Читомо > Блоги > Карби поезії Богдана Бойчука

Блоги

Карби поезії Богдана Бойчука

15.02.2017 0 Автор:

Люди відходять від нас несподівано. Зазвичай тоді, коли цього зовсім не очікуєш. І не має значення, скільки саме їм років – чи 89, чи 120, – завжди є якесь приховане сподівання на те, що цього разу смерть вдасться обдурити, що цього разу вона піде з нічим і життя триватиме вічно. Подібний самообман притаманний, мабуть, будь-якій живій істоті, яка нездатна осмислити стан «не існування». Зрештою, на те вона і «жива», щоби заперечувати смерть, заперечувати протилежне до себе. Читомо зібрало спогади про  письменника і співзасновника Нью-Йоркської групи Богдана Бойчука, який відійшов у вічність 10 лютого. 

Олександр Мимрук, поет:

«До останніх своїх земних днів Богдан Бойчук залишався неймовірно плодовитим письменником. У його доробку є твори у найрізноманітніших жанрах та формах. У цьому сенсі він був універсальним митцем і блискучим майстром слова. Усе, починаючи від критичних статей і закінчуючи п’єсами, носить відбиток його неповторного світовідчуття та непересічної освіченості. Це той випадок, коли плодовитість жодним чином не впливає на рівень якості продукованих текстів. Вони завжди залишалися на найвищому рівні та багато в чому були зразковими. Але перш за все, звичайно ж, ми завжди будемо пам’ятати його, як інноваційного та сміливого поета, який не боявся ступати на територію нового і йти проти уставлених правил.

Нью-Йоркська група (НЙГ) – так називалося об’єднання молодих еміграційних поетів, що одного грудневого дня 1958-го року зібралися в італійській кав’ярні «Павич» щоби раз і назавжди змінити обличчя української поезії. Серед цих революціонерів був і Богдан Бойчук – один із ключових організаторів групи. Вона об’єднувала ціле покоління поетів, які з різних причин жили далеко за межами своєї батьківщини (не тільки у США, але і в інших країнах). Вона не мала жодних маніфестів та статутів, жодної затвердженої структури. Цих людей поєднувало лише бажання творити по-справжньому сучасну та високомистецьку модерну поезію.

Укоріненість у фольклор та минувшину, зашкарубла класична поетика, – все це відлякувало нью-йоркців. Вони прагнули вивільнити українське слово та наповнити його зовсім іншим, актуальним змістом. Тогочасна радянська література, що намагалася перевести соцреалізм на рейки «українськості» та борсалася у власному провінціалізмі, аж ніяк не влаштовувала молодих новаторів, а Юрій Тарнавський (ще один ключовий організатор НЙГ) не без іронії називав поетів шістдесятників «нацреалістами».

Здавалося, що вони оголосили війну усій українській літературі відразу – як попередньому поколінню, так і своїм сучасникам із УРСР. Бойчук вважав НЙГ «безбатченками», адже ці поети не знаходили в українській літературі своїх естетичних попередників – когось, від кого можна було вести цю лінію поступу. Вони створювали нову, раніше небачену літературу на пустому місці й розраховували лише на власні сили.

BB2

Перша збірка Богдана Бойчука «Час Болю» вийшла ще у 1957 – за рік до «офіційного» створення групи. Як і перша збірка Юрія Тарнавського, дебют Бойчука був просякнутий духом екзистенціалізму. Це були дуже особисті вірші, писані максимально простою, дуже стриманою, депоетизованою мовою. І хоча в наступних книжках цей екзистенціалізм певною мірою буде витіснений, сам Бойчук сповідуватиме деякі з принципів цієї філософії до останнього часу.

Цікаво, що багато хто із дослідників Бойчука вважає, що на його творчість мали Серйозний вплив роботи Жана Поля Сартра (творця знаменитого трактату «Екзистенціалізм — це гуманізм»), але сам автор говорив, що не любить Сартра і більше схиляється до Камю.

Окреме місце у його поезії посідає любовна лірика. Такі цикли, як «Любов у трьох часах» (1983, 1991), «Інтимні краєвиди» (1991), «Вірші кохання й молитви» (2002) – одні з найкращих зразків інтимної лірики в нашій літературі. Одночасно глибоко особисті та універсальні. З роками поетика Бойчука буде зазнавати поступових змін, але ядро його творчості залишатиметься незмінним.

 

greyline

Постійна зацікавленість людською природою, сутністю емоцій та відчуттів, поведінкою індивіда в умовах великих історичних катаклізмів, непрості взаємини внутрішнього із зовнішнім. Уся його творчість концентрується довкола ідеї гуманізму та волі до життя

greyline

 

Богдан Бойчук постає на тлі ХХ століття, як по-справжньому своєрідний автор, що не боїться виставляти на показ свої особисті переживання, не ховається за ширмою напускного патріотизму чи політичних гасел. Вірші пана Богдана – це завжди відверта розмова, діалог між двома – автором і читачем. Жодна ідеологія, жодна природна стихія не може втрутитися у цей сакральний процес духовного обміну.

Попри всю пасіонарну потугу Бойчука та його друзів по Групі, довгий час їхня творчість не була достатньо прочитаною в Україні. ЇЇ не помічала критика, її не помічав читач. Ця поезія залишалася невидимим острівцем у морі української культури, і це, мабуть найбільша біда для нас самих.

Поети Нью-Йоркської групи важко сприймалися не тільки великою Україною, але і старшим поколінням діаспори, яка з одного боку ніби й приймала молодих митців, але одночасно не була здатна «сприйняти» їхні тексти. Одного разу, легендарний літературознавець Юрій Лавріненко навіть сказав, що уся Нью-Йоркська група разом взята не варта і трьох віршів Ліни Костенко. Це було повне нерозуміння тих завдань, які поставили перед собою нью-йоркці.

Після переїзду до Києва Бойчук казав, що почуває себе навіть самотніше, ніж у Нью-Йорку, адже він застряг між двох поколінь: між старшим, що має ще радянську ментальність, і молодшим, якому взагалі нічого не потрібно. І ті й інші були для нього чужими. Всі вони перебували в іншій системі координат, відмінній від тієї, в якій перебував він сам. Хоча, якщо Бойчук і тягнувся до когось, то це звичайно ж були люди молоді. Вони були для нього нескінченно ближчими, ніж однолітки з цілковито радянським світоглядом.

Останній раз я з ним бачився 22 вересня 2016 року на Форумі Видавців у Львові. В ці дні відбувався «фестиваль у фестивалі» під назвою «Велике повернення Нью-Йоркської групи», що був приурочений до української прем’єри документального фільму, присвяченого групі. В його рамках було проведено цілу низку різноманітних заходів, у тому числі й поетичний вечір Богдана Бойчука. Львівський літературознавець Ігор Котик тоді зазначав, що на жаль поети наступного покоління проявили невеликий інтерес до виступу без перебільшення класика української літератури, бо «їм було не до того, щоб пошанувати своєю присутністю 89-річного поета».

Натомість про молодше покоління («двотисячників» і тих, що йдуть після них) такого сказати не можна, адже вони, на відміну від інших, і справді проявили помітний інтерес до появи на львівському Форумі як Богдана Бойчука, так і Юрія Тарнавського. Вони не тільки відвідували відповідні заходи, але і жваво спілкувалися з батьками Нью-Йоркської групи, робили селфі, сперечалися, обмінювалися книжками та контактами. Тому цілком можна вважати, що «Велике повернення» все ж вдалося.

Читайте також: Юрій Тарнавський: Не було впливів шістдесятників на Нью-Йоркську групу

.

Ольга Фразе-Фразенко, співзасновниця продакшн-студії «OFF Laboratory»:

«Богдан Бойчук був першим з поетів Нью-Йоркської Групи, хто знявся для нашого фільму «Акваріум в морі. Історія Нью-Йоркської Групи». Зв’язатись з паном Богданом було найлегше, оскільки він жив на два міста: на Київ і Нью-Йорк. В Києві ми його й «впіймали». Так все почалося. Це було 2 роки тому. Завдяки знайомству та відкритості Бойчука маємо тепер зафільмовані його поетичні читання, маємо фільм про групу та будемо мати кіно про нього самого.

Минулого літа, коли я прилетіла до Америки, відразу подзвонила до пана Богдана: обговорювали прем’єрний показ фільму в Гантері, Нью-Йорк та його участь у «Великому Поверненні» — фестивалі Нью-Йоркської Групи, який ми (продакшн -студія «OFF Laboratory») організовували у Львові. Богдан Бойчук тоді дуже зрадів, сказав, що без проблем приїде до Львова швидкісним потягом із Києва, пообіцяв читати вірші та брати участь у дискусії, тільки прочитати лекцію делікатно відмовився, казав: важко, казав старий вже, сміявся.

У фільмі «Акваріум в морі» Богдан Бойчук каже останні слова: «Поезія робить мене щасливим. На мить. Робить мене вічним, також на мить». Поезія і світло Богдана Бойчука залишаються з нами назавжди».

BB5

.

Олександр Фразе-Фразенко, кінорежисер, співзасновник продакшн-студії «OFF Laboratory»:

ТАМ, ДЕ ТЕБЕ НЕМА*

* «Там, де тебе нема» — назва останньої поетичної книжки Богдана Бойчука, з якої він читав востаннє у Львові, в театрі Курбаса, під час «Великого повернення Нью-Йоркської групи». Я казав Богданові: «може видаймо цю книжку до «ВП», щоб читати вже з книжки?». «Ні, зробімо це наступного року, це буде мені стимул прожити ще один рік!».

«поезія це хвороба, переважно невиліковна, хворі часто неприємні персони для спілкування, тим паче — для співжиття. часто просто непридатні для таких речей. такі вже ознаки, quid pro quo, Clarice.

та серед поетів, з якими я маю щастя знатися, є два ангела: Олег Коверко, але він, нажаль, перестав писати вірші ще в сімдесятих, і Богдан Бойчук, але він, нажаль, вже помер… пам’ять, ці брили льоду, вони тануть, перетворюються в воду й тікають в усі можливі шпарини. треба записувати… книжки пам’ятають довше, ніж люди…

певно, в 2014 році я задумав зробити фільм про Нью-Йоркську групу поетів. якраз перед тим помер Лишега, що стало черговим нагадуванням про непевність будь якого майбутнього, я знав, що не можна відкладати, тим паче тепер. бо я дуже хотів зробити це кіно, адже ці поети виявилися моїми щойно віднайденими літературними прабатьками, а жодних записів з ними (просто мовчу про можливі фільми про них) я не зміг знайти.

отже, ми поїхали до Києва, бо Бойчук від початку 90-х жив на двох континентах: зимував на своєму пагорбі в самому центрі Києва і літував коло ріки Деловер, на північний захід дві години від Нью-Йорку. там вже видно чудові Кетскілські гори… отже, тоді я майже нічого не знав про Бойчука, як про людину. я тільки читав його вірші в Віртуальній антолоґії НЙГ, упорядкованій Романом Бабовалом, тобто — тільки знав як про поета. на площі Льва Толстого залишаємо авто, йдемо на Велику Васильківську (Велика Женя Васильківська? раніше я писав, що у Львові є вулиці всіх трьох засновників НЙГ: Тарнавського, Рубчака й Бойчука, а тоді вже в Києві ось знайшли Васильківську, там і жив Бойчук, було б кумедно, якби Рубчак жив на вулиці Килини, а Тарнавський на вулиці Андієвської, але — в яких містах?).

BB3

ми запізнилися на кілька годин, але двері відчиняє радісне обличчя, двері відчиняє рука людини з радісним обличчям, просто сяйво. ми заходимо і знайомимося, Бойчук відразу дає нам папку зі знимками й каже: «може потім якось повернете! тут зі Львова нема що їхати!» в папці —ориґінали знимок з середини минулого століття, унікальні знимки, які висвітлюють історію НЙГ та її оточення, цими знимками я наповнив увесь «Акваріум» згодом… Бойчук знайомить нас зі своєю дружиною Оксаною, чудовою приємною жінкою. ми відразу беремося за роботу. Бойчук каже, що їсти будемо потім! каже, що буде стоячи говорити, що сидіти не треба! компактна і затишна квартира, після коридору праворуч дзеркальна стіна, якраз навпроти вікна, яке в кінці кімнати ліворуч, тож світло гарно наповнює кімнату і дивиться на себе в дзеркало, прямо є гвинтові дерев’яні сходи на вищий поверх, під ними — вихід на кухню, далі ліворуч телевізор і тоді обідній стіл, тоді за столом вже згадане вікно, тоді диван і після нього стіл з комп’ютером. всі стіни завішані сучасним українським живописом, Соловій, Дубовик, Гуцалюк, Оленська-Петришин, але основне — над диваном висить може два з половиною метри завширшки й метр заввишки — груповий портрет Нью-Йоркської групи, славетна робота Юрія Соловія.

021503_NYGЮрій Соловій. Нью-Йоркська група

shevchenko.org

Бойчук сміється і каже, що Соловія просив Тарнавський колись зробити таку роботу, але коли той врешті зробив, то Тарнавський чомусь не купив, і Бойчук відразу взяв її собі! каже далі, що Тарнавський тепер дуже шкодує і вже її собі хоче! але хто ж віддасть! так каже і показує ще декілька менших ескізів цієї картини, які висять під нею та в коридорі. всі ці декілька перших хвилин я відчуваю, як велике тепло огортає мене і повільно гойдає, я ніби переживаю майже реліґійне щастя… ніби ж нічого такого не відбувається… але цей пан, якому майже 90, таке враження, що ми ровесники! нещодавно я бачив інтерв’ю з Дейвідом Лінчем, де він сказав, що твій внутрішній вік — він без віку, ти не можеш відчувати себе на двадцять, чи на шістдесят, всередині таких мірок нема… от я відчував себе — чудово — від слова «чудо», і весь той вечір так було, і від того часу так є, коли думаю про Бойчука… я ще не знав, що він вже, здається, понад двадцять років хворий на рака, але ж він все життя тікав від смерті…

далі ми почули неймовірно натхненну Богданову розповідь… я тоді записав інтерв’ю на дві години, тоді Бойчук сказав, що читатиме вірші й запитав, де сідати, я роззирнувся і сказав: «при столі!». а за ним — біла стіна, вікно кинуло косу Богданову тінь на стіну, Богдан, ця неймовірна посмішка, ці очі, ці руки… він прочитав ці вірші, але насправді він зробив щось набагато більше…

я взагалі погано уявляю, що таке любов, тоді напевно я відчував любов, така релігійна любов до людини, чи як би це сказати…

по тому Оксана зготувала смачну вечерю, не пам’ятаю, що саме, але дуже смачно, я привіз пляшку славної наливки, яку готує моя бабця Галина, наливка з вишневого листя, Бойчук передавав бабці компліменти, так ми ще кілька годин сиділи і тоді попрощалися… я вже не хотів залишатися на ніч в цьому гидкому Києві, мені потрібно було зберігати тепло, вберегти любов від вивітрювання, бо ж любов дуже легко вивітрюється, моє блакитне авто понесло мене на захід, до Львова…

в США, коли я вже фільмував «Акваріум» повним ходом, я ж мав пекуче відчуття поспіху, про яке згадував при початку цього тексту, ми з Василем Махном вирішили поїхати до Бойчука в Ґлен Спей. на той час я вже багато листувався з Бойчуком, ми домовилися на якийсь день, сіли в авто, з нами ще поїхала Світлана, Махнова дружина. як, напевно, всі автомобільні мандрівки з Махном, коли він за кермом — ми загубилися, в трьох соснах, там соснові ліси. ми заїхали в Ґлен Спей, маленьке містечко, розкидане серед лісу по пагорбах, проминули пошту, за нею — найбільший будинок в містечку, де б мала бути якась зала для місцевих святкувань, і поїхали далі, куди нас повела мапа. але там нічого, крім дерев і горбів, не було… ми певно двічі проминали той великий будинок, аж тоді вирішили зайти в нього, може щось запитати. а там відбувалося якесь маленьке велике свято, пів містечка було там, хтось грав на фортеп’яні, кілька жіночок навколо фортеп’яну весело співали, інші їли свої пундики й попивали якесь пиво. приємна усміхнена жіночка вийшла з нами надвір і детальненько «пояснила», куди нам їхати на Озеряни Роуд.

BB1

не знаю яким дивом, але ми втрапили. вже вечоріло, і ось з лівого боку минаємо маленький цвинтар і вежу, в якій Барка доживав свого віку, бачимо назви вулиць: Ольжича, Маланюка, Теліги… а ж ніяких номерів будинків там нема, як ви підозрюєте. ми впираємося в останній будинок на «вулиці». виходимо з авта і йдемо до нього поволі, приглядаючись, може він, має ж бути коло озерця, і ось озерце… тиша… ми просто зупинилися, вдихаємо в задумі й безнадії чисте повітря вечора… раптом, чуємо, як заводиться двигун машини, десь праворуч, за парканом, і вона їде. чомусь я вигукнув: то він! і побіг до дороги. Махно побіг за мною! я побачив білий універсал Субару певно з дев’яностих, який саме збирався жваво минути нас і поїхати в той бік, з якого ми приїхали. і я впізнаю за кермом Бойчука! в такій панамці, як рибалки часто люблять носити. ми просто кидаємося йому на капот і авто різко гальмує! «ви хто такі!?», каже спантеличений Бойчук в панамці, він очевидно не підозрював, що ми кинемося йому на капот, він певно взагалі не підозрював, що будь-хто може кинутися йому на капот, особливо тоді, коли він вже покинув надію нас дочекатися, а оскільки цього разу його дружина Оксана до Америки з ним не приїхала, то він вже був дуже голодний і поспішав до ресторану, трохи нижче тої пошти, яку ми раніше минали. він розвернув авто, Махно своєю величезною Тойотою-автобусом також заїхав на подвір’я.

Читайте також: 7 збірок українських поетів, написаних за кордоном, від Василя Махна

дерев’яна хата, схожа на колибу, бо такий стрімкий гострий дах, але модерна, в середині аскетично і дуже гарно, такий скандинавський дух, усміхнений сяйливий Богдан, який вмить забув про голод, каже, що цей будинок він спроектував разом зі своєю другою дружиною, Марією Ревакович. я знову дістаю камеру, і знову — двогодинне інтерв’ю, де той Бойчук брав стільки сил! гм, сили ж не в м’язах, це ж все любов, яка, як кажуть, окриляє… я не втримався, щоб не попросити його розповісти знову деякі ті історії, які вже записав минулого разу, наприклад, леґендарну автомобільну мандрівку, коли Барка і Маланюк на задньому сидінні Бойчукової машини сварилися про ґеїв, я хотів щоб Махно також почув ці історії наживо, а також мені прийшла ідея про роздвоєного Бойчука, але роздвоєного не так, що один такий, а другий цілком інакший, як це переважно бува з усіма подібними роздвоєннями, а що Бойчук роздвоєний на двох однакових Бойчуків! два Сонечка ж краще, ніж одне! вдвічі більше тепла, вдвічі більше щастя та любові! я цю ідею так і втілив у фільмі, у сцені, де Богдан Рубчак, Юрій Тарнавський, Юрій Андрухович та два однакових Бойчука переповідають цю Барка/Маланюк/ґей-історію!.. одна з найкумедніших сцен фільму!..

друге двогодинне інтерв’ю завершилося тим, що харизматичний і з виду зовсім незмучений (знову навстоячки!) Богдан каже: а тепер ідемо їсти! тоді ми зробили знимки, як же ж може бути, що є Махно і не хоче триста фотоґрафій! а стіни в тому домі обвішані картинами Емми Андієвської. «вона мені їх повно вислала!», каже весело Бойчук. «але ж вони всі однакові! я стільки не хотів… і вислав Тадеєві Карабовичу до Люблина… тоді мені пізніше Тадей каже, що бачив Емму в Мюнхені, вона казала, що збирається вислати Богданові ще нових картин!»… регочемо. тоді Бойчук перериває наш регіт і каже: «Махно! вибирай одну з цих картин Емми! дарую!» радісний шок Махна описати неможливо, та й нема часу, бо він моментально хапає картину, яка висіла перед ним, розгублено перепитує: «що, дійсно??», діставши бадьоре схвалення, моментально виносить картину на двір і ми тільки чуємо, як він її радісно пакує в баґажник свого автобуса. ох, шкода що не мені така акція випала! але Махно, повернувшись і миттєво прочитавши мої думки (а поети ж часом читають думки), вигукнув: «та як би ти її тарабанив в свій Львів!». тоді нарешті ми поїхали до ресторану, де їли величезні селянські стейки й пили пиво.

Читайте також: Емма Андієвська: Щоб робити справжнє – потрібно постійно жити цим

якраз під час вечері Бойчук сказав ці слова, про те, що поезія робить його вічним на мить. «ми мусимо це записати після вечері!», сказав я, слова звучали чудово для пост-скриптуму в фільмі, а я завжди люблю мати ці хвости. Бойчук відмовлявся, не знаю чому, певно вже був змучений, я підмовив Махна і Світлану, як кажуть, гуртом й батька легше той, то й ми разом його вмовили. сонце вже сідало, я тримав камеру в руках, вчепив мікрофона до його сорочки: «так! добре?», сказав Бойчук і зазирнув в камеру. «я хотів сказати, що я багато думав над тим, що таке поезія. я ніколи не міг знайти дефініцію, просто тому, що поезія зашироке явище і не підпадає під ніякі дефініції. тоді я змінив питання: що поезія значить для мене, що вона дає мені. і я знав правильну відповідь відразу! поезія робить мене щасливим — на мить, робить мене вічним — також на мить… на жаль, мхехе»…

ми поїхали зворотно до Нью-Йорка. далі було ще більше листування, далі був Гантер, американська прем’єра фільму, Бойчук казав, що приїде, тільки якщо його привезуть і відвезуть! ми з Юліаном Китастим винайняли спеціально для цієї оказії гарного кроссовера, здається також Субару, тільки новіший, Юліан став на день Бойчуковим персональним водієм! в машині з ними їхав також і Іван Непокора, який прилетів на фільм спеціально з Торонта, якого я просив усе фільмувати в дорозі.

в Гантері зустрілися всі засновники НЙГ разом! вперше за 60 років! тоді там були основна трійця Тарнавський-Бойчук-Рубчак, а також Коверко та Васильківська, які взагалі ніколи наживо не зустрічалися! тільки на сторінках «Нових поезій» та різних поетичних антолоґій. направду, історична подія!.. і дуже зворушлива подія… «десь тут мав бути Рубчак, але який то Рубчак без бороди!», вигукував один Богдан другому Богданові перед обіймами. випадком долі, підступний Рубчаковий перукар відтяв патріярхові таку важливу частину тіла просто перед такою важливою подією!.. але то зовсім інша історія… потім було ще листування, потім були незабутні чудові часи у Львові впродовж фестивалю, який ми організували, «Велике повернення Нью-Йоркської групи»… потім було ще листування… на останній лист я вже відповіді не отримав. тому він і останній…

ми завжди запізнювалися, але ми завжди встигали… коли після Гантеру ми підвозили Рубчаків до їхнього дому, Рубчак сказав: «довезіть вже нарешті мене на мою гору поезії!». ось Бойчук теж має свою гору поезії. може кожен поет має, але Бойчукова гора — у формі білої хмари, і така легка, як біла хмара, крізь неї світить сонечко, солодке, гарне, радісне, сонечко…

в своїй першій книжці «Час болю», виданій 1957 року, саме 60 років тому (тобто понад пів століття!), Богдан Бойчук записав «Дві пісні»:

I

Я бачу все:
час зморшками обличчя зриє,
а теплі коси
вкриє іней
незчисленних зим.

Я бачу…

Висохлі уста,
як листя, шелестітимуть
незрозуміло.
В очах — не ласка,
тільки біль.

Я бачу і люблю.
 
 
II
 
присіла,
розклавши коліна.
взяла у долоні
вагітність
спроквола лягла.
 
в утробі
тремтіла дитина,
по ній
розлилася
млость.
 
і взнали:
спочатку був біль,
а не слово,
 
кінець буде біль.

я люблю Богдана Бойчука… я не встигаю сісти на потяг, щоб зранку встигнути прийти в Києві на вулицю Лаврську, в музей Івана Гончара, на «прощання з Богданом», зараз майже шоста ранку, невдовзі сонце освітить першу хмарину, крізь неї протечуть ранкові промені… я люблю Богдана Бойчука…

BB4

 

 Ярослав Корнєв, поет:

«Коли я вперше побачив Богдана Бойчука, на щорічному форумі видавців, торік, у Львові – він видався мені древнім, або навіть – немічним. Але вже після п’яти хвилин спілкування, я відчув, що переді мною – сильна, незалежна, освічена, талановита, а головне – сповнена щирої любові, особистість. В першу чергу – любові до самого життя, як явища, з усією нескінченною палітрою фарб.

Бойчук, на відміну від того ж Тарнавського, не настільки революційний, не відкидає риму, а може й навіть не намагається шукати нової форми, своїм текстам. І якщо вірші Юрія Тарнавського – болісні та глибокі, Богдан Бойчук видається чіпким в ніжності, а моментами навіть – грайливим.

У чомусь, мені здається, Бойчук близький представникам Київської школи 60-х, зокрема Миколі Воробйову. Є у його віршах така ж тваринна усамітненість та покірність трави до одвічного зростання й загибелі. І разом з тим – незаймана легкість метелика у вітрі життя».

 .

Андрій Кісь, фотограф, дизайнер:

« – Доброго дня! Я з Монастириська.
– Доброго! І я з Монастириська!

Насправді ні він ні я не були з Монастириська. Він народився в Бердниках і вчився в монастирській школі, а я народився в Голгочах за 20 км від міста і вряди-годи переїжджав через це мальовниче містечко. Але оскільки наша зустріч була у київській квартирі Богдана Бойчука – то ми цілковито могли вважати один одного краянами. Я мав конкретне завдання від Василя Ґабора – зазнимкувати картини Юрія Соловія до «Антології Нью-Йоркської групи». Картинами було завішане все помешкання поета.

– Ну як, вам подобаються ці твори?
– Ні, надто вони «холодні», хоча й не позбавлені мистецькості…
– А ці? – Бойчук показує на картини дуже знаного українського митця…
– А ці зовсім стосунку до мистецтва не мають.
– Ну то зараз ми з тобою це обговоримо – і витяг пляшку коньяку і «Кока-колу»…

Так почалося моє декілька річне приятелювання з Богданом Бойчуком та його дружиною Оксаною.

Наступного разу я вже приїхав з «бібліотекою» книжок Бойчука для автографів, бо ж любив його твори ще з кінця 1980-х років… Відтоді, коли б я не був у Києві (а це декілька десятків раз), я приходив на сніданки, вечері, обіди, каву, чай до Поета. Завжди знаходилася якась поважна причина для відвідин, але ми обоє розуміли, що головна причина – насолодитись розмовою. Ми ходили на відкриття виставок, літературні вечори, в музеї.

– Передай своїм дітям, щоб були допитливими. Я все життя був допитливим…

Між нами була різниця у 45 років, але поруч з п. Богданом я відчував себе дідуганом зі купою стереотипів і комплексів, які він вмить розбивав своєю іронією. Мене вражав величезний культурний досвід цього чоловіка, дивовижний інтелект і глибина поруч із ніби вдаваною легковажністю.

Я розпитував його про Барку, Гірняка, Маланюка, Багряного, Осьмачку і десятків інших класиків нашої літератури, яких він добре знав, а з деякими навіть дружив. Він ретельно, чесно і цікаво розповідав мені про них. Він сміявся, сумував, захоплювався, кпив з них… Зрештою, про все це можна прочитати у його блискучій книжці «Спомини в біографії», яка є для мене однією з найцікавіших у жанрі мемуарної літератури.

На «зорі» нашого знайомства я запросив його на презентацію моєї книжки про старі надгробні пам’ятники Галичини «Сльоза і камінь» в музей Івана Гончара, аж ніяк не сподіваючись, що він прийде. Але він не тільки прийшов, а ще й привів із собою декількох друзів. Коли слухачі мене загнали в кут довколарелігійними запитаннями він перебив їх:

– Це не має ніякого значення – це все ідеології, має значення тільки мистецтво, тільки чисте мистецтво…

– Дякую, пане Богдане за порятунок.

Потім ми в музеї пили добре червоне вино, а його оточили студенти і про щось довго з ним гомоніли…

– Я хочу бачити Варку, хочу мати з нею творчий вечір.

Тут варто дещо пояснити: 2013 року Богдан Бойчук написав поему «Кляса без вісти» – свої спогади про дитинство, сюрреалістичну книжку про реставрацію пам’яті, про сни, у яких до нього приходило дитинство. Василь Ґабор вирішив цей твір надрукувати у перекладах польською і англійською, а я попросив ілюструвати цю поему свою дев’ятирічну доньку (приблизно стільки років було головному героєві «Кляси»). Через дуже короткий час Варвара сиділа біля Поета на творчому вечорі у київському музеї літератури і відповідала на запитання п. Богдана. Потім було пам’ятне поетичне читання…

Між тим було ще багато зустрічей, розмов, подій. Дасть Бог – колись згадаю.

Передостанньо ми з Богданом і Оксаною Бойчуками зустрілися на відкритті виставки Володимира Лободи в київській галереї «Ню Арт» 24 листопада 2016 року. Вони припізнилися майже на півгодини і відразу потрапили в щільне кільце приятелів.

– Я хочу подивитися виставку, але не дають мені… Ті реалістичні картини мені не подобаються, а от ці модерні – так. Я би пару картин собі купив, а скульптуру я куплю всю, вона дуже модерна.

Востаннє ми бачились 27 грудня 2017 року, коли я вранці забіг до нього аби полагодити якісь дрібні справи, а увечері ми мали іти на відкриття виставки у «Шоколадний будинок». Він вже був одягнений, але казав, що напевне не зможе вийти з хати бо зле себе почуває.

Він мені також казав, що хоче бути похованим на Високому Замку… я сміявся і відповідав, що нема там у нас цвинтаря…

– То що, горбка там для мене не знайдеться – іронізував пан Богдан…

І ми далі смакували коньяк з його улюбленою “кока-колою” і не говорили більше про смерть…

До зустрічі, пане Богдане, мені без Вас на цьому світі буде дуже сумно».

  .

Вано Крюґер, поет:

«Богдан Бойчук ще за життя був леґендою. Він починав писати понад пів століття тому – і його письмо – поруч з письмом колеґ зі заснованої ним разом з Юрієм Тарнавським і Богданом Рубчаком Нью-Йоркської ґрупи – здійснило одну із революцій в українській мові.

Вони – нью-йоркці – збиралися в італійському ресторанчику, чий ресторатор був лояльний до поетів. …проте якось він захотів розлучитися і одружитися на своїй коханці, і, щоб не ділити ресторан разом із іншим майном через розлучення, переписав його на коханку. Коханка ж цей ресторан швидко продала, і зникла разом з грошима. Так ресторатор втратив ресторан, коханку і дружину, а нью-йоркці – місце, де вони могли збиратися.

“Навіщо про те згадую?” – вось і озвався один з молодших нью-йоркців Роман Бабовал – бо Богдан Бойчук, котрий і розповів мені цю історію, завжди ставився до всього із посмішкою – і прекрасне почуття гумору – як і ясність мислення – зберігав до останнього…

..Олег Лишега, знайомлячи нас, представив мене: «Це із молодших..».

«А що, є і такі?», – відповів посміхаючись Богдан Бойчук. Ми пили біле сухе вино в Музеї Гончара, п. Богдан розповідав про Василя Барку, про його єдине і нещасливе кохання, про його життя ченцем у миру… – Богдан Бойчук якраз працював над романом про нього.

Року Б-жого 2014 в Богдана Бойчука був вечір в Київському музеї літератури – вдруге за двадцять п’ять років, перший був ще далекого 1989 року. «Я обіцяю, що мій третій вечір теж буде через двадцять п’ять років. От тільки не знаю, де саме, чи тут, чи там», – Богдан Бойчук показав пальцем на небо і розпочав вечір.

Ми ще зустрілися на Львівському форумі, на Великому поверненні Нью-Йоркської ґрупи. Я ще встиг подарувати йому свою книжку. А от поговорити про неї ми вже не встигли – хоч і домовлялися… І я не встиг підписати у нього його книжки, що стоять в мене на полицях – поруч з книжками Емми Андієвської, Віри Вовк, Романа Бабовала, Юрія Тарнавського та інших нью-йоркців.

Двадцять п’ять років від 2014 – це 2039. Богдан Бойчук читатиме вірші. На небі. А доти киянам і не-киянам залишається в нього вглядатися – як вглядався Василь Барка».

Світлини Олександра Фразе-Фразенка (кадри з фільму «Акваріум в морі. Історія Нью-Йоркської Групи»)

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Warning: Missing argument 3 for WPS\WPS_Hide_Login\Plugin::login_url() in /sata2/home/users/chytomo/www/archive.chytomo.com/wp-content/plugins/wps-hide-login/classes/plugin.php on line 657

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe