Інтерв’ю

З піснею “Вона” у кількох поколінь української молоді давня і особлива любов. Та й знайомих із творчістю Костика Москальця багато. Проте самого автора не побачиш ні на літературних тусівках, ні на презентаціях його ж власних книжок. Більше 10 років Москалець живе у власноруч збудованій Келії Чайної Троянди на Чернігівщині. Зловити письменника і музиканта можна хіба що в соцмережах. І то не завжди. Читомо хоч і намагалось поспілкуватися із Москальцем раніше, але вдалося тільки зараз: про ведення блогів, спільні точки перетину й актуальний плей-ліст.

Мережа

– Ви залишили мережу восени минулого року і з’явилися аж тепер. Як пережили ті важкі для нашої країни кілька місяців? Не було спокуси повернутися в онлайн?

– Я вже традиційно покидаю соціальні мережі восени, коли беруся до серйозної роботи, і повертаюся навесні, на час вакацій. Спокуси завжди існують, більші, менші, але треба робити щось одне – або писати своє і читати ґрунтовні праці, або бавитися. Адже я ніколи не сприймав соцмережі поважно, для мене це тільки розвага і легке соціальне вино після напруженого робочого періоду.

– Як впливала на Вас ситуація в країні? Гальмувала чи, навпаки, сприяла творенню?

– Ситуація була тривожною, ясна річ, що творчості і зосередженості це мало сприяло. Радше навпаки: якраз творчість і читання великих захищали та давали змогу перевести дух під час особливо похмурих подій.

– Багато користувачів інтернету зараз стають жертвами інформаційної війни проти України. Дехто піддається навмисному нагнітанню паніки, вкиданню фейків та дезінформації. Як фільтруєте для себе контент?

– Читаю тільки ті джерела, яким довіряю.

– Багато письменників експериментують із соцмережами: беруть читачів у співавтори, викладають уривки романів або, навпаки, випускають книги за мотивами своїх блогів. Чи цікаві Вам соцмережі як літературний експеримент?

– Ні, однозначно нецікаві. Чимало письменників (маю на увазі насамперед західних авторів) позаводили собі акаунти на тому ж таки Твіттері – і покинули їх назавжди, написавши один-два твіти. Ну, а блог – це дещо інше, я не раз викладаю там свої вірші або есеї. Хоча один з моїх улюбленців, Ніколас Карр, відповів під час опитування, який у кого найстаріший ґаджет, що це власне його блог, і я теж схиляюся до такої думки. Твіттер і Фейсбук виявилися значно мобільнішими й задіянішими.

Келія Чайної Троянди

– До Вас у Келію Чайної Троянди часто навідуються друзі – Тарас Чубай, Віктор Морозов, Василь Герасим’юк. Кому ще щастить бувати у Вас в гостях?

– Переважно близьким друзям. Я не дуже люблю спілкуватися з незнайомими або малознайомими людьми в реалі, якраз для цього чудово надається віртуальне середовище.

– А з ким волієте взагалі не спілкуватися? І чому?

– Я не люблю спілкуватися з людьми, далекими або чужими мені духовно. Нема спільних точок перетину для розмови. Про що в такому разі говорити – і навіщо?

– Наскільки важливим для Вас є спілкування з однодумцями? Як часто його потребуєте?

– Коли треба обговорити щось дійсно важливе або проблему, з якою сам не справляюся. Скажімо, недавно я не міг ідентифікувати цитату з Гайдеґґера, тоді мені допомогла подруга з Канади, а попутно ми зачепили ще купу взаємопов’язаних цікавих тем. З теперішніми засобами комунікації це легко зробити о будь-якій порі дня і ночі.

– Цікаво у контексті культурних подій малих міст – Вас знають у Бахмачі, в обласному центрі? Запрошують на якісь місцеві події?

– Знають, звичайно, і запрошують не раз, але я завжди відмовляю. Я людина кабінету і письмового стола, мені нецікаво й незатишно бути на публіці. Тим більше, що свого часу, коли працював у львівському театрі-студії “Не журись!”, мало не щодня виходив на сцену з гітарою, мені це ще тоді набридло.

“Лиш вона” і не тільки

– Музика і література: що Вам дається легше і де Вас є більше?

– Річ у тім, що я ніколи не шукаю того, що мені треба, там, де легше. Його там не знайти. Часом добре працюється за письмовим столом, інколи годинами не хочеться випускати гітару з рук, тому покладаюся на настрій, на відчуття потоку, який несе в цю мить.

– Широкому загалу Ви відомі передусім як автор пісні “Вона” у виконанні Тараса Чубая. Не бентежить, що жоден текст, покладений на музику, не зрівнявся з цим віршем за популярністю?

– Та мене взагалі широкий загал не бентежить. Я складав “Вону” для себе і для своєї дівчини. А те, що ця пісня сподобалась іншим людям – тільки приємний бонус.

“Вона” у авторському виконанні, 1989 р.

– А як оцінюєте музичні проекти Сергія Жадана з “Собаками в космосі”, Андруховича – з “Карбідо”?

– Ніяк не оцінюю, мені не доводилось їх чути, може, колись послухаю. Хоча можу наперед сказати, що не маю довіри до письменників або ректорів, які співають. Це тільки один з різновидів самопіару, поширений останнім часом.

– Як змінювався з роками Ваш плейліст? Що зараз слухаєте?

– У мене зараз японська попса щодня в навушниках. Насамперед тому, що це допомагає краще засвоювати японську мову. А коли японська попса набридає, тоді слухаю китайську, G.E.M. або EXO.

Книги: свої і решти

– Ви працюєте у різних жанрах, але в яких найкомфортніше наразі?

– Есеїстика. Нещодавно вийшла нова книга, “Сполохи”.

Сполохи: Літературна критика та есеїстика / Костянтин
Москалець. – Львів: ЛА «Піраміда», 2014. – 172 с.

– Чи багато книг у бібліотеці? І чи багато у ній таких книг, які перечитували по кілька разів?

– Дві-три сотні книжок, не більше. Ті, з якими постійно працюю. Бахтін, Ґадамер, Гайдеґґер, Ернст Юнгер… Решта – у цифровому форматі, там щось близько 10 Гб бібліотека.

– Хто з українських письменників став для вас нещодавнім відкриттям?

– Катерина Міхаліцина. Одна з кращих українських поетес, надзвичайно щира і душевна. Дуже тішуся, бо незабаром має з’явитися друком її поетична збірка.

– А кого любите давно й стабільно?

Та кого я тільки не любив… Але з часом уподобання змінюються. Якщо йдеться про українську поезію, то Грицько Чубай, Олег Лишега, Ігор Римарук, Василь Герасим’юк, Іван Малкович – усе життя зі мною.

Світлини з архіву Костя Москальця