейшли на іншу роботу. Щоби виховати обізнаного редактора, треба багато зусиль і часу.

– Тобто Ви вважаєте, що від початку незалежності український переклад багато втратив. Проте чи вирівнялася ситуація у цій галузі сьогодні?

– Так, утрат було багато. До того ж, досі дуже бракує і критики перекладу. Але зараз уже більше зважають на підготування тексту для видання. До речі, дуже сильно допоміг і закон щодо дубляжу фільмів українською мовою, адже раніше про обов’язковість перекладу не йшлося. Крім відомого Олекси Негребецького,  фахових перекладачів у сфері перекладу фільмів з’являється все більше.

Для виховання перекладачів-початківців у ці роки було й чимало різних вишколів. У Львові працювала «Перекладацька майстерня» під орудою Марії Габлевич, але її робота припинилася за браком фінансування. При Києво-Могилянській академії працює «Лабораторія наукового перекладу». Дуже цікавою була багаторічна діяльність семінару «Трансляторіюм» при Варшавському університеті, де перекладачі здійснювали взаємний переклад з білоруської, російської, української та польської мов. Я теж брав участь у його роботі, а також разом із львівською перекладачкою Олею Сидор пропоную власні семінари з перекладу.

Багато фахівців готуються при університетських кафедрах перекладу з різних мов. Проте маю сказати, що перекладацький талант рідкісний, добрий перекладач довго формується. До того ж часто перекладацька діяльність – це марна справа з огляду на прибутковість.

– Чи є робота перекладача творчою?

– Так, автор і перекладач перебувають у значній єдності. Для мене робота перекладача є апріорно творчістю, переклад для мене –окремий і цілком повноцінний жанр художньої творчості. Це явища, які слід розглядати в дискусіях про якість перекладу, в його критиці. Хоча треба працювати так, щоб через переклад ми усвідомлювали значення письменника і твору.

– Якого перекладу на українську мову Вам не вистачає як читачу?

– Мені не вистачає надто багатьох перекладів. Це, скажімо, «Вибіркові спорідненості» («Die Wahlverwandtschaften») Ґете, цього перекладу немає українською мовою. Далі «Зелений Гайнріх» Ґотфріда Келлера, твори Конрада Фердинанда Майєра (це швейцарська література ХІХ століття), Теодора Фонтане, Адальберта Штифтера. Бракує також перекладів Гайнріха фон Кляйста, Ґотфріда Бенна, Арно Шмідта, Уве Йонсона, Марії Луїзи Кашніц, Роберта Вальзера… Лише з переліку прогалин можна було б укласти цілу розмову.

– Дуже серйозний список. Ви зазначили, що шукали видавництво “під переклад”. Чи має перекладач  займатися пошуком?

– Справа в тому, що видавництва мають окремі уявлення про свій репертуар. Є письменники, які не входять до їхніх пріоритетів. Хоча може виникати й порожнеча у програмі. То чому б перекладачеві не повпливати?
Іноді виділяються ґранти під видання перекладів окремих зарубіжних текстів. Проте що далі, то важче. Фонд Сороса («Відродження»), наприклад, завершив свою програму видання перекладів в Україні. Окрім усього, повинен формуватися канон українського перекладу, має існувати ясне враження про нашу перекладну літературу. Та й взагалі, той чи той іншомовний текст має бути, існувати в українському перекладі.

– У Вас є власна теорія перекладу?

– Лише відносно бачення твору під час самого перекладу. Скажімо, у романі Кафки «Зниклий безвісти» є розділ, який я переклав як «Грубник», тоді як у Євгена Поповича це «Кочегар», у Івана Кошелівця – «Шмаровоз». Перекладом назви «Грубник» я хотів по-перекладацьки засигналізувати грубість людини, яку зустрічає головний герой Карл Росман, який є самотнім на велетенському кораблі і для якого цей грубник виражає якийсь прихисток, батьківське тепло, Росман інтуїтивно прихиляється до нього.

Я переклав цю назву так. До того ж, просто не люблю слова «кочегар». Хоча, з іншого боку, «грубник» походить від «груба», а це маленька піч, не така, яка є на пароплаві. Проте мені було потрібне це слово, і я його залишив. Тяжко перекласти без утрат.

Загальних настанов щодо перекладу в мене немає. Усе твориться на місці, у праці, твориться щоразова перекладацька стратегія. Головне, щоби переклад не був загальним, не був банальним. Особисто я дуже мало скористав з теорій перекладознавства. Це все одно, що пілот літака знає теорію авіації, але не може літати. Так само і в галузі перекладу.

– Робота яких перекладачів є взірцем для Вас?

– Культурі розуміння тексту я вчився з дитинства, навіть іще не знаючи, що буду перекладачем. Дуже ціную великих перекладачів: Миколу Зерова, Михайла Ореста, Євгена Поповича, Миколу Лукаша, Григорія Кочура, Бориса Тена, Ігоря Качуровського, Михайла Москаленка, але також і сучасників – Юрія Андруховича, Юрія Бедрика, Андрія Шкраб’юка, Мойсея Фішбейна… За способом життя і переживанням перекладу мені надзвичайно імпонує Андрій Содомора, який також є дуже цікавим і глибоким автором. У нього є чудова критика перекладу, зокрема раджу книгу «Студії одного вірша».

– Існує думка, що переклад має оновлюватися щоп’ятдесят років. На Вашу думку, чи це не забагато?

– Чим більше є перекладів одного твору, тим краще. До прикладу, поляки мають 27 перекладів «Фауста» Ґете, і всі вони є корисними, бо щораз, то глибше відкривають для читача ориґінал. З часом у людей змінюються уявлення про добрий переклад, горизонт очікувань від перекладу. Дуже змінюється мова. Змінюється сама людина і модальності життя.

Для мене переклад – насолода, один із найважливіших засобів розвитку мови, він збагачує мовні ресурси. Якісний переклад веде до розвитку української мови.

Довідка

Юрко Прохасько народився 1970 року в місті Івано-Франківську. Перекладає з німецької та польської мов. Вікно у світ почав відкривати у 18 років есеєм Мартина Гайдеґґера «Навіщо поет?». Перекладав зокрема Р. Музіля, Й. Рота, Р. М. Рільке, Ф. Кафку, Ю. Германн, Я. Івашкевича. Член-кореспондент Саксонської академії мистецтв. Лауреат премій Австрійської державної премії за літературний переклад імені Інґеборґ Бахманн та премії імені Фрідріха Гундольфа. Живе та працює у Львові.

Розмовляв Олексій Гавриленко

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Комментарі читачів:

  1. Jivga
    17.05.2010 в 7:20 pm

    Льоша, дякую за таке інтерв’ю! Юрко надзвичайний перекладач! Саме смакую його перекладу “Зниклого безвісти”.

  2. abyrvalg
    17.05.2010 в 7:56 pm

    Так, Женя, Юрко Прохасько – прекрасна людина і добрий перекладач. Йому велика вдячність за інтерв’ю.

  3. Fyyf
    17.05.2010 в 8:02 pm

    Корисна інфо!!) Дякую!!


Warning: Missing argument 3 for WPS\WPS_Hide_Login\Plugin::login_url() in /sata2/home/users/chytomo/www/archive.chytomo.com/wp-content/plugins/wps-hide-login/classes/plugin.php on line 657

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe