Читомо > Володимир Рафеєнко: Щоб написати вірш, потрібно чути музику

Володимир Рафеєнко: Щоб написати вірш, потрібно чути музику

14.01.2015 0 Автор:

Про шлях від льотчика-космонавта і кінолога до філолога, про власний метод написання віршів, про Донецьк із японським акцентом, про книжки-привиди російських книгарень розповів письменник із Донецька Володимир Рафеєнко. І хоч зустріч із автором шести романів, двічі володарем «Російської премії» (друге місце за роман «Московський дивертисмент», перше – за роман «Демон Декарта») відбулася наприкінці минулого року, але Читомо вирішило опублікувати нотатки у формі розмови. Тим більше, що модератором зустрічі і інтервюером був Андрій Курков.

Про дитинство

А. К. : Ваші улюблені цукерки в дитинстві?

В. Р. : «Мишка на Севере». «Гулівер», звісно… і ще згущене молоко я дуже любив.

А. К. : Ви робили дві дірки в банці?

В. Р. : От, саме так і треба було робити, нормальні діти так і робили.

А. К. : У фантики грали в школі?

В. Р. : Я на гроші грав у школі – це звалося «дути». У такий спосіб дуже багато, до речі, заробляв.

А. К.: А що Ви читали у дитячому садку?

В. Р. : Чуковський, Маршак. Жахлива казка – там, де море підпалили, я ридав ридма. Не пам’ятаю, чия це. Такий кошмарний опис.

А. К. : По-моєму, це наш письменник. По-моєму, Маршак це і був. Ви пам’ятаєте, якими були ваші вікна і що з них було видно?

В. Р.: У мене була маленька спаленька там, де ми жили. І з вікна було видно пізню яблуню. Я чомусь виразно пам’ятаю: це осінь, коли все-все вже облетіло, а на цій яблуні висіли величезні-величезні зелені й трохи жовті яблука. Ми знімали плоди примусово, коли вже були морози й коли сніг випадав. Я нечасто таке бачив, це один із найяскравіших дитячих спогадів. А ще в цьому ж домі була малина, багато в нас її було. І я пам’ятаю – я маленький був – під час ремонту в хаті винесли дзеркала у садок (багато в нас було у будинку різних дзеркал, старовинних і трельяжів)… І я ходив по малині, збирав метеликів і саджав собі на голову. Вони чомусь, лимонниці, абсолютно не боялися, там і сиділи. І, от, я на все життя запам’ятав своє відображення у дзеркалі з метеликами.

А. К. : Ви малювати пробували?

В. Р. : Пробував, так. І дуже любив, але я пригадую, що, коли намалював бджолу, цей вчитель малювання ходив навіть до завуча: «Людину потрібно взагалі звільняти від малювання, він не здатний взагалі нічого намалювати!»… Мені здавалося, що я намалював гарну, нормальну бджолу, але… імовірно, це було геть жахливо. Я тільки кольори пам’ятаю. Вона була, згадую, велика.

А. К. : А чи відрізнялися діти, які живуть у приватних будинках, від тих, хто живе у багатоповерхівках, у хрущівках?

В. Р.: Так, звісно, ми їх… били. Коли-як, але загалом ми. Тому що в нас був дуже інтернаціональний район, там жили діти шахтарів, кримінальників та цигани. От, якось так ми всі дуже тісно жили. У великих будинках жили, як правило, діти інженерів. Ну, звісно, до них було окреме ставлення. У нас були спільні футбольні матчі, ціла культура взаємостосунків, які зараз переросли в те, що ми маємо.

У селищі близькі друзі – твоя банда зі своїми принципами й цінностями. Зі мною поруч жили двоє хлопчиків. І от я виразно пам’ятаю, як, начитавшись книжок – «Золотого жука» і так далі – таки змусив рити яму вночі під якоюсь абрикосою… Звісно, нічого не викопали. Та вони розуміли, що це от гра, вони просто приймали правила й умови. Вони не читали цих книжок, не було в них, де почитати.

Я зачитувався англо-американською фантастикаю, Рейем Бредбері, Айзеком Азімовим. А, от мені що ще подобалося – це «Гиперболоид інженера Гарина», так. А перша серйозна книжка, напевно, – це Чернишевський «Что делать?». Так, це я років у вісім прочитав: я знайшов її без обкладинки, в сараї з дровами. І почав читати. І мене переклинило. Я сенсу не розумів, про що йдеться взагалі, але все-таки в цій прозі щось є, якесь соціалізоване божевілля тих років. Ця книга – для дітей!

Про філософський і філологічний базис

А. К.: За освітою (за однією з двох освіт, якщо я не помиляюсь) Володимир – філолог. Чи назвали б ви себе філологічним письменником? Тому що, мені здається, письменники бувають різні докорінно.

В. Р. : У тому, що я маю філологічну освіту і, безумовно, у своїй прозі враховую ці знання, є своя правда. Але в тому сенсі, що я ніколи не намагався хизуватися цим знанням. Тобто сам феномен «культурологічна проза» – він не пов’язаний із освітою «філолог». Культурологічна проза – певний феномен від віянь, що проходять у світовій літературі, починаючи від Борхеса і так далі. І від південноамериканської літератури. Це робота з багатьма філологічними та філософськими смислами.

А. К.: У якому віці ви почали ховатися в філологічних смислах? І чи впливало оточення на цей вибір?

В. Р. : Мені здається, що якесь звернення до філософського та філологічного базису, який я отримав, почалося тоді, коли почав працювати в епічних формах. Поки це стосувалося якихось новелістичних речей, мені здається, все було простіше. А потім, коли я намагався робити більш об’ємні речі… жанр чомусь автоматично – ну, так сталося зі мною, – викликав необхідність працювати з філософськими трактуваннями.

А. К. : А як же трапилося трапилося з філологією і що треба було не любити, аби стати філологом?

В. Р. : Та я нічого не любив, власне, але мав стати льотчиком-космонавтом. У мене рідний дядько був льотчиком-космонавтом та куратором льотного училища. І він сказав: «Приїзди, Володю, ти вже там будеш літати». Тоді іншої стежини я не бачив, приїхав, але дядька випадково на цей екзаменаційний тиждень викликали до Москви в Генштаб. А там – медкомісія, і мене хірург викликає, я пам’ятаю, він курив папіроси такі величезні, сам набивав, і каже: «Хлопчику, ти розумієш: ти можеш літати, але тобі буде дуже боляче. Я розумію: потім приїде дядько, приб’є мене, буде сварити, але тобі не треба літати. Можеш потім сидіти диспетчером, воно тобі треба?». Я кажу: «Не треба». Ну, от і… я поїхав. А, як не літак, то що? Читати вмів, любив.

Про творчість

А. К. : Вірші в дитинстві писали?

В. Р. : Так, напевно, з п’яти-шести років почав римувати… І, щойно навчився писати, почав записувати. Виразно пам’ятаю: приніс зошит із віршами татові. Тато прочитав, каже: «Сину, оце от ми залишаємо тут, а ти – гайда робити уроки!». От і все. Таке ставлення було до творчості, аж поки я не почав десь публікуватися.

А за переінакшення пісні «Америка» на мене дуже насварився дідусь, який пережив концтабори… Але якби тоді не насварили, то я б, напевно, кинув писати. Тому що після «Америки…» зрозумів, що я вже все зробив найкраще, що міг (сміються). А насварили мене – потай почав у собі якось культивувати якості й властивості охоплення світу за допомогою літер та фонем. Мене постійно віддавали до різних музичних шкіл, я змушений був їздити довго тролейбусом по місті, годинами поспіль: тоді наспівував на різні мотиви речення. І от із цього почали з’являтися вірші.

Я нікому не казав про мій творчий секрет: щоб написати вірш, треба просто знайти гарний мотив, і під нього це робити. А інші цього знати не повинні були! Коли я показував текст, там уже все до ладу було. Чому? Значить, хороший мотив був.

Прозу почав писати пізно, аби з глузду не з’їхати під час служби у військовій частині. До речі, спочатку служив кінологом у Москві. Якось до мене приїхала туди дівчина, і я з нею втік звідти, мене спіймали. Відтак – чотирнадцять діб гауптвахти і в Тамбов на півтора року. А Тамбов – кадрована дивізія: із 120 чоловік роти – десятеро російськомовні, а всі інші – узбеки, чеченці, яким якраз вийшов наказ про виведення військ із Афганістану; їх до дивізії приводили дослужити, тому що афганця, навіть із орденами, звільняти або демобілізувати за законом не прийнято.  На триста чоловік були підрозділи, танки, ракетні точки тощо, які потрібно було охороняти. І, природно, за допомогою собак, тому що там така кількість була ракетних точок, що людей просто не вистачало, аби повністю перекрити це. Там ми виставляли собак, і я був начальником підрозділу.

Я і в армії багато читав, у нас була гарна бібліотека. «Все королівське військо» майже було напам’ять вивчене, добре пішло в той час… І добре писалися казки про кохання.

З армії повернувся за кілька місяців до руйнування Радянського Союзу. Це був 90-й рік. Перший тамбовський дембель 90-го року. Я приїхав зовсім божевільний після Тамбова.

А. К.: Але пишете Ви повільно і, напевно, іноді в муках?

В. Р. : Абсолютно ні. Оцей от роман, «Московський дивертисмент», котрий друге місце зайняв у 2011-му році (на конкурсі Русская премия – ред.), я написав за 26 днів. Тоді якраз скінчилася комерційна робота, у мене з’явився час – і, щоб не з’їхати з глузду, я сів і написав роман.

Про високу літературу і для заробітку

А. К. : Я щось чув про те,що Ви під іншим ім’ям писали?

В. Р.: Так-так, є гріх. І це комерційна таємниця, я не хотів би говорити: це для заробітку – і все. Таких романів для заробітку – більше, ніж сорок. Мені ж якось треба жити. Я наразі виживаю тільки тому, що є якісь замовлення з написанням рецензій, редакти. Я, в принципі, працюю в будь-якому жанрі на замовлення – будь ласка. Детективи, фантастика…

А. К. : Тобто будь-хто з присутніх тут може попросити Вас написати роман під його прізвищем?

В. Р. : Будь ласка, так, це просто коштує певні гроші і має певний термін. Я можу роман за два тижні накатати. Є просто ремесло, яким можна заробляти собі на життя. І в цьому немає нічого ганебного і, мені здається, навіть ніяково, – це нормально.

А. К. : А отакий роман? (показує на «Демон Декарта» – ред.)

В. Р.: Такий роман? Я взагалі-то «Демон Декарта» майже півтора року писав. І загалом він хоч і зайняв перше місце, а ще над ним би півроку попрацювати. Звісно, мені б не хотілося взагалі займатися комерційною літературою. Якби була така можливість, то б взагалі сидів і писав отакі книжки, але життя склалося інакше.

А. К.: Журналісти питаються, чому вас так мало знають? Імовірно, вас знають як людину, яку ми не знаємо і яка пише під чужими прізвищами. Там більше успіху?

В. Р. : Імовірно. Є таке поняття, як «літературні негри». Я думаю, що сумарний тираж моїх книжок давно на першому місці, а фактично мені це не приносить ніякого прибутку. А на цю літературу (показує на свої романи) потрібні зусилля, час, здоров’я, яких усе менше і менше.

А. К. : Але ці обидві книжки (мається на увазі «Московский дивертисмент» та «Демон Декарта» – ред.) – вийшли в Москві, якщо я не помиляюся. І яка їхня доля в Росії?

В. Р. : Я думаю, що вони там лежать так само, як і тут… Може, ночами ходять хіба що, все-таки «Демон…». А так – спокійно лежать мертвим вантажем… Не знаю, може, це така диверсія проти українських письменників, якась змова в кулуарах Путіна…

Наприкінці зустрічі Володимир Рафеєнко відповів на питання з залу та розповів про задум написати нову книжку. Чернетка з приблизно двохсот сторінок є і, як сподівається письменник, повинна бути  закінчена вже навесні.

 

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

code

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe