Інтерв’ю

На святкуванні триріччя сайту «ЛітАкцент» у книгарні «Є» найвишуканіший співець Закарпатського регіону – поет Петро Мідянка – презентував свою нову збірку «Луйтра в небо». Упорядкувала її заступник головного редактора «ЛітАкценту» Ірина Троскот, а вийшла книжка у видавництві «Темпора».

Петра Мідянку, незважаючи на його відстороненість від тусовок укрсучліту й повсякденного самопіару його представників, знають як інтелектуала, самобутнього позачасового поета, чиї «заскладні» вірші далеко не для кожного, а для рафінованого читача. У місті він жити не зміг би й не поміняв би свій Широкий Луг на урбаністичні краєвиди, позаяк любить «зелену траву під ногами». Але в місто, слава Богу, хоч і не часто, та приїздить, і саме завдяки таким поїздками у нас і вийшла дуже приємна й щира розмова.

–        На який дитячих, юнацьких враженнях зростали Ви та Ваша особлива поезія?

–        Я почав писати у підлітковому віці (із 13-14 років), і перші вірші, звісно, були трохи неоковирні та незграбні. Перша публікація моїх творів була в районній газеті 1974 року, та й то були всього чотири рядочки, які на той час дозволяла партійна газета зі строгою цензурою. Але я настирливо продовжував писати, писав у ті часи багато під враженням від природи та жителів рідного краю. Читав багато краєзнавчої літератури, яка на той час була доступною, а пізніше – угорськомовну літературу, купував різні художні альбоми, паралельно цікавився ботанікою, географією, історією, і це читання справляло на мене велике враження. Також значно впливали розповіді батька, який дуже багато подорожував Центральною Європою, їздячи на заробітки, та міг багато чого розповідати мені про ті краї. Уся центральноєвропейська топоніміка у моїй творчості – із розповідей батька, старих карт, атласів.

–        А Ви подорожували по тих місцях, про які розповідав батько?

–        Ні, я все збираюся, але поки що не маю достатньо часу. Хочу поїздити по Сербії, Боснії, Румунії, Словаччині, Австрії. Я знаю багато провінційних містечок із цих країн, часто про них чув від батька, який працював лісорубом у Південних Карпатах.

–        Не боїтеся там зустріти геть відмінну картину від тієї, що змальовував Ваш батько? Адже пройшло, мабуть, немало років.

–        Певно, що багато чого змінилося у житті містечок, але незмінними залишаються контури гір та силуети старих будівель, які пам’ятають старі часи і зберігають цю пам’ять набагато краще за нас. Ми все це більше руйнуємо, втрачаємо обличчя обласних центрів внаслідок сучасного засилля офісів, банків, для будування яких подекуди руйнуються цілі вулиці. У словаків, румунів, угорців ця проблема також існує, але ставлення у них трохи інше: вони більше зберігають старовину.

–        До речі, щодо ставлення сучасних українців до власної території, домівки. У міських жителів важливість та святість цих понять практично відсутня, окрім тих, хто або виростав у селі на своїй землі і має можливість туди час від часу повертатись, живучи в місті. Як ставляться до поняття власної землі на Закарпатті?

–        Особисто я тримав свою територію, де стоїть моя хата, незалежною і майже незмінною впродовж багатьох років. Але моя дружина з Ужгорода і звикла до міського комфорту, тому, навіть живучи в селі, вона продовжує робити в хаті цілу революцію: налаштовувати комунікації, яких там раніше не було, все перебудовувати. Первісний вигляд ділянка майже втратила, але основний каркас, на якому все започатковувалося, залишився. Ми зберігаємо незмінним інтер’єр та облаштування тих кімнаток, де я працював упродовж багатьох років, а решта все змінилося. Навіть рослини нові з’явилися, і зараз поряд ростуть ті рослини, які садили ще мої батьки, та нові, висаджені вже нами. Цим, очевидно, зрушений останній бастіон архаїки на нашій вулиці.

–        Хто із творчих людей, з якими Ви товаришуєте, приїжджає до Вас в гості?

Гостей у нас справді завжди було багато у різні роки: Римарук, Ірванець, Неборак, багато ужгородських письменників, поетів. Всі вони завжди знаходили у нас місцину для творчості та відпочинку.

–        Як і в якій атмосфері твориться Ваш вірш? Під час прогулянок горами, поїздок до різних міст чи Ви пишете виключно вдома?

–        У дорозі я ніколи не пишу. Скажімо, поїхавши до Києва чи Львова, ніколи не пишу там текстів – лише вдома. Коли доходить до моменту, власне, записування вірша, то його текст у мене вже готовий в голові і я, записавши, рідко що у ньому змінюю. Перед здачею до друку можу, хіба що внести незначні мовні правки, аби підправити риму, ритміку.

–        Ви свідомо використовуєте питомо західняцькі діалектизми у поезії як певний прийом, чи це Ваша природна, щоденна мова?

–        Вдома із батьками ми завжди говорили на діалекті, а не літературною українською мовою, звісно, тому діалект є для мене цілком природним. Мова нашого регіону неможлива без діалектизмів, бо поряд багато різних держав із відмінними мовами і те, що якісь слова просочуються постійно до української мови – це природно. До того ж, наша мова якоюсь мірою зросійщена, бо багато чоловіків їздило й продовжує їздити на заробітки до Росії, а також підпадаємо під вплив російськомовних ЗМІ та церкви, яка править служби церковнослов’янською мовою. Але кістяк синтаксису, морфології, притаманної для говірок  Західної України, збережений. Я свідомо вживаю, скажімо, мадяризми, значення яких далеко не всі читачі розуміють.

–        А хто сьогодні найперший читач Вашої нової поезії?

–        У молодості читав вірші найперше знайомим письменникам, тепер в основному їх читає дружина, якщо має на те настрій. Є такі тексти, які я перед опублікуванням маю конче прочитати на публіку.

–        Ви уже довгі роки викладаєте в школі українську мову та літературу. Яка у Вас методика викладання?

–        Викладаю справді давно, у маленькій школі, тому не маю багато годин, щоб як слід поспілкуватися із дітьми. Мої учні – це діти від п’ятого до одинадцятого класів. Урок із сорока п’яти хвилин – це занадто мало часу, щоб вивчити бодай трохи творчість письменника. Я насправді не надто відхиляюся від шкільної програми і знаю інтереси учнів, їхні читацькі вподобання. Вдома маю багато подарованих книжок, тому часто показую дітям видання, скажімо, «А-БА-БИ-ГА-ЛА-МА-ГИ». Але сучасні діти вже не надто переймаються книжками, падає рівень шкільної літературної освіти, тому треба ретельно відбирати необхідні для прочитання твори, щоб вони були насамперед цікаві дітям. Бо поза уроками вони, радше, пограються у комп’ютерні ігри, порозмовляють по мобілці, аніж сядуть десь із книжкою. Культура читання виховується передовсім вдома, тому для того, щоб діти читали більше, читати мають і батьки. Я ж за наші короткі уроки можу їх лише зорієнтувати на якісь кращі зразки літератури. Ще є така проблема, що діти не хочуть читати великих текстів: повістей, романів, п’єс. Для них це забагато. Втім, кому треба й кому цікаво, той прочитає.

–        Читаючи Ваші вірші, можна прямо малювати з них картини: настільки яскраво вони описують природу та настрій Вашого краю. А як щодо Ваших власних уподобань у живописі? Кого з художників цінуєте найбільше?

–        Цікавитися живописом я почав ще у студентські роки, тоді вдома була дуже багата бібліотека і я купував багато альбомів з репродукціями різних художників. Картини на той час були для мене задорогі, тому купував альбоми. Це вже потім мені  почали дарувати картини, коли я особисто перезнайомився із багатьма художниками. Я дуже люблю Закарпатську школу живопису, наприклад Адальберта Ерделі, Андрія Коцку. Ця школа справила на мене найбільший вплив. Вони в різні часи мали змогу жити в Західній Європі – Мюнхені, Парижі – й спілкуватися із тією школою відомих на весь світ художників, із якими обмінювались досвідом. Їхні картини зараз коштують десятки тисяч доларів.

–        Ви часто згадуєте у своїй творчості європейських письменників. Ким із них Ви й досі зачитуєтесь?

–        О, таких багато. Дуже люблю Мілорада Павича, Мілана Кундеру, Чеслава Мілоша. Із українською літератури дуже люблю неокласиків, Богдана-Ігоря Антонича. Пам’ятаю, була у мене одна його книжка, коли ще був студентом, то я з нею постійно носився, й поезія мені дуже близька.

–        Місцина, у якій Ви живете прямо спонукає до мандрівок, прогулянок горами. Ви часто вибираєтесь?

–        Я свого часу пройшов пішки вздовж майже усього Карпатського хребта, та й зараз полюбляю ходити в гори. Хоча зараз вже більше бачу молодих туристів, яким ноги ще дозволяють ходити на довгі відстані. Нещодавно, до речі, ужгородські журналісти перевалили через вершину, дістались до моєї  хати, розбили у городі намет і якийсь час там жили. Багато людей ходить також на Чорногору, в Рахівські гори.

–        Щодо ужгородських журналістів. Чи є зараз в Ужгороді якесь мистецьке, журналістське, літературне об’єднання молоді, з якою Ви знайомі?

–        Є в Ужгороді такий журналістський клуб «Нетаємна вечеря», навколо якого тусується молодь. Також знаю ужгородського журналіста Олега Дибу, що працює на сайті zakarpattya.net.ua, де є, до речі, багато письменницьких блогів, то він має свій власний бар «Акваріум», де молоді письменники, поети постійно влаштовують всілякі мистецькі презентації. Тепер і у мене є власний блог, живий журнал, через який можу «спілкуватися зі світом».

–        Як відбувається Ваш зворотній зв’язок із читачами?

–        Часто читачі пишуть, звертаються із проханням подарувати їм мою нову  книжку, але я часто навіть не маю такої змоги, бо у мене зажди брак власних книжок. Отримую кілька примірників від видавництва й майже одразу роздаю їх друзям. Це кумедно, але іноді доводиться буквально просити у когось, щоб позичили мені мою власну книгу.

–        З якими українськими видавництвами Ви працювали над виданням Ваших віршів?

–        Перша моя книжка вийшла у київському видавництві «Молодість», потім «Факт» видав мій «Ярмінок», «Критика» видала «Дижму», «Лілея-НВ» видала збіку «Срібний прімаш» , «Кальварія» видала «Траву Господню» і, от, зараз «Темпора» та сайт «ЛітАкцент» видали «Луйтру в небо». Маю також кілька перекладів чеською, словацькою. Серби зараз намагаються щось перекладати також. Друкували мене в англійських і угорських антологіях.

–        Багато митців виїздили і продовжують переїжджати закордон заради кращих умов життя й праці. Ви б так змогли чи Вам немає потреби цього робити?

–        Зараз вже я точно нікуди б не переїхав, бо настільки обжився на своїй землі. Та й раніше навряд. Знаюся із багатьма емігрантами і українською діаспорою закордоном: із Віталієм Чарнецьким, Василем Махно, Оксаною Луцишиною. Вони там успішно живуть і працюють вже багато років. Скажімо, у Словаччині, Угорщині я б не хотів жити. Людині з питомо українським менталітетом, традиціями, буде некомфортно в іншій країні. Інтегруватися в інше суспільство можна ще в молодому віці, а чим старший стаєш – тим це зробити складніше.

–        Що б Ви побажали сучасній українській молоді, яка тільки починає цікавитися українською літературою, писати власні тексти?

–        Я б їм побажав поменше самопіару, гучних слів про свою творчість, бо справжня майстерність дається зовсім нелегко  і не одразу. Письменники та поети ХІХ, ХХ століття мали значно вищу професійну планку, були набагато вимогливіші до себе. Так має робити й молодь. У світі за це й цінується українська поезія, що такої майстерності, духовності, органічності рядка немає в жодній іншій європейській поезії. Якби вони уникали завеликого шуму навколо своїх віршів, а тримали високу планку українського мистецтва. Бо найважче українським митцям давалося саме вільне, авангардне мистецтво, навколо нього було найбільше роботи. Нехай сучасна молодь грамотно використає власну свободу творчості та думки для збагачення нашої мистецької традиції. Вони мають надзвичайно широкі перспективи, технології, яких раніше не було. Проте, раніше було просто більше гарних книжок, на яких ми вчилися. Ще була більша повага одне до одного, чого зараз немає: я не міг підійти до Олійника, скажімо, потріпати його по плечі й сказати йому «Боря». А сучасна молодь так легко може. У нашої молоді я вчуся свіжості почуттів, відкритості до світу. Це мені в них подобається. Вони дуже поінформовані й легко «зривають погони з генералів», як-то кажуть. Зараз вони можуть читати вже все що захочуть: цензури нині немає. Хотілося б, щоб вони правильно використовували свою освіченість.

Розмовляла Євгенія Гринь

Фото з сайту «Літакцент»