uncategorized

«Мене однаково засмучує та гнівить
робота, створена з презирства,
ненависті, мізогінії та безлічі
прикметників» (Грейс Пейлі).  

2017 року Paris Review видало збірку інтерв’ю з письменницями Women at Work, до якої увійшли 12 інтерв’ю, зроблені з 1956 до 2016 року.

За словами Дейва Еггерса, «Інтерв’ю Paris Review завжди давали змогу найкращим чином зазирнути у процес мислення та робочу етику видатних письменників. Ефект від прочитання цих інтерв’ю можна прирівняти до диплома магістра з витончених мистецтв, який ви здобуваєте, сидячи на своєму дивані». Починаючи з 2006 року, видавництво «Пікадор» видало чотири збірки інтерв’ю з письменниками. Вони також доступні в електронному форматі на сайті журналу.

Журнал було засновано 1953 року, і його перший номер містив інтерв’ю з Е.М. Форстером. Філіп Гуревич у передмові до першого тому збірки 2006 року зазначає, що на той час архів інтерв’ю становив близько 300 текстів, а видавати їх у форматі книжки почали ще 1958 року під назвою Writers at Work. Одними з перших письменниць у тих виданнях були Дороті Паркер, Франсуаза Саган та Ісак Дінесен.

Ідея започаткувати інтерв’ю з письменниками була інновацією засновників журналу (Вільяма Стайрона, Джорджа Плімптона) в 1950-ті на противагу формальним академічним жанрам та літературній критиці, які переважали в публікаціях на той час. Редактори Paris Review проводили інтерв’ю завжди у форматі співпраці з автором. У часи, коли не було диктофонів, інтерв’юери приходили вдвох. У процесі редагування письменник отримував копію впорядкованого інтерв’ю до його появи друком. Підготовка матеріалу могла відбуватися роками й містити кілька раундів зустрічей або кореспонденції.

Women at Work – перша збірка інтерв’ю, впорядкована за гендерною ознакою і вміщує розмови з письменницями, що ідентифікують себе як жінок. Їхня (неповна) географія: США (Дороті Паркер, Грейс Пейлі, Тоні Моррісон, Джоан Дідіон), Данія і Кенія (Ісак Дінесен), Франція (Симона де Бовуар, Маргеріт Юрсенар), США і Канада (Елізабет Бішоп), Канада (Маграрет Етвуд), Велика Британія (Джен Морріс, Гіларі Ментел) та Ямайка і США (Клодія Ренкін).

Кожна з цих письменниць мала або має довге професійне життя й поєднує різні аспекти національної, творчої та сексуальної ідентичності. Деякі з письменниць не схвалюють  феміністичні угрупування людей за гендерною ознакою, порівнюючи такий підхід з купе для жінок у потягах 19 століття. Тим не менш, всі ці розмови об’єднані своєю багаторівневістю, складністю тем і різноманітністю жанрів, у яких працюють автори. Ця добірка – також гарний екскурс в історію феміністичних рухів і змін у царині прав жінок за останні 60-70 років.

Кожна з авторок має кілька професій і покликань, поєднуючи громадянські обов’язки, відповідальність у приватному чи сімейному житті, творчу працю, викладання, редагування, активізм.

Інтерв’ю насичені історичною інформацією, історіями з літературного життя і рефлексією щодо свого місця в країні, світі, історії, літературі. У цих розмовах ідеться пробаланс любові та впливу, соціальні течії, расизм, зміну статі, читацькі й письменницькі практики, фізичні й метафізичні подорожі, відповідальність перед персонажем, історією, групою людей або фактом, якщо йдеться про історичний фікшн.

Розмови торкаються письменницьких ритуалів, питань розподілу продуктивної енергії, коли йдеться про життя з хронічними захворюваннями, розуміння дискримінації та впевненості у своєму баченні себе, віри в зміни ретроградних уявлень суспільства, активізму під час війни у В’єтнамі та боротьби із сучасним расизмом у США, книговидання під час окупації упродовж Другої Світової, переміщення в просторі, роботи над всіма аспектами тексту, визначення свого місця у світі, самоідентифікації, а також малих деталей з життя та споглядання світу. Так, наприклад, Елізабет Бішоп в інтерв’ю про поетичність самого життя оповідає, що в підлітковому віці пройшла сама пішки (упродовж дня і ночі) від Кейп-Коду до Провінстауна в Массачусетсі.

Читачі, які цікавляться англомовною літературою, літературним процесом, письменницькою творчістю та фемінізмом, знайдуть в цій збірці якісний матеріал і багато натхнення. Наведу кілька уривків:

Дороті Паркер розповідає про роботу в Vogue та Vanity Fair у 1920-ті, різницю між ущипливістю та дотепністю («a hell of a distance between wisecracking and wit») та про вплив Голлівуду на митців.

«Голлівудські гроші – не гроші. Це замерзлий сніг, що тане в тебе в руці. Для мене було жахом бути там, і жахом є зараз озиратися. Не можу уявити, як мені це вдалося. Коли я поїхала, я навіть не могла вживати цю назву. Я казала: «Там». Хочете знати, що для мене означає «там»? Одного разу я йшла вулицею в Беверлі Гіллз і побачила кадилак довжиною в квартал, і з вікна дверцят – елегантне норкове хутро й руку в білій замшевій рукавичці, призбираній біля зап’ястка, а в руці – надкушений бублик».

Ісак Дінесен про публікацію своєї збірки оповідань під час німецької окупації та про віддану аудиторію слухачів її оповідань і римованих речень в Африці:

«Я тішила людей, говорячи до них римами. В їхній мові немає рими, знаєте, вони не відкрили її. […] Потім вони казали мені: «Будь ласка, Мемсахіб, говори, як дощ». І тоді я розуміла, що рими їм подобаються, бо дощ для нас був дуже цінний».

Симона де Бовуар пропонує пояснення своєї цитати: «Озираючись з недовірою на довірливого підлітка, я приголомшена баченням того, наскільки мене ошукали».

«Коли ви, як я, маєте екзистенціальне світобачення, парадокс людського життя полягає в тому, що людина намагається бути, але в тривалій перспективі просто існує. […] Я мала все, що бажала, і, підсумовуючи все зроблене і сказане, виявляється, що людина бажає чогось іншого. Психоаналітикиня одного разу написала мені дуже розумного листа, в якому сказала, що «у кінцевому підсумку, бажання завжди йдуть за межі об’єкта бажань». Факт: я мала все, що бажала, але те «далі за», що є частиною самої природи бажання, є недосяжним навіть коли бажання втілюються».

Гіларі Мантел про те, що бути письменником – це завжди бути початківцем:

«Ти розумієш, що муситимеш іти на місці, що не треба поспішати, що якщо ти чекатимеш, книжка прийде до тебе. Але це знання вибудовується тільки через тривалий час. Твоя щоденна робота здебільшого фокусується на реченні, абзаці. Не йдеться про великий задум твоєї кар’єри».

Грейс Пейлі якось студенткою спитала Одена, чи він думає, що їй варто продовжувати писати:

«Він засміявся, а потім став дуже серйозним. Якщо ти письменниця, сказав він, ти писатимеш попри все. Письменники не мають ставити таке запитання».

Клодія Ренкін про расове світовідчуття в Америці:

«Я завжди була собою і чорношкірою людиною в Сполучених Штатах, розумієте? Я була одразу собою індивідуально і собою історично».

Джен Морріс в розмові про життя в гендерному статусі як чоловіка, так і жінки, імперію, подорожі, репортажі та метафізичні мандри:

«Вам нічого сказати про метафізичні подорожі? – Ні, бо це мені здається таким внутрішнім, найглибиннішим питанням, що я, стара профі, не можу це висловити словами»

Читайте також: 15 лауреаток Букера та їхні романи