Читомо > Інтерв’ю > Богдана Матіяш: «У приватності немає канону»

Інтерв’ю

Богдана Матіяш: «У приватності немає канону»

14.02.2011 0 Автор:

 

Коли відчуваєш внутрішню спустошеність, то залишаєш для себе останню втіху думати про те, що над нами справді не так вже й порожньо. Він бачить здійняті догори руки і часто віддячує нам природнім правом відповідати за все – перед мармуровою чи цинковою дошкою, з виходом на соціальний клас, або в письмовій формі. У своїх «розмовах з Богом» Богдана Матіяш щиро молилася з багатьма за незбагненну природу речей і не зійшла до нині модного в літературі фетишистського штукарства. А сьогодні поетка закінчує споруджувати власний ковчег для «Твоїх улюблених псів та інших звірів» – головних героїв її майбутньої книги. Вона погоджується на звичайний діалог попри затворницький підхід до писання – можливо, саме тому, що у дечому діалог таки схожий на незамінне одкровення.

«Я готова до критики»

 

– Пані Богдано, побутує стереотип, що у постмодерному слові марно шукати чорну кішку. Мовляв, нічого воно не запропонує, окрім  понурості та епатажу. Схильну ж до ніжності та духовності літературу на кшталт Ваших «Твоїх улюблених псів та інших звірів» абсурдно асоціюють із наслідком відомого експерименту Павлова. Чому добро в сучасному письмі прийнято ставити поруч із «слинявістю»?

– Мені здається, що те, про що Ви щойно згадали, трохи свідчить про підміну понять, яка побутує в літературній критиці. Дивно, що в Україні часто називають постмодернізмом усе написане тут і тепер, бо просто не знаходять іншого терміна, який міг би адекватно прокоментувати найновішу літературу. Європейський постмодернізм розпочинається від «Пастки-22» (у 1970 році роман американського прозаїка Джозефа Геллера екранізував режисер Майкл Ніколз – прим. автора), себто відтоді нас відділяє 60 років і безліч теоретичних розробок щодо цього мистецького явища загалом, до яких критики, до речі, фактично не звертаються. Якби зверталися, то не говорили би стільки про понурість і епатаж. Говорилось би про речі і світліші, й цікавіші. Про мову – не раз легку й грайливу, на відміну від модерної, зрештою, про множинність мов, форм, стилістик – чим постмодерна література й вабить. Згадайте бодай же Умберто Еко, Кортасара, Льосу, Лауру Есківель і багато-багато інших добрих авторів, читання яких додає якихось інших емоцій, нітрохи не понурих. Біда в тому, що в Україні говорять слово «постмодернізм», щоби, так би мовити, позбавити себе потреби будь-яких подальших рефлексій довкола твору. І це сумно.

Мені теж було трохи дивно бачити відгуки на нову книжку Тараса Прохаська «Ботакє» власне, як на зразок «постмодернізму». І все, і не більше поза цим коментарем!

Що ж до Вашого означення про «експеримент Павлова»… По правді, від Вас першого чую таку реакцію. Не думаю, що література, для якої є важливою лагідність, конче викликає саме такий відгук. Хоча можу зрозуміти, чому деколи так може бути. Кожна людина читає те, чого потребує. Наші щоденні досвіди й потреби трохи віддзеркалюються у книжках, які читаємо. У фільмах, які дивимося. У жартах, із яких (не) сміємося. Тож щоби хотіти читати літературу, яка не претендує на щось особливо мудре, а тільки хоче бути доброю, треба, власне, що потребувати цих лагідності й доброти. Інакше вони справді можуть виявитися дуже нестравними.

Не знаю, чи те, що пишу, є добрим. У якомусь сенсі, воно не є настільки добрим, як би мені хотілось – і писати, і жити. Дописуючи цю нову книжку, я дуже відчувала, що ані в письмі, ані в тому, як вдається бути на щодень, не можеш «стрибнути вище за себе». Що не напишеш ліпше, ніж ти є. І знаючи це, я повністю готова до критики.

– А що з прочитаного найбільше вразило?

 

– Зараз мені хочеться читати просто добрі книжки. Найперше згадую «Хроніки Нарнії» Льюїса – дуже ці сім книжок, які в неї входять, люблю. Взагалі останнім часом перечитую багато дитячих книжок, люблених іще з дитинства. Скажімо, недавно перечитувала Джанні Родарі і Туве Янсон. Часто перечитую різні книжки Астрід Ліндгрен і Міхаеля Енде. Із дорослих книжок вертаюсь до Тараса Прохаська, з поезії найдужче люблю Олега Лишегу. Помалу читаю «Щоденник Анни Франк».

Тепер зовсім не читається те, що світоглядно мені дуже далеке, що стосується досвіду, якого мені не хочеться переживати. Є дуже багато книжок, написаних талановито в літературному сенсі, але прикрих мені світоглядно. Щоб себе не засмучувати, намагаюся їх не читати. Не читала би зараз навіть Маріо Варгаса Льосу, цьогорічного лауреата Нобелівської премії з літератури – хоча знаю, що пише він дуже добре, але зміст книжок мене не вабить. Зрештою, не лише його. Багатьох авторів не читала би. Не мушу перепускати через себе все.

– Ви маєте причетність до часопису «Критика». Ті відгуки, які нині читаємо на сторінках нечисленних літературних видань, мають тенденцію до особистих образ та виливання бруду на конкретні імена. Чи  була схожа ситуація на початку ХХ століття?  Чи негативна персоніфікація властива тільки теперішньому ?

 

– Аж ніяк ні, одні лише погроми «Молодої музи» – найперший тому доказ. Тодішня критика була механізмом, який справді щось змінював. Були головні літературні видання, ситуації, коли сьогодні про тебе напишуть погано, а на завтра просто не привітаються на вході до кав’ярні. Імена теж називалися, але все було й так очевидно – той-таки Франко мав не один скандал на літературному підґрунті. А тепер і критика не виконує роль інструмента, який щось кудись скеровує, і серйозних дискусій майже немає, і зрештою, не всі потребують стежити за цим жанром.

Як на мене, якісна критика – це справа літературознавця. Фахівець знає термінологію і бачить окремий твір у цілісному літературному контексті. У журналістських відгуках та рецензіях нічого поганого немає – вони приваблюють масового читача. Засмучує тільки те, що відсоток журналістських рецензій значно вищий, а літературознавці найчастіше обмежують поле діяльності виступами на фахових конференціях, які не передбачають зв’язку з письменником і читачем.

«Критика» не є виданням, зорієнтованим лише на літературознавця. Втім, саме вона розпочала свого часу низку важливих літературних дискусій. Хоча нелітературні матеріали в ній зараз переважають.

«З’являється відчуття, що забагато сказано на публіку»

 

– Ваші нові поезії з рефлексіями до тварин, але у них – зеленавий паросток людинолюбства. Як вдається трактувати, на перший погляд, дику образність у світлі миру та злагоди?

 

– У «розмовах з Богом» було багато рослин, і цілком логічно, що після рослин з’явилися звірі. А чому між них багато миру й злагоди… Я багато думала про те, як звірі живуть поруч із людьми, як багато вони залежать від нас і як мало собі належать. Не можуть жити так, як потребували би. Я думала про світ, як він був створений на початку, як у ньому люди й звірі були поруч, не мусили одні одних боятися. В якому не було якогось такого поняття, як «дикі звірі». Уявляю собі, що світ тоді був дуже радісний. Дуже добрий і дуже простий. Тому хотілося написати про світ, в якому немає жодного страху. Де можна бути собою – добрим і лагідним, де можна цього навчитися. Де можна обняти ведмедя і лева, говорити із псом і тигром, любити вовка й різних птахів, риб і звірят. Де всі вони є поруч – просто як приятелі.

– Які особливості Вашого особистого творчого процесу? Як ставитеся до канонів і традицій літературного письма?

– Скажу так, що пишеться дуже по-різному. Одні образи бачиш внутрішнім зором і одразу спокійно і легко їх пишеш, справді на одному подихові. А інші бачиш, довго думаєш про них і все не знаєш тієї мови, якою міг би їх написати… Пам’ятаю, якось я побачила, як у парку біг пес, біг так неймовірно красиво, ніби випущена стріла. Цей його неймовірно гарний біг постійно був перед очима, але, здається, я аж десь за рік змогла написати цей його політ так, як побачила. Є багато речей, про які багато думаєш, а не можеш розповісти їх так гарно, як вони є. Спершу це ніби засмучує, а потім починаєш розуміти, що вдячність переживається не лише за написані тексти, але й за всі пережиті досвіди; просто дякуєш за те, що щось було побачено і пережито.

Але загалом справді пишу як на одному подихові. Хоча навіть коли пишеться швидко, вся історія думання обіймає набагато більший проміжок, ніж час самого письма.

Що ж до канонів… Вони потрібні історії літератури, літературознавству, людям, які займаються коментуванням літератури. Чи потребує їх письменник, коли пише? Не знаю, чи може бути якась загальна для всіх відповідь. Але найрадше – ні. Пишеться з приватної потреби, а не з оглядання на те, що було перед тобою і як воно було. І вже ж не з потреби вписати себе в канон. Знання «технічних речей» (тут мені йдеться, скажімо, про закони римування, знання специфіки поетичних і прозових жанрів, вміння будувати діалоги тощо) – так, воно потрібне. Але часто це знання приходить із читацького досвіду, із внутрішнього чуття, як це має бути, а не фахових студій.

– У 2004 році Україну сколихнули соціальні зрушення, а Ви стали лауреатом премії від видавництва «Смолоскип». Чи пробуджують позалітературні явища порив до творчої самопожертви?

– Найперше скажу, що зв’язку між подіями в Україні й премією видавництва «Смолоскип» не було. Щойно я вже говорила про письмо як про справу приватну, і тепер можу лише ще раз це підтвердити. Бути громадянином – це одне, а бути поетом – щось зовсім інше. Справді не потребую переносити речі, з якими стикаюся у сфері соціальній, десь у письмо. Хоча є автори, яким важливо реагувати на те, що діється довкола, саме письмом. Дуже іронічно такі тексти пише Олександр Ірванець, багато соціальних мотивів мають у віршах і прозі Сергій Жадан, Олег Коцарев. Але, так собі думаю, письменник може про це все писати. Може, якщо потребує, але не мусить. Має вдосталь інших тем для думання. Не мусить бути трибуном.

– Яким бачите майбутнє української літератури? Чи вже маєте якісь ідеї щодо підтримки підростаючого покоління письменників?

– Як колись казав Іздрик, «де я, а де завтра»… Все-таки волію нічого про майбутнє не вгадувати. Думаю, що воно буде добрим. Принаймні в літературі завжди будуть речі, за які варто бути вдячним.

А ідеї щодо підтримки всіх поколінь письменників мусить мати держава або принаймні якісь культурні інституції. То їм би створити і якісь стипендійні програми для українських письменників, щоб вони могли писати в себе вдома, і програми підтримки перекладів з української мови. Тоді з майбутнім усе було би зовсім незле.

– Наскільки вигідними з матеріальної точки зору на сьогодні є статті в антологіях, публікації на замовлення?

– Якби люди писали тому, що це фінансово вигідно, то, підозрюю, в Україні вони взагалі не писали би. Зрештою, в розмові про літературу тема грошей мене найменше цікавить. Маю враження, що вона її взагалі не стосується.

Антології найчастіше є безгонорарними проектами або проектами з невеличкими гонорарами. Часто отримуєш лише певну кількість авторських примірників книги, які можна подарувати родичам та друзям. Але в антологіях дуже добрим є те, що читач бачить певний «зріз» літератури. Що з компактного видання може скласти уявлення про певне покоління, тенденції, інтонації письма.

Антології добре демонструють те, що література не є закритою кастою: молодші автори не раз опиняються в них поруч з уже добре відомими письменниками. І це дуже добре. Врешті, як колись казав польський поет Богдана Задура до Андрія Бондаря: «Поет до поета мусить звертатися на “ти”».

– Деякі з Ваших нових поезій вже можна побачити на сторінках одного українсько-польського часопису. Як охарактеризуєте перспективи просування вітчизняних авторів закордоном?

– По правді, я дуже мало цим цікавлюся. Якби Ви мене запитали про «просування» авторів в Україні, нічого не змогла би Вам відповісти, просто тому, що мене це якось не бентежить.

Чи є якесь «просування» за кордоном, не скажу. Переважно присутність українських письменників – це присутність на фестивалях, у фестивальних альманахах і публікаціях у періодиці. Час від часу є ініціатива іноземних часописів або перекладачів, щоби підготувати якісь українські міні-антології в періодиці, українських авторів запрошують на міжнародні фестивалі, але це все дуже спорадичні проекти. Книжкові видавничі стратегії за цим не стоять. Нові книжки українських авторів дуже рідко з’являються тепер навіть у Польщі, що вже казати про інші країни. На полицях польських книгарень можна знайти видані ще років зо п’ять тому книжки Тараса Прохаська, Сергія Жадана, Ірени Карпи, Наталки Сняданко, Оксани Забужко, Юрія Андруховича та Софії Андрухович, поетичні збірки Назара Гончара, Остапа Сливинського (Остапова книжка найновіша – здається, дворічної давнини). То й усе.

Інша річ… Я не знаю, чи письменник потребує промоції. В тому сенсі, що це не те, що для нього має бути найважливішим.

– Ваша перша збірка вийшла у «Смолоскипі», далі – у «Видавництві Старого Лева». Який досвід співпраці з видавцями?

Кожне видавництво має свій профіль. «Смолоскип» видає книжки молодих письменників, «вживлює» в українську літературу нові імена. Видавши першу книжку в «Смолоскипі», мусиш іти потім десь далі. Мусить бути якийсь ріст.

Я би дуже радо видавала свою нову книжку у «Видавництві Старого Лева», бо мені справді подобається і якість їхніх книжок (вони завжди дуже красиві), і лагідність усіх, хто в цьому видавництві працює. Але фінансово це зараз зовсім не складається.. Тож нова книжка «Твої улюблені пси та інші звірі» вийде деінде. Поки що не маю права говорити, де, скажу тільки, що вже дуже швидко вона з’явиться.

Розмовляв Пилип Пухарєв

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Warning: Missing argument 3 for WPS\WPS_Hide_Login\Plugin::login_url() in /sata2/home/users/chytomo/www/archive.chytomo.com/wp-content/plugins/wps-hide-login/classes/plugin.php on line 657

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe