uncategorized

Зрада Айнштайна / Ерік-Емманюель Шмітт ; переклад з французької Івана Рябчія. — К. : Видавництво Анетти Антоненко, 2016. — 192 с.

 Насправді видання кожної книжки Еріка-Емманюеля Шмітта українською є перемогою для нашого читача, і з цим дійсно складно не погодитись.

Ерік-Емманюель Шмітт відомий своїми простими, але від того ще глибшими історіями про сутність людини та її осмислення власного життя. Його п’єси з успіхом ставлять чимало театрів по всій Європі, він лауреат численних премій. Але все це можна прочитати в будь-якій анотації до його книжок. Проте є дещо, чого ніколи не зможе передати жодна анотація – це ті переживання, які викликає кожен текст Шмітта із його глибокою простотою чи простою глибиною – кому як подобається.

До книги «Зрада Айнштайна» увійшло дві п’єси Шмітта: «Готель між двох світів» (1999) і, власне, «Зрада Айнштайна» (2014).

«Готель між двох світів» оповідає про химерний досвід такого собі Жульєна Порталя, журналіста середньої руки, який раптово потрапив у дивне місце – чи то готель, чи то лікарню, де перебувають люди (чи коректніше сказати – душі людей), що опинилися у комі, тобто у проміжному стані між життям і смертю. Переказувати сюжетну лінію сенсу мало, адже суть не в ній –  вона сама-собою поступово відійде на другий план. Натомість на перший план вийдуть два інші аспекти.

Кадр із п’єси «Готель між двох світів», http://www.caspevi.com/

Перший полягає у філософському осмисленні ситуації, в якій опинилися герої, а також супутніх тем (як-то усвідомлення смерті, цінності життя тощо) –  це знаходить собі вияв винятково у діалогах між персонажами, поза будь-яким грубим втручанням авторського голосу. Загалом це дуже нагадує модель, за якою можна розповідати про сутність життя і смерті, наприклад, дітям. Тобто, Шмітт у цій п’єсі подає, звісно, лише одну світоглядну модель щодо цих питань, проте складно не визнати, що вона доволі універсальна й зручна для сприйняття «широким загалом». Передусім завдяки своїй речевості, чи краще сказати  –  співставності з тією реальністю, до якої люди звикли у повсякденному житті.

Другий аспект – це так би мовити оживлення й уреальнення персонажів. Адже спочатку ми можемо бачити радше образи, ніж реальних людей, до того ж, доволі карикатурні. Проте згодом кожен із них з картонного муляжу стає все більш подібним на живу людину: виглядає це приблизно так, ніби у духа з’являється тіло, і воно починає відкидати тінь, в якій, своєю чергою, приховані переживання не властиві духам  –  лише людям. Власне, у цьому і полягає оте згадане уреальнення. Те саме відбувається і з головним героєм, щоправда, якщо інші персонажі здебільшого стали духами, вже потрапивши до того «готелю», і їхнє уреальнення має радше реверсивний характер (тобто, відбувається за рахунок спогадів про життя на Землі), то про Жульєна можна сказати, що його буття «духом» почалося ще за життя, а «справжнім хлопчиком» він став, лише опинившись у комі.

Загалом же «Готель між двох світів» за своєю тематикою і формою добре вписується у період творчості Шмітта кінця 90-х – початку 00-х, коли, зокрема, побачили світ перші твори з його «Циклу невидимого», присвяченого різнім релігіям, що про них він розповідав у доволі простий спосіб.

Друга п’єса, «Зрада Айнштайна» –  це розповідь про період життя Альберта Айнштайна після його переїзду до США у 1933 році. Дія відбувається в одному місці – на березі озера у Нью-Джерсі. Там вперше відбувається зустріч вченого з місцевим волоцюгою, який прийняв його за такого ж волоцюгу, тільки страшенно схожого на «відомого вченого Найнштайна». В наслідок такої плутанини між ними зав’язується доволі приязне спілкування, кістяком якого протягом років буде тема пацифізму та відносності війни і миру. І бездомному, чий син загинув на війні, стати на антивоєнну сторону, якої тримається вчений, вкрай складно. Тема ця стане також базовим подразником і для душевних мук самого Айнштайна, з яких врешті і народиться «зрада».

Кадр із п’єси «Зрада Айнштайна», directmatin.fr

Власне, діалоги Айштайна й волоцюги і складають більшу частину цієї п’єси. Ясна річ, що сьогодні будь-яка згадка про діалоги (та ще й коли один з співбесідників значно розумніший за іншого) миттєво і з неймовірною силою підштовхують читача до паралелей із «Діалогами» Платона.  Так стається і тут. Щоправда, якщо розглядати розмови Айнштайна і бездомного через платонівську призму, то варто зазначити, що обидва співбесідники тепер наче більш «прокачані»: рольовий «Платон» став більш емоційним, а рольовий «інший» (або ж просто «не-Платон») став значно розумнішим і вже виконує роль не лише вставки між репліками авторитетного вченого. Це і зробило класичну діалогову схему значно жвавішою.

Є в п’єсі і третій персонаж – агент ФБР Патрік О’Ніл, який шпигує за Айнштайном і намагається вивідувати у волоцюги, про що той говорить з ученим. О’Ніл втілює образ абсолютно непримітного рядового громадянина на службі уряду. Його погляди (здебільшого щодо опозиції мілітаризм/пацифізм) відчутно збігаються з поглядами і волоцюги, і навіть більшості тодішніх американців, чого вже там. Як наслідок: він опиняється в тій самій ідеологічній опозиції до Айнштайна, що й волоцюга. Проте О’Ніл значно дріб’язковіший, зліший, менш гнучкий і, відверто кажучи, дурніший за бездомного. Нічого, окрім жалості, він не викликає.

Події у «Зраді» розгортаються не суцільним потоком, а з проміжками у кілька років: у 1934, 1939, 1942/43, 1945, 1949 і 1955. Кожного разу, починаючи нову сцену, Шмітт підв’язує її або до важливих подій в житті Айнштайна, або ж до  подій світового масштабу: наприклад, намір вченого надіслати листа з пропозицією про створення ядерної бомби Рузвельту, або і саме бомбардування Хіросіми. Здавалось би, сцени п’єси мусять подаватися і обрамлюватися,  наче такі собі факти з примітками, типу «1945* – США скинули бомбу на Хіросіму; *Айнштайн приходить поділитися з волоцюгою своїми переживаннями щодо цього». Проте тут все навпаки – факт «під зірочкою» із другорядного стає головним, а така, на перший погляд, безумовно, важлива подія – лише причиною і тлом для розгортання основного сюжету.

От, і виходить, що «Зрада Айнштайна» значно важчий для читання і сприйняття текст, аніж «Готель між двох світів»: він не пропонує ніяких метафор і міркувань про різного штибу езотерику. Натомість подає дуже приземлену, хоча по-своєму і вкрай піднесену картину інтелектуальної й емоційної боротьби людини з самою собою і вороже налаштованим оточенням. Ба навіть боротьби із самим духом часу, майже безперспективну, адже перемога в такому разі можлива лише в очах наступних поколінь.

Власне, така контрастність цих двох п’єс, поміщених під однією обкладинкою, і є чи не головною загадкою книги. Обидва тексти надзвичайно вдалі, але вкрай різні для сприйняття. Цим певно і зумовлена та обставина, що після прочитання з’являється враження, ніби прочитав не одну, а дві окремі книжки. Мабуть, варто-таки було підбирати твори, дещо ближчі за якимись основоположними критеріями: тема, стилістика. Хоча, якщо розглядати такий підхід як спробу продемонструвати різність і строкатість творчості Шмітта, ідея не виглядатиме настільки дивною. А втім, є нюанс.

Оформлення самої книги доволі просте, хоча і приємне. Єдиний момент: така проста оздоба навряд може привабити читачів, які ще не знайомі з творчістю Шмітта. Ймовірніше, що книгу куплять вже досвідчені читачі-шміттомани.

І хоч від слова «губенята», вочевидь, може пересмикувати ще доволі довго, варто відзначити, що переклад врешті виявляється якісним: жодного разу (крім зазначеного вище) око не перечіпається за неоковирну конструкцію чи надто сміливі експерименти, якими часом грішать навіть досвідчені перекладачі.

Тексти зі «Зради Айнштайна» (як і чимало інших у доробку Шмітта) можна спокійно зарахувати до так званих «п’єс для читання», а проте, вони абсолютно придатні й до постановок на сцені. І у цій внутрішній дихотомії найважливішу роль відіграє ніщо інше, як декорації: Шмітт примудряється органічно поєднати те, що можна уявити як на сцені, так і поза нею. Тож і читачі, і глядачі не відчуватимуть себе обділеними  –  недаремно ж він не лише письменник, але й директор театру.

Ясна річ, книжок зі словом «зрада» у назві доволі мало – з каламбурами тут не сильно розженешся. Тому наприкінці просто хочеться побажати (і читачам, і авторам, і видавцям): нехай книжок, які б ставали перемогами, виходило все більше. Не зрадами єдиними, так би мовити.

• Тим, хто хоче бодай ненадовго втекти від приземлених думок;
• Тим, хто любить сучасний театр;
• Тим, хто хоч трішки любить людей.

• Тим, хто подумав, що це назва любовного роману;
• Тим, для кого глибокий зміст асоціюється лише з книжками, не меншими за «Улісса».