uncategorized

«Ніколи нічого не передбачиш. Буває, події розгортаються в найнесподіванішому річищі, а речі раптом набувають якихось ідіотських форм. От, наприклад, моє життя змінилося через сто п’ятдесят грамів сірого шовку».

Анна Гавальда. Мені б хотілось, щоби хтось мене десь чекав / Переклад з французької Євгенії Кононенко. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2015. – 144 ст.

Кожного разу, починаючи читати жіночу прозу, я підходжу до такої літератури з певною осторогою, ба більше – без жодних очікувань геніального та неперевершеного тексту. Хоча обкладинки таких книжок часто дуже красиві, причаровують з першого погляду. Це все оманливі, можливо навіть комерційні підступні ходи видавця та самого автора. Десь із таким настроєм я й починала читати книжку Анни Гавальди «Мені б хотілось, щоби хтось мене десь чекав». Це перший письменницький досвід француженки. Це збірка з 12 новел. Й одразу скажу, що потенційного розчарування не відбулося, а помірну насолоду від читання вичавити вдалося.

Спершу я подумала, що авторка отримала такий запал до не надто популярної тепер короткої прози після присудження Нобелівської премії з літератури канадській письменниці Еліс Манро. Але я помилялася – Гавальда написала ці новели раніше, ще 1999 року, а наступного року за них отримала французьку літературну премію «RTL-Lire». Слід зазначити, що книжку вже встигли перекласти понад 30 мовами. І нарешті цього року український переклад опублікувало Видавництво Старого Лева.

В одному з інтерв’ю авторка зізнається, що історії вона вигадує. Мовляв, писати зі свого життя їй нецікаво. Хоча за таким принципом часто пишуть жінки-письменниці – власний досвід, особисті переживання, інтимні почуття та емоції художньо переосмислюються на папері. Для Анни Гавальди ж реальна ситуація щонайбільше може дати поштовх фантазії, лише натякнути на безліч варіантів продовження побаченого. Так, наприклад, у новелі «Трохи про Сен-Жермен-де-Пре» письменниця й справді зустріла на відомій паризькій вулиці симпатичного незнайомця. На тому реальність й закінчилася, проте народився текст новели: про знайомство з незнайомцем. Тож категорична репліка героя прозвучала лише в збірці, не маючи жодних шансів стати реальністю:

«Я побачив, як ви віддаляєтеся, і сказав собі: от жінка, яку я зустрів на вулиці, я всміхнувся їй, вона всміхнулася мені, невже ми втратимо одне одного, ледве перетнувшись? Це було б дурістю, більш того – абсурдом».

Що трапилося далі – читайте самі. Немає сенсу переповідати цю та решту новел – аби був сенс їх прочитати, сенс не втратити можливості з насолодою самому поспостерігати за героями.

Герої – звичайні жінки та чоловіки. Події відбуваються в Парижі і подекуди можна натрапити на короткі фрагменти задушевних описів вибраних вуличок міста. Переважно ситуації сконструйовані на фундаменті амурних справ, хоча є й, до прикладу, комічно-трагічна історія про двох друзів та велику неприємність із новеньким батьковим Ягуаром.

Побіжно хочеться визнати недолік більшості текстів – загалом, вони не запам’ятовуються, а отже не вражають, не є надто яскравими та особливими. Тому після прочитання більшість розповідей затираються.

Але загалом тексти новел сюжетно різноманітні й без надміру деталей. Розповідь кожної історії в міру розгорнута. Легко читати, можливо зрозуміти та співпереживати, цікаво чекати фіналу, який часто приємно дивує. Без психологічного надриву відкриває внутрішній світ героїв, їхні думки та мотиви часами дивних неочікуваних вчинків. Без надмірного трагізму, драматизму та дратівливого (і як це часто буває, невиправданого) лоскотання нервів змальовує складні епізоди стосунків чоловіків та жінок.

Як автор-жінка, Анна Гавальда тонко відчуває жіночу душу, її можливі стани та відчуття. І це добре простежується через тексти (тут зразковим прикладом можна назвати новелу «Тест на вагітність»).

«Вона плаче, і на це є стільки причин, вона не хоче думати про все. Їй пригадалося ціле її життя. Щоб якось виправдатися, вона каже собі, що плаче, бо просто отримує від цього задоволення, і все».

Але не всі розповіді звучать виключно жіночими голосами. Є такі, що ведуться від імені чоловіків і їхній тембр доволі природний.

«Кажу собі: якщо ти все розкладеш по поличках, якщо докладеш усіх зусиль, то на кілька секунд зможеш уявити, ніби той дурний роззява, головний персонаж цього інциденту, — це не ти, а інший чувак, і тоді ти, можливо, зможеш оцінити ситуацію об’єктивно. Можливо».

Частково цю збірку новел можна порівняти із дебютною книжкою української письменниці Зої Казанжи «Якби я була». Короткі міські історії у фейсбук-стилі одеської авторки можуть слугувати потенційними зрезюмованими фабулами новел Анни Гавальди. Загалом, в обох відчувається чіткий стиль так званої емоційності жіночого наративу. Відмінним є хіба принципи створення текстів. Якщо Казанжи пильно спостерігає за людьми довкола і намагається детально та доступно зафіксувати те, що підглянула чи підслухала, то Гавальда усі ситуації вигадує. Витворені події не існують поза фантазією француженки. І в цьому, власне, й полягає особливість – її історії аж ніяк не видаються домислуватими чи нереальними. Вони настільки живі, справжні та органічні, що читач не здогадається, чи існують реальні прототипи героїв, а чи це чиста фікція. І саме тут й розкривається талант французької письменниці: вона здатна оживити свої фантазії, аби в них повірив кожен. І на такий гачок можна потрапити зокрема в останній новелі «Епілог», події котрої, як я згодом дізналася із одного інтерв’ю з авторкою, насправді не є автобіографічними. А питання прототипів із реальності насправді неважливе: коли людина перетворюється на книжкового персонажа, – це вже інша істота, часами й більш реальна та справжня, ніж у житті.

P.S. Репліка, якою й названо збірку новел, «Мені б хотілось, щоби хтось мене десь чекав», належить не жінці, а чоловікові.

• у транспорті, під час подорожей;
• шанувальникам короткої прози;
• читачам французької літератури та милозвучного українського перекладу;
• любителям легкого та цікавого тексту.

• тим, хто шукає в тексті неабияких психологічних та філософських глибин;
• байдужим до чужих історій;
• інтелектуалам, які читають виключно інтелектуальні книжки.