uncategorized

Про роман Надії Мориквас «Де мій брат?» (Львів : ЛА «Піраміда», 2010, з авторської серії «Українські хроніки»).

Сучасні українські прозаїки часто-густо не шукають собі читача, а намагаються чимось дошкулити йому: лексичною невправністю, синтаксичними нетрями, зверхністю високих замислів чи примітивізмом засобів впливу. Серед них багато штучно створених письменницьких імен – продукту попсової зорієнтованості видавців, які в анотаціях називають своїх авторів «майстрами», хоча вони не варті й «підмайстра». Звісно, видавець має продати наклад, тому мусить видавати бажане за справжнє. Часом спрацьовує і так званий «людський чинник», коли на шпальтах газет вихваляється писака (він чи вона) не за якісний текст, а за свої природні чесноти. Дається взнаки й брак критичної думки, яка набула ознак відгуку на з’яву нової книги: без пильного аналізу і без докірливих зауважень.

Та чи не найбільша проблема в тому, що, як і за пріснопам’ятної радянщини, усе, написане автором знаменитим, апріорі вважається явищем непересічним, «новим словом у сучасному літературному процесі». Хоча будь-яка людина зі здоровим глуздом усвідомлює: не можна щороку плодити геніальне, високе, непроминальне й нетлінне.

Отож, в обігу популярних імен, серед яких трапляються й вельми цікаві, і просто випадково олюблені славою, ім’я Надії Мориквас може й не впасти вам в око. Вся річ в тому, що наклади її книг невеликі (економічна скрута!), а промоційні заходи обмежуються звичайними зустрічами із читачами. Чи багато з них зреагує на особливий – лірично-іронічний стиль письменниці?

Стиль – це вміння. Надія Мориквас відшліфувала його до блиску, одночасно активно працюючи в журналістиці. Тому вона вимоглива і в доборі слова, і у творенні фразової мелодики, і у вибудовуванні сюжетної лінії, хоча в цьому романі сюжет – не основний стрижень оповіді. Всі епізоди роману скріплені невигаслою чуттєвістю, великим внутрішнім поривом до любові і щастя через порозуміння, а пошуки «брата» (тобто опори на рідну душу) увиразнюються різними чоловічими персонажами, які у своїй суті програють ліричній героїні.

Якби письменниця намагалася догодити невибагливим читачам, вона б написала історію жінки, яка, випадково опинившись закордоном, сяк-так влаштовує своє життя. Але героїня Н. Мориквас їде туди з іншої причини: її тут все «дістало». Хіба не знайома нам ситуація? І «хора на голову» сусідка – це лиш причина не визнавати, що навколо все хитке, недружнє, щоб не сказати – вороже.

А що ж вона бачить там, під небом Італії? Красу навколишнього світу і щоденний драматизм людських стосунків: неслухняна Ріка, ув’язнена обставинами Діна, вдавано щаслива Кара. І «баданки» – жінки-заробітчанки, що мають єдину втіху зібратися в неділю у парку і пригоститися під балачки келишком вина…

За всім античними ознаками гармонії, письменниця поєднує трагічне з комічним, опираючись на бездоганне володіння таким стилістичним інструментом, як іронія. Тому ніхто не прочитає без посмішки про педагогічні вправи Гелени зі свавільною дитиною, про її сприйняття італійських чоловіків, про купівлю парасольки, кулінарні спроби та ін. А лаконічно довершені описи краєвидів – морських і міських – потверджують неабияку спостережливість Н. Мориквас, її уміння виокремити найголовніше, підкреслити його цікавими деталями.

Авторка спогадами повертає героїню то в дитинство, то в юнацькі часи, і це не лише не створює читачеві додаткових бар’єрів у цілісному сприйнятті твору, а й надає зворушливої інтимності в розкритті внутрішнього світу оповідачки: скупа тітка-монахиня, пахощі вологого вишневого саду, перший поетичний образ – зелений вітер тощо.

Надія Мориквас не намагається навчати нас моральним засадам братства чи сестринства, – вона просто уводить в оповідь історію француза, що в пошуках свого брата-не брата долає відстань у часі і відстань між державами.

Текст нового роману авторки опертий на глибинний підтекст, з якого випливає, що наше з вами буття – це боротьба з комплексами, набутими почасти від лінощів, почасти від страху, почасти від прагнення «я буду робити все, що хочу». Але тут не звучить присуд грішній людині, як і немає ідіотського оптимізму перебороти всі труднощі: життя триває у всій його розмаїтості доти, доки людина здатна до чину.

Лірична героїня роману «Де мій брат?» могла би почути у відповідь перефразоване: «Чи я сторож брату твоєму?» Натомість я особисто можу порадити одне: шукай сестру. Недаремно роман наповнений такими привабливими жіночими образами, незалежно від того, вони епізодичні чи першорядні. І привабливість їхня – у нефальшивості поведінки.

Надія Мориквас – авторка «тонкого», філіґранного тексту, якому втішаться читачі, що виробили в собі смак до свіжого слова і свіжої думки. Проте у романі я натрапила на два епізоди, де журналістка переважила письменницю: розмова з Кареном має всі прикмети інтерв’ю, а «баданки» промовляють газетними рядками. Якщо це задум не відступати від замислених «українських хронік», то над цими уривками варто було попрацювати прискіпливіше.

Уважніше мав би перечитати верстку і редактор: «робити вигляд», «через пару днів», «розбиратися» замість «з’ясовувати», «послушна», а не «слухняна», «простудиться» – це якраз ті лексеми, яких варто позбутися.

Письменниця Надія Мориквас, безумовно, одна із найцікавіших у сучасному українському літературному середовищі. Її ім’я варте значно більшої популярності, ніж вона має зараз, і я сподіваюся, що час вишуканої, «непродажної» прози настане ще за нашого життя.

Оксана Думанська