Читомо > Інтерв’ю > Мирослав Дочинець: «На п’ятий день у Парижі я мріяв повернутися в Мукачево»

Інтерв’ю

Мирослав Дочинець: «На п’ятий день у Парижі я мріяв повернутися в Мукачево»

24.02.2011 8 Автор:

З Мукачева назавжди виїздять неохоче. Німці не продають своїх будинків, угорці відкривають тут свій бізнес, росіяни відправляють на відпочинок дітей. Можливо, у містечку особлива аура? Відомо, що у Мукачівському замку зафіксували дивовижну енергетику, таку ж, як у тибетських монастирях. А можливо, загадка цього міста у талановитих українцях, які створюють про нього легенди? Таких, які тут «закорінені». Таких, як Мирослав Дочинець. «Гірчичне зерно», «Мункачі з Мукачева», збірка афоризмів «Роса на фігових листках», «Дами і Адами», «Хліб і шоколад», «Краєвид із жінкою», «Лис у винограднику» і це не повний перелік книжок письменника і краєзнаця. І в багатьох із них – неповторний образ закарпатського містечка. Крім того, Мирослав Дочинець – засновник і редактор місцевої газети «Новини Мукачева», а ще директор маленького видавництва «Карпатська вежа».

Найбільше мене цікавить загадка книжки «Многії літа. Благії літа. Заповіді 104-річного Андрія Ворона – як жити довго в щасті і радості». Головний герой – вигадана особистість? Чи дійсно жила така людина?

– Юрій Виниичук та Костянтин Родик теж не вірять в Андрія Ворона. Звісно, в своїй роботі я не цураюся містифікацій та міфотворчості, та все ж мушу сказати, що це реальна особа. Коли я був молоденьким газетярем, доля подарувала знайомство з дивовижним чоловіком. Він був прихильний до мене і відкрився. Приголомшила та планида, ще більше вразило його незвичайне обдарування.

Він бачився мені карпатським Робінзоном, Монте-Крісто і Сковородою в одній особі. Доля ламала його і не зламала. Світ ловив його і не впіймав. Зате сам він цьому світові і людям неабияк прислужився. Захищав людину від іншої людини і від самої себе, підводив її до рятівного престолу Природи. Вчив звільнятися від страху і від хвороб, очищуватися, зішкрябувати з душ учорашній день. Вчив молитвами наповнювати порожнечу віку, живими барвами – часи безбарвності. З тим дідом-відуном (хоч сам він не любив цього слова) радився знаний медик Олександр Фединець, до нього потайки приводили вельможних пацієнтів з Києва та Москви. Його спогади і розповіді інших я ретельно занотовував.

Та що мав робити з тими зшитками? То були перли живої етики, золоті секрети-поради, що витворювали цілісний кодекс усвідомленого якісного довгожительства. Тема для того часу мертва, герой неприйнятний. Мене смішили його віщування, що монета має два боки і має властивість перевертатися, що все згодом переміниться. Але і в цьому він не помилився. Прийшов час – і ті нотатки перелилися в книжне письмо. Його життєпис став кістяком для мого останнього роману «Вічник». Все інше – професійні прийоми, про які говорити зайве. Навіщо знати про ущербну будову солов’їного горла, навіщо знати гурману як вариться сир, як і з чого набиваються салямі, або з чого народжується в стулках мідії перлина? Це ж така проза…

Мирослав Дочинець: «Многії літа, благії літа»

–    А Ви особисто дотримуєтесь цих порад?

–   Звичайно, вони як духовні вітаміни для скріплення на щодень. Якщо брати фізіологію тіла, то вирізнити можна три головні чинники: споживання багато чистої води (всі хвороби через її відсутність), здорове харчування без «жирування», щоденний рух до першого поту. В духовному плані – це потреба робити те, що переживе тебе. Це вміння прийняти свою долю, відкритися їй, полюбити її.

Це повнота внутрішньої свободи – звільнення від страху, від забобону, марних клопотів, облудних пристрастей, людських обмов… Мудра система Ворона в повній мірі викладена в книжці «Многії літа. Благії літа», наклад якої переступив 60 тисяч. Цікаво, що при прощанні дідо Андрій залишив мені й чисто творчу настанову: «Світ сей належить майстрам. Будь і ти майстром свого діла. Пиши, якщо тобі відкрилася лоскітно-тривожна радість слова. Але служіння Слову – то важка схима. Коли пишеш, твоє наповнене серце вділиться також руці. І серце промовить до іншого серця. Нехай писання несе читальникам світло, знання і задоволення. Інакше для чого мордувати руку і нищити папір?!»

– Ви так любите Мукачево, вводите його у твори. А чи не було думки перебратися ближче до центрів? Більше перспектив і таке інше?

Про які перспективи говорити, коли вже на п’ятий день у Парижі я мріяв повернутися у Мукачево. В Києві це відбувається ще скоріше. В мене є навіть афоризм: той, хто живе не в Мукачеві, лише прикидається, що живе. А якщо всерйоз, то це велике щастя – відчувати місце свого «закорінення». Тоді воно тебе живить, відкриває свої принади і загадки. Хоч я народився в Хусті, саме Мукачево – моя Йокнапатофа, моя Ясна Поляна. І воно є одним з головних героїв кожного мого твору. Втішно, що чимало читачів пориваються приїхати сюди і пройтися «живими сторінками».

Може, виникне новий вид туризму – бібліотуризм. В Мукачеві справді струменить особлива енергетика, яку відчули й угорські племена, що шукали свою нову батьківщину, і Андрій Ворон, і художник Міхай Мункачі, і вчені з Петербурга, і відомий талмудист Хаїм Шпіра. Недарма сто років тому це місто називали маленьким Єрусалимом. Я теж відчуваю його живлющу енергію. Ні я, ні мої діти (хоч спокусливих варіантів вистачало) ніколи не хотіли поміняти Мукачево. Звідси добре виїздити на короткий термін і повертатися сюди назавжди. Бо тут наше серце.

–   Ви не боїтесь експериментувати у  жанрах і стилях. Є люди, які все життя працюють в одному жанрі, а у Вас, очевидно, не так?

–   Не боюся, але не називаю це експериментами. Це радше потреба внутрішнього строю на час писання. Починав з мініатюр і новел, дуже люблю цей жанр, вважаю його «хлібом літератури». Недарма, мабуть, у японців найвища національна премія – за новелу. Новела навчила мене афористичності, ощадливості й наповненості фрази, «зернистості» письма, про яку казав Гоголь. Метафора повинна бути тривимірною, мати звук, колір і рух. Мені чужі притаманні українській прозі кучерявість і ліріади. Щодо стилю, то це твій внутрішній ритм, тональність, що живе в твоєму серці. Поки вона не зазвучить, я не беруся за нову річ.

Стиль – це не рядки тексту, це те, що дихає, іскрить між ними. Хтось сказав: щоб вийшло цікаво, пиши про те, чого не знаєш. Та я і роблю. Через те збоку може здатися, що я міняю стилі. Насправді ж я «йду» за персонажами. Хіба можуть бути цілком однакові стилі в романі про романтичного кримінального авторитета Лиса і героя духовного поля Вічника? У них навіть лексичний рисунок текстів різний, різна настроєва наповненість. Медсестра з Чернівців пише мені: «Читала «Вічника», сміялася і плакала. Тепер я знаю як вибирати для себе чоловіка».

Щодо жанрів. Колись я ремонтував «хрущовку». Потім побудував дачу. Відтак зважився і звів будинок для своєї родини. У творчій роботі, мабуть, так само: від етюду дійшов до роману. Але мої романи, якщо придивитися, – це грона новелістичних фрагментів. Але навіть «Святе Писання» – збірка притч.

–  Після виходу тиражу книжки, чи не хотілося би щось переписати, змінити? А відносно ранніх творів?

–  Теофіл Готьє казав, що свіжий образ хапають з повітря і він, як кішка, падає на чотири лапи. Я теж довіряю першим, свіжим варіантам, хоча пишу повільно, довго випробовуючи фразу на смак і звук. Написане ретельно вичитую, роблю косметичні правки. Можу дати рукопис давній коректорці, чию фаховість дуже ціную. Надруковані книжки не виправляю хоча б через те, що рідко заглядаю до них. Дивлюся на них вже тільки чужими очима. А вони такі різні.

В «Лисі» читачі знаходять стільки цікавого й … нового для мене, що аж кортить відкрити книжку. Та мене більше вабить чистий аркуш, ніж списаний мною ж. Таки є щось містично справедливе в тому, що створене нами – нам не належить. Мікеланджело в 90 років обходив свої скульптури іншими вулицями. Перші книги, може, й переписав би частково, але навіщо. Народжених дітей не переробляють. Такими пішли в світ, нехай такими й живуть. Що було б, якби зрілий Яновський переписав своїх «Вершників», чи Тичина – «Сонячні кларнети»? Не було б якісної вкраїнської літератури.

А чи є Ваші перші книжки раритетами?

– Дотепер ще шукають книжечку «Роса на фігових листках», що якимось дивом вийшла на початку 90-тих, у пору поруйнованого книговидавництва. Це коротенькі мініатюри, думки-пелюстки, навіяні вітром одкровень, сумнівів, іронії і печалі. Їх швидко випробували на зуб і оцінили, хтось навіть назвав «зубочистками мозку». Чимало з них стали крилатими, і я тоді зрозумів, що найкращий спосіб зберігати свої думки – в чужих головах. Книжечка давня, майже забута, але час від часу засвічується на різних теренах. Вже наміряюся її перевидати, тим більше що за цей час з’явилася грудомаха інших «зубочисток», які я чи не щодня занотовую до своєї «Вечірньої книги».

Другий раритет – навіть не книжка. Колись їх видати було дуже важко, і директор мукачівської друкарні, палкий прихильник моїх писань, запропонував надрукувати мою повість «Оскал собаки» у вигляді товстої газети. Кілька місяців він заощаджував папір і таки видрукував цю річ 10-тисячним накладом. Детективна повість потрапила до кожного передплатника місцевої газети.

Але у Вас, безперечно, є творчі задуми на майбутнє. Якісь сюжети вже зріють?

– Мені не цікаво писати просто книжки, мережити сторінки текстами. Хочеться написати три романи, які б ви кристалізували три речі: філософію грошей, філософію внутрішньої свободи і філософію боротьби двох статей. Щоб це було не просто чтиво, а рецепція життя, спонука до розвитку, самовдосконалення. Як є «Вічник». Збираю матеріал, «розігріваю» руку, приміряюся до тональності. Але що з того вийде… Плануєш одне, а тобі «продиктується» зовсім інше. В цьому  й полягає феномен творчості. Ми не знаємо до кінця, що напишемо і що там прочитає читач.

Ви кажете «ми». Але мені здається, що Ви якось одноосібно стоїте від сучасного літпроцесу, хоча довкола різні літературні угрупування, тусівки. Чому так: Вам це не є цікавим, чи це все-таки залежить від проживання у Мукачево?

–  Колись Толстого кликали на посиденьки товариства тверезості. Він відповів: якщо збиратися, то пити горілку, а якщо не пити – то для чого збиратися? До літературних тирлувань від певного часу я збайдужів. Мабуть, це середовище більше потрібно неофітам. Скажу, що письменники не найцікавіші співрозмовники, хоча надійні горілчані брати. Література погано годує, зате добре споює. Мені більше дає спілкування з лісівниками, ченцями, бізнесменами, водіями в лазні чи простолюдом у селі, де маю дачу. А з письменниками краще знайомитися через їх книги. В житті вони, повірте, далеко не такі шляхетні й мудрі, як їхні герої. Це навіть моя дружина потвердить…

Але підтримка в літературному середовищі важлива. Вас хтось підтримує?
– Дуже вдячний за добровільний «патронат» Михайлові Слабошпицькому, який видав мій перший роман буквально за два місяці й далі делікатно підштовхує мене виходити з-за Карпат на люди. Ціную підтримку в роботі Анатолія Дімарова, Галини Пагутяк, Василя Захарченка. Закарпатський осередок Національної спілки письменників розцінюю, в першу чергу, як дружній клуб. Чи не щотижня перемовляюся з Василем Кузаном, Петром Мідянкою, Василем Кухтою, Дмитром Федакою, Михайлом Рошком, Дмитром Кешелею. І людей цих люблю, і їхні твори.

–  І тільки?

–  Що ще люблю читати? Віддаю належне перам Андруховича, Жадана, Забужко, Іздрика, але рука радше тягнеться до книг Портяка, Федюка, Кравчука, Шевчука, Пашковського, Шкляра, замовчуваних Міняйла, Земляка, Бічуї, Гудзя, Андріяшика. Бо це майстри червоного дерева в літературі. Таким для мене є і нащадок запорізького козака Костянтин Паустовський, який, власне, перейшов на російську лише після двадцяти років.

Його цілком заслужено називали доктором Паустом прози. Проза Паустовського пахуча, соковита, прозора і зерниста, як винна ягода. Його слово ніколи не буває одного кольору. Його я перманентно перечитую вздовж і впоперек, всі вісім томів. А також – Монтеня, Борхеса, Стефаника, Павича, Шкловського, Розанова, Довлатова. А ще молитви. В них трапляються такі згустки метафоричності!

Крім усякого письменницького діяння, Ви – ще журналіст. І засновник газети «Новини Мукачево». Чи важко поставити журналістський цех із нуля?

– Це була перша демократична газета в Мукачеві, а може, й на Закарпатті. Ми друкували такі речі, що ветерани-визволителі погрожувати посадити і журналістів, і мера. Модель газети: новини з перших рук, бліц-факти, запитання-відповіді, портрет-інтерв’ю, замовчувана історія, краєзнавчі розвідки. Газету продавали на вулицях і ринках, вона розліталася як соняшникове насіння. Зараз я не маю часу займатися «Новинами Мукачева», вони стали найчеснішою газетою – приватних оголошень.

Іще нам відомо, що Ви заснували видавництво «Карпатська вежа». Як воно конкурувати з китами книжкового ринку?

– Неповторно мукачівський менталітет має й видавництво «Карпатська вежа». Книга – не найлегший і не грошовитий заробіток, і все-таки воно працює вже десять років. Усе робимо «по-домашньому», через те й книга наша – як домашній хліб. Якщо людина створює якийсь текст, то це документ людського інтелекту, людської душі, емоцій. Він має право на життя. Концепція нашого видавництва: видати книгу у провінції, аби вона стала інтелектуальним продуктом, товаром і навіть продуктивною силою.

Ми виробили власну дуже просту і дієву схему. Автор приносить мінімум грошей – хоча б кілька сотнень гривень. Ми починаємо працювати з рукописом, а за гроші купуємо папір, витратні матеріали і друкуємо бланки, етикетки, цінники, буклети, методички – поліграфічну продукцію, котру нам замовляють, котра добре розходиться. Тобто автор рукопису кредитує наші поліграфічні роботи і його гроші «крутяться», «заробляють», і таким чином  знижуємо собівартість майбутньої книги до мінімуму. Автору не доводиться їздити в Ужгород, за невелику суму він може видати книжку на будь-який смак і фінансові можливості, будь-яким тиражем.

–  Та все-таки є складнощі?

– Я ніколи не був прихильником, щоб влада давала гроші видавництвам. Під такі роботи завжди виставляються завищені тарифи, гроші «розчиняються» або освоюються на власний розсуд керівниками. Краще видати не одну помпезну книгу, яка невідомо де осяде, а 20 –30 скромніших. Фінансувати потрібно бібліотеки – від сільських, шкільних, студентських і далі – та щоб у них була програма закупівлі книг. І серед місцевих видавництв, як це роблять Америка, Франція. Хоча загалом, вважаю, найбільша проблема нині – не видання книги, не пошук авторів чи грошей, а розповсюдження. Є споживач, автор, видавець, але немає української книги через руйнацію мережі книгорозповсюдження.

Держава це ніколи вже не зробить – та й не треба,  це справа приватників. У великих містах ці структури вже «зав’язуються», а до нас ще не дійшли. Автор може заробити лише коли має менеджерську жилку у характері. Тих, які хоч певною мірою живуть із цього, в області може чоловік зо п’ять. Але кожен має власну схему. Здебільшого, такий автор вміє знайти спонсора, якому віддає частину тиражу або ж всіляко допомагає йому у створенні іміджу. Продають свої видання одні в санаторіях, інші – в школах, студентським коллективам. Або знаходять можливість продати підприємствам напередодні свят для подарунків працівникам. Видавництво ж мусить заробляти, мати прибуток, інакше це буде хіба забавка, але надто дорога. Щоб займатися книговиданням у провінції, книгу треба дуже любити, треба нею жити.

Світлини з архіву письменника

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Комментарі читачів:

  1. олександр
    18.05.2011 в 11:13 pm

    пане мирослав! прошу вас розістити в вашому сайті ваші світлини останніх років. мені здається, що я вас бачив на форумі, але значно старшого. можливо я помиляюся. хотілося б з вами поспілкуватися. ваш прихильник і шанувальник. михайлевський.

  2. ФЕДОРІВ Ярема
    23.07.2011 в 5:56 pm

    Пане Мирослав, я із Франківська. Продаю Ваші книжки.”Добрії літа” продав вже, мабуть, більше тисячі. Зараз читаю “Руки і Душа”. Сподобалась. Але, зайовши на сайт, побачив, що Ваших книжок є більше. Вишліть на електронну адресу прайс. Тоді я зможу придбати більше Ваших книжок. Допобачення.

  3. Валентина
    12.11.2011 в 8:34 am

    Доброго Вам дня шановний !
    Просто випадково опалася мені ваша книжка Вічник .Але як ви пишете —випадкового нічого не буває.я просто зачарована музикою вашого писання .Я дуже далеко від дому .А ваша книжка -це просто грілка для душі .Не хочу образити Шевченка —але на мою думку —він постіййно плакався === .а тут життя вирує чистим не струмочком а джерелом .Успіхів Вам і міцного здоровя .Буду шукати інших ваших книжок Безмірне ,безпростірне Д Я К У Ю .

  4. luydmila 61 @ hot mail.com
    13.11.2011 в 5:02 pm

    Добрий день чудова людино. Так як Господь нам вказує дорогу,так і мені випадково довелось прочитати Вашу книгу Вічник. Думаю,що шукала моя душа те і знайшла. Дуже дякую долі за те,що зараз можу написати Вам вдячність за те,що Ви є і що сієте людям. Ви знаєте,я ціле своє життя шукала відповідь на все те ,що Ви пишете і знаєте багато знайшла сама,без нікого. І коли потрапила до моїх рук Ваша книжка,я її читала не переводячи подих і зрозуміла,що багато людей шукають- і ,як добре,що знаходять.Що не тільки вони одні на білім світі,а то деколи мені здавалось ,Що я не з того світу,що мене ніхто не розуміє – навіть власна сімя. І завжди була замкнена в собі ,щоб не чути .Зійди з небес на землю.За покликом долі я в даний час знаходжусь в Іспанії.Іду по руслу ,яке приготовлене для мене.Де що пишу. Розпочала з поздоровлень ,а потім глибше. Маю декілька новел про життя і долю жінок. Моїми читачами є моя дочка і невістка. До речі моя невістка Світлана Гандрюк є Вашою землячкою. Вона із села Довге і є сусідкою Василя і Тетяни Кузан.Я з родиною Кузан говорила всього маленько часу,коли приїздила до своєї свахи пані Ганни Гандрюк в гості,але в подарок отримала дві книжки Василя Кузина.Одна його біографія,а друга поезія.Ви знаєте це сталося не сподівано для мене,мені прислала ці книжки моя сваха Ганна Гандрюк на моє день народження,Книжка підписана самим паном Василем для мене.Подарок долі.Я сама з Івано-Франківської області.Місто Городенка,але хочу визнати ,що закарпаття чудове .Зараз шукаю по інтернету Вашу літературу,але не біда ,якщо не знайду.На Україні маю сестру,а її невістка Тетяна Гамула є Вашою читачкою.Ви знаєте ,що я радію з того,що вона є молода жіночка ,а вже багато чого знайшла і порадила мені Вас,впізнала в мені. свою людину.А я не мала такого щастя,аж до тепер чути те ,що я хочу чути .Мені 50 років ,але це неважно ,важно те,що я відчула.Я знала ,що не я одна на світі хто шукає.І дякую Господу Богу ,що дав мені таку можливість віднайти. Дякуя Вам за те ,що Ви є.І дякую Господу Богу ,що ми можемо читати Вашу літературу,відроджувати в своїх серцях все те що нам притаманне. Дякую

  5. Виктория
    12.02.2012 в 6:23 pm

    Здравствуйте!Хочу узнать где можно купить книгу “Многие лета.Благие лета”.В Киеве? Спасибо.

  6. Владисла
    24.02.2012 в 11:51 pm

    Здравствуйте! Книга “Многие лета.Благие лета” продаеться в книгарні Є по ул. Саксаганского, 107. Вход в магазин с торца здания (прямо с угла).

  7. Ольга
    07.03.2012 в 1:11 pm

    Пане Мирослав! Львів у захопленні від ВАс і Вашого таланту. Дякую від всіх львівян, які ніколи не були байдужі до прекрасного, до людини з великої букви. Так, як ви любите Мукачево, так ми любимо Львів. Я особисто теж у захваті від особливої аури мукачівчької (хоча кава львівська краща), люблю до Вас приїжджати. Але приїжджайте до Львова. Львів чекає на творчу зустріч з Вами. Залишаю поштову адресу. Скажіть де і коли ви проводити наступний творчий вечів. Ольга.

  8. Надія
    28.03.2012 в 9:06 pm

    Вашу книгу “Многії літа.Благії літа” мені по телефону начитує дочка, яка зараз знаходиться в лікарні в Умані.Це книга сусідки по палаті. Якщо я навіть не знайду цю книгу, щоб придбати, я Вам вдячна за те, що вона залишить добрий, світлий слід в наших душах. Хай доля береже Вас!


Warning: Missing argument 3 for WPS\WPS_Hide_Login\Plugin::login_url() in /sata2/home/users/chytomo/www/archive.chytomo.com/wp-content/plugins/wps-hide-login/classes/plugin.php on line 657

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe