Читомо > Інтерв’ю > Гаська Шиян: «Hunt, doctor, hunt!» потрібен, щоб сховатися від себе

Інтерв’ю

Гаська Шиян: «Hunt, doctor, hunt!» потрібен, щоб сховатися від себе

25.11.2014 0 Автор:

Фейсбуковій аудиторії Гаська Шиян відома передусім як авторка оригінальних постів-замальовок із життя, що іноді межують з ірреальністю, а також як талановитий майстер жанрової фотографії. Цієї ж осені вона здобула вже собі прихильників і як письменниця. Її роман «Hunt, doctor, hunt!» видали в алярмовому режимі у «Видавництві Старого Лева», напередодні ХХІ Форуму видавців, проте йому й досі вдається здіймати хвилі читацьких відгуків та критичних опусів. Ми теж не змогли відмовити собі в цьому «полюванні» і запросили на нього саму авторку.

– «Hunt, doctor, hunt!» – твій дебют як письменниці. До того ти обмежувалася розлогими постами на Facebook. Чи важко було «зібрати докупи» усі ці історії та створити цілісний текст?

– Власне, цей текст не є зібраними докупи попередніми дописами. Щось таке я намагалася зробити перед тим, як несподівано, із запаленого мозку, вигулькнув «Hunt, doctor, hunt!», але бачила, що купи воно таки не тримається. Коли хвиля письма мене підхопила – зрозуміла, що все має народжуватися наново. Так, я використовувала описані раніше історії чи вжиті раніше метафори, але вони не були кістяком тексту, радше декором, і я їх пропускала через себе заново.

– Книжку ти писала, лежачи у лікарні. Якби не цей лікарняний досвід, чи з’явився би «Hunt, doctor, hunt!»?

– Безперечно ні. Я не фаталістка, але трохи психосоматистка. Тут важко визначити, що було причиною, а що – наслідком, але не виключено, що потреба написати цю книжку десь таки злегка штовхнула мене на лікарняне ліжко. Тобто, були, звісно, й інші чинники, але певне закипання мозку від перетравлювання ситуації, у якій ми всі опинилися за останній рік, плюс потреба усамітнення на якийсь час, сильно на мене тиснули, тож мій імунітет на це відгукнувся.

Hunt, Doctor, Hunt-650x650watermark

Саме ця книжка і саме у цьому форматі могла народитися тільки за тих обставин місця і часу, за яких народилася. Назва «Hunt, doctor, hunt!» – це перший статус у фейсбуці, який я запостила, коли мені озвучили діагноз «Синдром Ханта», а перші сім уривків – статуси, які я не планувала оформлювати у щось цілісне.

Думаю, зовсім сторонній читач, який мене не знає, мусить це відчути – певні коливання настрою  фізичних та емоційних відчуттів (ця книжка – моя власна кардіограма). Можна це навіть вважати недоліком. Я розумію, що, із суто літературної точки зору, до твору може бути багато зауваг. Але він повністю відтворює динаміку ситуації – моєї власної і контекстної. І це я дуже ціную. Заради цього варто було пожертвувати досконалим шліфуванням. Це – як дитина, народжена незаплановано, але бажано. Ти не можеш повпливати на процес вагітності і ще щось доносити, щоб вдосконалити форму носа чи колір очей. Дуже вдячна видавцеві, що підтримав мене у такому авантюрному та експериментальному форматі.

– У твоєму романі дуже багато політики: тут і Майдан, і Путін, і навіть Лєнін…

– Це була терапія, спроба відповісти собі на багато питань, втекти і сховатися, усвідомити своє місце у цих всіх суспільних процесах, щиро висловити ставлення до них (передусім, самій собі).

Більшість речей і досі залишаються для мене без однозначної відповіді. Тим більше – ситуація вкрай динамічна, і ти просто не встигаєш адаптуватися. Людям із чіткою ідеологією легше – вони мають приблизний поділ на чорне і біле, я – ні. Може тому і з’явився цей прийомчик із чорним головним героєм – аж зараз зауважила його символізм.

10470818_1458731931060108_2909749282645439442_o

– Для викриття наших національних хиб і погрішностей, ти використала образ іноземця. А чи здатні, на твою думку, українці до самокритичності? Чи може пересічний обиватель сам побачити, що робить щось не так, поки йому не ткнули на це пальцем?

– Ще давніше я зрозуміла, що побачити себе зі сторони нереально, коли не маєш із чим порівнювати. Тут ідеться не так про небажання самокритики, як про відсутність уявлення, що може бути інакше, ніж стверджує твоя історична пам’ять у комплекті з суспільними кліше. Найлегше із цим боротися подорожами і порівняннями. Нас лякає незрозуміле й незнане – і ми інстинктивно це відкидаємо, захищаючи власну зону комфорту. Нас лякають люди, з якими ми не маємо спільного (або, ще гірше, маємо протилежний) багаж символів, знаків і точок опори.

46467_10151408925444402_1389749699_n

У мене особисто така ситуація зі Сходом України. Я ловлю себе на тому, що, побувавши на інших континентах, уявляю, що от є чорна діра під боком, де живуть ватні люди з вовчими головами. Це дуже страшно – такі упередження, вони живлять непорозуміння і війни, але я навіть припустити не можу, як їх долати, коли відчуваєш, наскільки розум глушиться емоціями. Тобто, іноді й тикнути пальцем не допомагає – треба шукати кнопку «вкл-викл». І саме тому, в мене геть не завжди однозначне ставлення, скажімо, до романтизації УПА і того, з чим на серці хлопці приходять у добровольчі батальйони. Герметичність будь-якого світогляду – це погано.

– У романі ти порушуєш багато екзистенційних проблем. Закінчується твоя книжка на мінорній ноті. Чи може, на твою думку, сучасна людина – з усіма цими страхами, невдачами, тугами і депресіями – все-таки знайти вихід, полегшення? Чи єдиний наш шлях до звільнення – лише смерть?

– Передусім я не люблю хеппі-ендів. Бо єдиний доконаний енд – це, власне, смерть, і це – навряд чи хеппі. Це наш найбільший страх, і скільки би люди не шукали порятунку від нього у релігії чи дітонародженні – підсвідомо ми розуміємо, що з кожною хвилиною зношуємося і наближаємося до зникнення, це не може не пригнічувати.

Полегшення треба шукати щодня у простих радощах: сні, їжі, сексі, естетичних насолодах, спілкуванні чи усамітненні. Боротися із вихолощенням, вигоранням, набриданням, яке неодмінно наздожене, скільки б чого ти не мав. Попри все, я вважаю, що основне призначення людини – радість від життя. Об’єктивний світ чинить цьому безліч перепон, але треба виявляти винахідливість, щоб їх долати.

1499629_10152135313839402_438647914_n

– На вересневій презентації ти казала, що намагалася написати текст, який би мінімально асоціювався з тобою, де би присутність автора була найменш помітною. Все ж у романі багато рефлесій на тему вагітності, яку ти нещодавно пережила. Тож все-таки Гаська Шиян присутня у цій книжці?

– Звичайно, присутня. Цей авторський інструмент був потрібен більше мені, щоби, сховавшись від себе самої, випустити себе ж на волю.

– Спиридона ти відправляєш у Бразилію та Нідерланди. Три-чотири роки тому ти сама бувала в цих країнах. Наскільки свіжими тобі вдалося зберегти враження про ці краї, щоб відтворити їх у романі?

– Я зауважила, що під час подорожей не дуже люблю одразу писати про те, що відбувається довкола. Вражень настільки багато, що вони повинні просіятися і відлежатися. Я роблю нотатки і фотографую, а потім часто сама дивуюся, що лізе з комірок пам’яті, навіть і через декілька років.

– Ілюстрації до книжки малювала твоя подруга Маріанна Винар. Наскільки вона змогла «відчитати» твій текст і чи вдалося їй його доповнити?

– Власне, коли ми познайомилися, то якось відчували, що колись таки зловимо спільну творчу хвилю. Але й це мало відлежатися і дочекатися свого часу.

10592852_10152694053959402_5058310502816578579_n

В нас, однозначно, схоже світовідчуття у багатьох питаннях. І, незважаючи на періоди зближення та віддалення, властиві будь-яким здоровим стосункам, ми одна в одній глибоко відчуваємо ключове. До того ж, до книжок у мене завжди було таке естетське ставлення, яке потребувало візуального доповнення – книжка приємніша з картинками, хіба ні? Мені дуже важливо, що його зробила людина, яка тонко читає мене і мої тексти.

– Незважаючи на відсутність розлогого сюжету, твій роман досить кінематографічний. Чи подумувала про екранізацію «Hunt, doctor, hunt!»?

– Колись я сформулювала, що в літературі та кіно найбільше люблю «мрачняк і тягомотіну», тож зухвало думаю, що за моєю книжкою вдався би сюрреалістично-в’язкий фільм, який я би з радістю подивилася. До того ж, може, нарешті, в українському кіно з’явився би радісний секс, якого мені там так бракує.

– Чого варто очікувати від тебе тим, хто із задоволенням посмакував твоєю дебютною книжкою?

– Я не завжди знаю, що мені самій від себе чекати. Але хотілося б написати наступну. Кращу. Чи то пак, іншу.

Фото зі сторінки Гаcьки Шиян у Facebook

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Iншi записи по цiй тематицi:


Warning: Missing argument 3 for WPS\WPS_Hide_Login\Plugin::login_url() in /sata2/home/users/chytomo/www/archive.chytomo.com/wp-content/plugins/wps-hide-login/classes/plugin.php on line 657

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe