Читомо > Інтерв’ю > Костянтин Родик: «Я не хочу ризикувати своїм ім’ям, називаючи чорне білим»

Інтерв’ю

Костянтин Родик: «Я не хочу ризикувати своїм ім’ям, називаючи чорне білим»

05.09.2011 3 Автор:

Поза його увагою не пройде жодна путяща книжка, що з явилась на українському ринку. Він знає асортимент усіх видавців і можливості кожного письменника. Костянтин Родик – найкращий книжковий журналіст, не тільки на думку організаторів Форуму видавців у Львові, а й багатьох читачів. Книжковий досвід торкається чи не всіх видів медіа: телеіндустрії і газетно-журнальних різновидностей, а в найближчому майбутньому – й інтернет-мережі.

Про інтерв’ю з Костянтином Родиком мріялось вже давно. І після чергової зустрічі на книжковій виставці, коли президент Всеукраїнського рейтингу «Книжка року» зацікавлено обходив стенди з видавничим начинням і складав свіжі екземпляри до свого переповненого наплічника, ми нарешті домовились про розмову.

–   Скажіть, будь ласка, чи Ви завжди на книжкових виставках так працюєте, затарюючись книжковою продукцією у свій наплічник?

–   Взагалі-то для президента Всеукраїнського рейтингу «Книжка року» –  це може, й погано. Але оскільки моя машина чекає надворі, то я можу закинути партію новинок одразу в багажник. Зазвичай видавці самі передають книжки нашим партнерам – «Арт-галереї», а потім я їх забираю. Але набагато зручніше брати книжки просто з рук видавців. Крім того, це й послуга видавцям, щоб вони не ганяли кур’єра. Коли книжки уже є в руках, то я можу собі планувати, що читати, що з чим поєднати.

–    І на виставці не тільки за новинками спостерігаєш, а й за видавцями…

–   Звичайно, завжди щось дізнаєшся, якісь нові кулуарні новини. Безсумнівно, ярмарки – це такий майданчик, де циркулюють професійні погляди й оцінки на ситуацію, яка складається. Для аналітика книжкового ринку це все важливо знати, зокрема й те, як певну ситуацію оцінюють основні гравці. Їх на книжкових виставках завжди можна зустріти, в звичайний час треба шукати, телефонувати, домовлятись про зустріч.

 

–  Але чи такі дружні розмови з видавцями й письменниками не впливають на Вашу об’єктивну оцінку?

–   Якщо я Вам скажу, що зовсім не впливають, то це буде не точно. Адже коли люди взаємодіють, то хоч-не-хоч, а підсвідомо впливають на дії один одного, на ставлення. Це така даність. Звичайно, я не можу, та й не хочу ризикувати своїм ім’ям, називаючи чорне білим, або навпаки. Цього я ніколи не робив, але якщо відверто, то критик може собі дозволити чогось недоказати, наприклад, просто може уникнути крайніх оцінок.  Попри це його матеріал все одно буде аналітичний, критичний, але якусь дещицю, можливо, не суттєву, він залишить без аналізу. З іншого боку, якщо ти ставишся до людини якось негативно, то є хороший спосіб – не братися писати про її книжку взагалі.

Я недавно зустрівся з С. Процюком, про книжку якого я написав гостру рецензію «Самогон «Стефаник». Як на мене, Процюк написав погану книжку, відверто халтурну, видавець його квапив. Учора при зустрічі він каже: «Так, був сильно знервований твоїм матеріалом, ногами тупав, але потім збагнув, що ти написав правду. І саме те, що мені потрібно. Бо якраз пишу нову книжку про Винниченка, і на багато що звернув увагу, бо зрозумів, що десь так воно і є». Аналітика є аналітикою: вона завжди передбачає розклад тексту на позитиви чи негативи як складові.

Так розумію, на вибір чергового твору для рецензування впливає імя автора…

–  Звичайно! Це простежується не тільки у критиці, а, наприклад, у політиці. Там оцінюють не програми партій, а особистість. Комусь Ю. Тимошенко подобається, а О. Турчинова бачити не можуть, хоча вони в одній команді. Комусь, наприклад, В. Янукович подобається, як А. Герман, а хтось його не може на дух переносити. Це дуже часто не залежить від того, що вони роблять і що вони проголошують. Так само у критиці – у першу чергу реагують на автора. Востаннє я писав про збірку «Метаморфози» С. Жадана, яка включала десять  поетів останніх десяти років. На загал кажучи, поезії там небагато, якщо не рахувати самого С. Жадана і М. Кіяновську. Решта – хоч і відомі імена – м’яко кажучи, не кращі поети  в Україні. Але Сергій їх обрав – із різних причин, думаю, в основному з особистісних. І це спрацювало, тому що є довіра до Жадана. І є довіра до того, кого він рекомендує. Сама ця збірка не є вже такою вартісною, але 8 000 накладу на старті – це серйозно. У нас поезія так ніколи не видавалася, окрім випадків, коли автори самі оплачували друк, як наприклад, Д. Павличко. Він видав свою поезію накладом у 50 000. У цьому немає нічого поганого, але хотілося б, щоби книжка таки дійшла до читача. Гірше, коли автор забирає увесь наклад і кладе його під свій диван, бо з продажем не виходить.

–  Ну, в продажі повинні допомогти критики, збурити читацьку свідомість до купівлі вартих речей? Чи яка функція критики?

–  Так, з одного боку, справжня критика – це філософія, адже потрібно збагнути, що відбувається з людьми під час читання. З іншого боку, це детектив, це розслідування того, що в цьому тексті залишилося в рядках і між ними, на що автор звернув увагу свідомо чи підсвідомо. Коли одна з рецензенток запитала Л. Толстого, про що «Війна і мир», то він сказав: для цього мені треба перечитати всі 4 томи. І це не тому, що він випендрювався перед молодою журналісткою, а тому, що це підсвідомі речі.  Нашій критиці бракує соціологічного підходу – побачити у книжці те, що ж вона відбиває. Адже у більшості випадків будь-яка література є віддзеркаленням того, що відбувається зараз. Завдання критика – якраз побачити, що цей текст дає нам, окрім звичайної приємності від читання.

–   Ми говорили про художню літературу, але з нею справи ще більш-менш. А як бути з критикою навчальних, наукових, довідкових видань? Мало пригадується на них рецензій.

– Щось з’являється, але епізодично. Більшість критиків пишуть про книжки, які є під рукою, а це зазвичай ті, які передали їм видавці або знайомі. Небагато з критиків слідкує за усім асортиментом, що є, пише про книжку, не порівнюючи з іншими, чи є щось нове, чи це просто мавпування. Читач, який береться після їхніх матеріалів «читати-чи-не читати» якусь книжку, може бути дуже сильно дезорієнтований. Наприклад, прочитає, що це ексклюзивна книжка, а вона може бути зовсім не варта уваги, якщо аналізувати ринок у цілому.

Про видання повинні писати ті, хто на цьому розуміється. У «Книжник-review» були експерти, які аналізували словники. Вони бачили відразу те, що не бачив я, і загальну кількість слів, й інтерпретацію визначень, і враховували вже існуючий досвід укладання. Що стосується підручників, то це єдиний сегмент літератури, який відсутній у рейтингу «Книжка року». І справа не у фахівцях. Ми не беремося за оцінку навчальної літератури, тому що це достатньо специфічна й достатньо відповідальна галузь. Крім того, вона найбільше корумпована. У нас немає системи вибору вчителем чи викладачем вишу підручника для класу/курсу. Хорошу книжку педагог може рекомендувати як додаткову, але, в принципі, це процес нав’язування книжки з грифом. А як надається гриф? Тут ми вступаємо у сферу грошових потоків, тому що підручник – це не 2 тисячі одиниць, а величезні наклади! І на підручник, і на посібник держава видає гроші. Дуже часто підручники, які рекомендовані як обов’язкові, не є насправді кращими. Все одно з’являються не грифовані, і видавці ризикують, видаючи їх власним коштом. Але це непорівняно менший наклад. Дуже часто хороший підручник не доходить до дітей. Справді, тут є величезна проблема, адже діти вчаться за книжками, які дуже часто не варті того, щоб їх навіть показували.  Навчальну літературу треба оцінювати комплексно, тому журі конкурсу «Книжка року» не береться за це. Та й підручники ніхто не читає для задоволення, а тільки з примусу.

 

Чи погоджуєтесь із тим, що критика є підвидом «книжкової журналістики»?

– Зараз, так. Зважаючи на те, що ми маємо на пресовому ринку, то можна говорити про газетну рецензійну журналістику. Але дуже часто це має лише формальну дотичність до критики як такої. Адже журналіст не завжди прочитує книжку, а користуєтьсяпрес-резілом, підготовленим видавцем. А якщо у цьому прес-релізі є ще інтерв’ю, критичні оцінки, то можна щось із цього готового набору зробити, порізати, скомпілювати – і ось вам матеріал. Зрозуміло, що з професійної точки зору непрочитана книжка, про яку ти пишеш, –це однозначно погано. Але з іншого боку, сьогодні звинувачувати тих, хто пише про книжки, не читаючи їх, язик не піднімається.Також людина мусить їсти, сім’ю утримувати. Тому це величезна проблема критиків – неоплачуваний час на читання.

Власне, тут ще є градація між оплатою праці журналістам, які пишуть про культуру, політику, економіку, бізнес.  Як відомо, культуру оплачують найменше, а це означає, що кращі журналісти все-таки йдуть на більш оплачувані спеціалізації, а частіше лишаються ті, які не могли себе в них реалізувати.  Є ще напівфанатичні особи, які ігнорують цю нижчу планку оплати й залишаються у культурній журналістиці. У нас в «Книжник-review» я не скажу, що були найвищі ставки, але 10 доларів за 1000 знаків – це хороший гонорар. Щоб ви розуміли рівень цифр, в «Україні молодій» за тижневу сторінку мені нараховують 200 гривень,  а з урахуванням податку виплачують тільки 160 гривень. Це приблизно 2,5 долари за 1000знаків. І для того, щоб прочитати книжку, журналісту потрібно принаймні 3 дні.

–  Якщо ж не більше…

–  Так. Якщо все відкинути, то можна й за пару днів. Але знову ж таки, якщо ти пишеш рецензію на кіно, то достатньо 3 години посидіти в кінозалі. Якщо пишеш про політику, то взагалі – пішов покрутився під куполом у Верховній Раді, у кафе поговорив з депутатами– і тобі достатньо. А гонорар однаковий.

 

А скільки Ви на місяць читаєте книжок?

–  3 дні йде на книжку. Востаннє писав рецензію на «Цифрову фортецю» Дена Брауна – 400 сторінок. Ясна річ, що я не зранку до вечора читав, але 2 з половиною дні у мене це забрало. 300 сторінок – 2 дні. А читати приходиться постійно, бо я сам себе загнав у цей конвеєрний кут, коли раз на тиждень у тій самій «Україні молодій» треба здати 10 тисяч знаків. Щонайменше це рецензія на одну книжку, а може бути їх 2-3. Тож, читати приходиться постійно, а скільки – важко сказати. Якщо на тиждень – 2 книжки. То 48 тижнів – це понад  100 книжок. Це, окрім тих, які читати немає сенсу, бо вони не призначені до лінійного читання, як-от різні довідники, альбоми, путівники. З цими книжками – можливо, набігає на 200 книжок на рік. Це лише ті, яким я можу дати оцінку внаслідок того, що я їх знаю, можу відстояти свою точку зору на цей видавничий продукт. А решта все одно проходить через руки – більше чи менше. Є книжки, які легко оцінити, маючи постійний досвід читання, їх можна порівнювати, є знання про видавців, їхню потенцію. Хоча професія критиків вредна:  приходиться читати не тільки те, що до вподоби, а й те, що потрібно.

Багато книжок не дочитали?

– Є такі тексти, коли я бачу, що ніяких перед собою і перед  іншими обов’язків не маю, то  просто можу погортати-погортати – і відкинути. Але гірше, коли ти бачиш варті уваги книжки,  які є не прочитані, а ти мусиш читати поточні видання. Тоді шкода, що ти критик, а не просто читач, який бере з полиці все, що йому хочеться.

–  У такому разі, можливо, Ви володієте скорочитанням?

– Ні, ніколи цим не займався, хоча я не скажу, що читаю повільно. Але мене задовольняє той темп. Можливо, я просто не знаю переваг швидкісного читання. Деякі тексти я переглядаю по діагоналі, але я не назва би це технологіями швидкісного читання. Я не кажу, що це погано, просто не знаю.

Щоб зявлялися матеріали, дотичні до видавничої справи, потрібні майданчики для цього…

– В Україні з цим сумно. «Книжник-review» уже не існує 5-й рік. Приблизно стільки ж не існує «Книжовий клуб +». Газета «Друг читача» з кінця минулого року оголосила, що вона виходять завдяки передплаті й тільки під ярмарки. Фактично зі спеціалізованих видань у нас є «Літературна Україна», яка розрахована на дуже специфічну аудиторію, людей старшого віку, зі старим світоглядом.  І «ЛУ» не робить якихось спроб бути сучасним часописом. Інше видання – це «Українська літературна газета», яку утримує вже 3-й рікМ.Сидоржевський.  Михайло він же був заступником «ЛУ», навіть виконував функції головного редактора, і це позначилось на тому, що «УЛГ» у багатьох випадках схожа на «ЛУ», хоча краща, сучасніша. Є «Критика», з якою також проблеми, бо Г. Грабович не завжди знаходить гроші, щоб вона регулярно виходила.  Торік вони тільки половину номерів випустили, а цього – лише 2. І залишаються інтернет-ресурси. Мабуть, 2 найкращі – це «Буквоїд» і «Літакцент». У кожного є свої специфіка і проблеми. У «Буквоїда» –відсутність гонорарного фонду (не рятують і конкурсичитацьких рецензій), а  в «Літакценту» – закостенілість. «Літакцент» мало дбає про потенційного читача й про збільшення відвідувачів. Але там трапляються досить цікаві матеріали, адже завдяки гонорарам залучено багато професіоналів.

У той час у Росії понад 3 десятки професійних  журналів, розрахованих на різну аудиторію – від продавців до читачів. Восени якось мені потрапив до рук російський передплатний каталог. Гортаючи його, я натрапив на річ, яка мене фактично шокувала. Я знайшов у передплаті 4 книжкові журнали для дітей. Це дійсно вражаюче, у нас немає для дорослих, а тут – 4 різні журнали про книжки для дітей. У нас взагалі такого ніколи не було!

А щось із найсмачнішого порадите?

–  Будь ласка, Г. Павловський, політичний і літературний авантюрист із Росії, 4 роки тому заснував часопис «Пушкин: журнал умеющихчитать». Його концепція – дуже цікава. Це фактично археологія читання: що залишається в осаді після прочитання книжок. Це аналіз текстів з огляду на соціологічну ситуацію.

 

Але чи потрібні взагалі читачу критичні рецензії на книжки?

–  Хтось із російських критиків сформулював, як поширюються відомості про книжку в соціумі. Спочатку книжку читає професійний критик, а через плече йому заглядає людина, яка до критики має опосередковане відношення і думає: ага, він це читає – значить, це варто читати. І далі через нього ідуть рекомендації своїм друзям. Критична думка впливає не на масового читача, а на переносників цієї зарази, тобто бажання читати.

 

–   А з цим завданням хіба не справляються соціальні мережі, так звані нові медіа?

–  Фейсбук – це мережа для спілкування. Якщо говорити про межу спілкування як залучення до читання, то так. Соціологічні опитування доводять, що основним джерелом залучення до книжки є думка ровесника, якому ти довіряєш. Звичайно, тут є свої лідери. Але все одно вони є джерелом. Тобто усна рекомендація щодо читання вона є у всьому світі найбільш ефективною. У цьому сенсі соціальні мережі можуть бути помічними.

–  Але оцінювати потрібно…

–  Справжня критика – це захист прав споживача книжок. Він стоїть між споживачем і неконтрольованою рекламою. Рейтинг продажів формується за законами реклами й зовсім не факт, що книжки з вершин хід-парадів є вартісними речами. А премії, книжкові конкурси й критика покликані визначати, що дійсно є літературою, яка залишиться завтра, післязавтра. Бо бестселери забуваються швидко…


І все-таки який читач критики?

–  Думаю, що найвдячнішими читачами моєї критики є оці рецензенти глянцевих журналів, яким необхідно написати про книжку, і які не можуть просто скопіювати прес-реліз. Але зазвичай критикою часто називають звичайне написання анотацій: про що книжка і який автор, тобто його світське життя.

–  Але ж світське життя теж потрібно обговорювати! Це ж частина піару.

–  Світське життя у літературі відрізняється від світського життя у політиці і шоу-бізнесі. Література у порівнянні більш локальна, та й у ній є своє світське життя. Чим більше журналісти на це звертатимуть увагу – тим у цілому буде краще. Ясна річ, до рецензування це жодного стосунку немає, але для просування книжок– без сумніву, має! Сьогодні, щоб будь-який товар мав попит, його треба зробити модним. А модним робить технологія реклами. Зробити модним автора  книжку – це означає забезпечити прибуток авторові й відновити інтерес до читання. Хоча до реклами треба ставитись обережно, бо це серйозна зброя, яка може потрапити й до нечистих рук, що часто буває. Але без неї нині не обійтися – ми живемо  у світі реклами. І єдиний шлях призвичаїти людину до книжки – це зробити читання модним. Це загальна фраза, хоч під нею криється непросте завдання. Легше зробити модним окремого автора чи окрему книжку.

–   В Україні є модні автори?

–  Чому ж ні!? Той самий С. Жадан, Ю. Іздрик у меншому колі, Ю. Андрухович і О. Забужко. А  сплеск уваги до Л. Костенко – теж говорить про те, що вонапотрапила на цей модний пластир. Модних авторів небагато, але можливо, їх і не повинно бути аж так багато. Імода на них робилась не рік. Я пам’ятаю, як ми на одній із перших «Медвін»-виставок (на початку 2001року), започатковували автограф-сесії – насьогодні масову акцію. Тоді просто не існувало цього поняття. Ми садовили відомих авторів (Ю. Покальчук, О. Ульяненко, С. і М. Дяченки, О. Забужко), які підписували свої новинки. Було дуже цікаво спостерігати за реакцією людей, які приходили на ярмарок, вони підозріло на все дивилися й повільно обходили стороною. Бо це була дивина.

Можливо, ви б назвали кілька хороших піар-компаній, які були в останні роки?

–  Свого часу були дуже популярні всякі презентації, коли давали слово видавцеві, авторові й комусь ще. Всі розказували, яка хороша книжка, і що нічого подібного до неї не було, і ми всі збагатилися завдяки їй. Мені здається, що час таких презентацій  відійшов у минуле – їх усе менше . Зараз видавці практикують речі, які працюють на завтра. Наприклад, читання творів авторами з нагоди виходу нової книжки. Дуже активно цим користується «КСД», особливо, коли вони залучили мобільного хлопця С. Жадана, Ю. Іздрика, який теж радо на це іде, виступає. За моїми спостереженнями, на такі презентації збирається більше людей.

– І коли немає таких професійних видань, від яких оцінка хвилями розходиться по глянцю, то видавці мають можливість маніпулювати цією думкою, займатися недобросовісною рекламою, проголошуючи свої книжки певним явищем.

А можете назвати такі видавництва?

–  Ну, чому ж… У видавництві «Фоліо» є ціла серія «Література». От, якби я був людиною, недотичною до постійного читання, от, побачив би серію «Література» – і що?  З цих книжок, які виходять у цій серії, хіба що кожна 10 і є, власне, літературою. Решта – це жанрові тексти. Я і до поганих книжок, не дуже від’ємно ставлюся, думаю, що кожна книжка знайде одного чи двох читачів. Але нав’язувати широкому загалу розуміння, що це є література, що це є взірець, це є недобросовісна реклама, за яку видавці за відсутності професійної критики не несуть ніякої відповідальності. У цій ситуації їм якраз не потрібні професійні журнали і наявність критики. Навіщо видавцям критики, якщо дівчина з піар-відділу забезпечить правильними текстами про свої книжки всі глянцеві журнали?

Але ж піарити книжку теж потрібно? Особливо в наших умовах? Можливо, йдеться про добросовісний, але професійний піар…

Так, професійні кадри у сфері піару потрібні. Але ж коли людина зважується на це, то вона мусить розуміти ситуацію в цілому.

І мусить обманювати читачів?

– Обманювати завжди програшно. Починаєш плутатись, там ти сказав так, в іншому випадку – по-іншому. І знову ж таки тут можна зіткнутися з проблемою неадекватної оплати праці піар-служби.

Останнє. Всі ми чуємо постійні зітхання з приводу зникнення «Книжник-review». Чи не плануєте відновити його діяльність, принаймні в мережі Інтернет?

– На жаль, на друковану версію грошей немає. А щодо інтернет-версії – то так. Ми фактично зробили розгорнуте техзавдання, і сподіваємось, що таки запустимо цей проект.

–  Ухти!.. А коли?

–  Важко сказати, цього року вже не встигнемо. А наступного – постараємось. Над назвою цілого проекту ми ще не думали. Але він виконуватиме всі функції, які виконував паперовий часопис.  З одного боку, критики матимуть змогу публікуватися, а з іншого будуть отримувати за це більш-менш адекватну платню. Щось коштує техзавдання, дизайн, постійний супровід редактора, але найбільша стаття витрат, яку ми плануємо, – це гонорари. Їх потрібно платити людям, щоб вони заробляли. А якщо критика є тільки забаганкою, то забаганка і є забаганкою.

huha.mohovynka

Світлини К. Родика

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Комментарі читачів:

  1. Vasilisa
    05.09.2011 в 2:58 pm

    Мабуть, саме тому, що пан Родик називає біле білим, а чорне чорним, Книжкою року став ювілейний опус Миколи Жулинського – директора і завідувача відділом, у якому пан Родик працює…

  2. Анетта
    06.09.2011 в 9:02 am

    Кость, на рахунок “перші” на Медвіні автограф-сесії…Сумнівно. “Кальварія це зробила ще в 2000 на Форумі і тільки це автограф-сесією не називалось.Ми це проголошували як нон-стоп письменник з плакатом “А ти бачив письменника?”..Хіба ж ти не пам”ятаєш, що все місто було завішано плакатами з червоним добровольцем

  3. Степан Процюк
    09.09.2011 в 9:37 pm

    Костю, було “приємно”, випадково читаючи ваше інтерв”ю, довідатися, що я у розмові із вами займався таким самобичуванням… А я, наївний, подумав, що ви сприйняли ці мої слова -зовсім інші, ніж ви тут перекручуєте – по-іншому… Але вольному -воля.


Warning: Missing argument 3 for WPS\WPS_Hide_Login\Plugin::login_url() in /sata2/home/users/chytomo/www/archive.chytomo.com/wp-content/plugins/wps-hide-login/classes/plugin.php on line 657

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe