uncategorized

Читомо спільно із однією із найзатребуваніших редакторок Катериною Перконос продовжує серію блогових дописів про редакторських фах «Редакторський камінаут».

Робота коректора в межах української видавничої галузі — явище загадкове й проблемне. Фактично жоден пересічний читач не в курсі, що робить коректор. Помилки виправляє? Коми розставляє? Ну щось таке. Працівники видавництв теж не завжди розуміють, навіщо їм потрібен коректор. Шукаючи фахівця на цю посаду, роботодавці часто-густо поняття не мають, що він має робити. Коли я читаю оголошення про коректорські вакансії, мені хочеться пустити скупу редакторську сльозу. Коли читаю коректорські резюме, сльози стримати вже неможливо. Бо, власне, й самі коректори (чи ті, хто себе ними вважають) вкрай рідко знають, у чому полягають їхні обов’язки. Словом, на Геловін можна було сміливо вбиратися в костюм коректора — варіант, не згірший за привида.

Прикро через цю ситуацію загалом: галузь є, робота є, потреба у фахівцях є, а самих фахівців нема. Але й за себе прикро: унаслідок примарності коректорської професії чи не найбільше страждають саме редактори. Причому страждають якось парадоксально: з одного боку, на нас намагаються навішати коректорські функції, а з другого — коректори, не обтяжені усвідомленням власних обов’язків, починають виконувати редакторські, псуючи тексти, робочу атмосферу й нерви. Безсила вплинути на ситуацію загалом, я розповім докладніше про велике редакторсько-коректорське непорозуміння — з надією, що бодай проговорювання цієї проблеми стане маленьким кроком у бік її розв’язання.

Читайте також: 8 міфів і правда про редакторський фах

Літредактор працює з текстом. Реальність така, що зазвичай із текстом сирим, таким собі напівфабрикатом. Перш ніж потрапити до літредактора, твори рідко піддаються опрацюванню інших фахівців, тож літредактор мусить дбати не лише про мову і стиль, а й про структуру, сюжет (якщо це оригінальний текст), міжмовні особливості (якщо це переклад), перевіряти факти, вишукувати й усувати всі можливі та неможливі різновиди помилок. Тут, звісно, постає питання, наскільки коректно називати цього працівника літредактором, але це окрема дискусійна тема, я наразі її не зачіпатиму. Далі писатиму просто «редактор», без «літ», щоб не було плутанини. Отже, редактор доводить текст до ладу.
.

.
Копає він глибоко, слова добирає вдумливо, свою відповідальність усвідомлює ясно. Авжеж, усі мовні й стилістичні аспекти — теж у його компетенції. А що явища ці непевні, то редактор налаштовує їх під свій внутрішній мовний камертон. Тут про всяк випадок коротенько зазначу для тих, хто не в курсі: поняття норми в сучасній українській мові вельми розмите. Це м’яко кажучи. Правопис невичерпний і сам собі суперечить, академічні словники застарілі, суперечать одне одному й правопису, стилістичні довідники подеколи містять вкрай сумнівні поради і теж суперечать одне одному, а узус узагалі геть далекий від згаданих джерел. Й у всьому цьому вирі суперечностей, у всьому цьому мовному свавіллі кожен редактор сам собі визначає норму — послуговуючись логічним мисленням, аналітичними здібностями та славнозвісним чуттям мови.

Читайте також: 10 міфів про філологів

Редакторська праця — це завжди сумніви, сторазове перевіряння, звіряння та пере-перевіряння одного й того самого. Це завжди ризик хибного рішення і цілковита за нього відповідальність. Ну і ясна річ, що серед редакторських правок неодмінно є смакові. Такі, що не обґрунтуєш певними джерелами, бо йдеться про налаштування під отой внутрішній камертон. Редактор опрацьовує текст так, щоб він звучав. Це фінальний рівень — коли вже вивірено факти, виструнчено структуру, вишукано всі помилки, узгоджено всі правки — лишається налаштувати остаточне звучання. А відтак відправити текст далі.
.

.
Подальші трансформації мусять відбуватися за формою, а не за змістом. Коли всі правки узгоджено, ніхто вже не повинен нічого змінювати. Текст верстають — він розташовується на сторінках і поволі стає текстом книжки. Інколи верстка вимагає певних змін, і всі ці зміни за нормального перебігу процесу узгоджуються з редактором. Верстання хоч-не-хоч впливає на текст: розташований на сторінках, поєднаний з ілюстраціями та іншими елементами, він набуває свого остаточного вигляду. І перш ніж постати в такому вигляді перед читачем, мусить бути ще раз вичитаний і вивірений уважною, сумлінною та відповідальною людиною.
.
.

І тут лунають фанфари — на сцену виходить коректор. Унікальний та незамінний фахівець, ювелірна праця якого майже непомітна, але вкрай важлива.
.

.
Коректор своїм пильним педантичним поглядом мав би вишукувати дрібних текстових бліх, яких не помітив редактор, а також (і це важливо!) позначати всі вади в розташуванні тексту на зверстаних сторінках: неправильні переноси, так звані завислі рядки, пропущені чи зайві знаки, завеликі чи замалі відстані, неуніфіковані шрифтові виділення, примітки, колонтитули, колонцифри, тощо, тощо — безліч усього, де може вилізти прикра лажа.

Так, помилки у вичитаному редактором тексті коректор теж мусить помічати. Помилки ці завжди є, бо увага будь-якої людини не безмежна. Замилене редакторське око просто не бачить переплутаних літер у словах, неправильних відмінкових закінчень, зайвих пробілів, загублених ком… Інколи, читаючи текст вдесяте, редактор може не зауважити, що одне слово повторюється двічі поспіль — таке теж буває, це не ознака тупості чи безграмотності, а просто особливість роботи мозку, який читає текст удесяте. Тому можливість покластися на уважного коректора була би безцінна для кожного редактора. Була би.
.

.
На практиці, на жаль, усе часто відбувається зовсім не так. Недарма я писала на початку, що самі коректори далеко не завжди знають, у чому полягає їхня робота. Це суто практичне спостереження. Я немало ґуль набила, б’ючись головою об стіну під час перечитування текстів після коректорів. Інколи складається враження, що коректор своїми правками просто хоче показати замовнику, буцімто він не байдики бив, а робив щось, робив активно і багато, тож на гонорар заслужив справедливо.
.

.

Ось виправив «тільки» на «лише», ось «поряд» на «поруч», тут поміняв «у» на «в», а там «з» на «із», онде виправив «онде» на «он де», але не міг залишити «але» і переправив на «однак». Безглузде жонглювання синонімами чомусь стало найпопулярнішим різновидом коректорських правок.
.

.

Тим часом пропущені літери так і не реабілітовано, підступні коми вдало здійснили всі свої хитрі наміри, рядки висять, пробіли гуляють — коректори, захоплені смаковими правками, не виловлюють хиб ні після редактора, ні після верстальника, лише розладнують звучання, налаштоване під певний камертон, переінакшують текст, від чого той аж ніяк не виграє.

Звісно, так буває не завжди. Я описала поширену проблему, на яку бідкаються одне одному хороші редактори. Часто здається, що краще вже взагалі без коректора, ніж оце сидіти й годинами вишукувати та скасовувати смакові правки, повертаючи текст до первісного вигляду та принагідно помічаючи свіжим оком справді коректорські помилки, яких сам коректор не зауважив. Однак бувають і протилежні непорозуміння: наприклад, коли на коректуру текст дають людині грамотнішій, ніж на редагування.

Мені не надто приємно визнавати це публічно, але далеко не всі мої колеги — хороші професіонали. І тут знову постає питання про порушення меж коректорських повноважень, але вже не тому, що в коректора є невтілені редакторські амбіції та нема розуміння своїх обов’язків, а тому, що в тексті є об’єктивні вади, не виправлені редактором, — і от що тут робити?
.

.
Усі ці прикрощі значною мірою спричинені плутаниною між редакторським та коректорським фахами. Неправильно, коли одна й та сама людина працює і редактором, і коректором — це зовсім різні професії, які вимагають різних навичок, зосередженості на різних аспектах тексту, залучення різних типів уваги. Тобто я розумію людей, які від безгрошів’я хапаються за будь-яку «філологічну» роботу та не засуджую їх, розумію на особистому рівні, але на професійному — ні, і в масштабах галузі таке поєднання професій лише шкодить.

Неправильно, коли працедавці з міркувань ощадливості, через необізнаність чи ще з якихось незбагненних причин оголошують вакансію «редактора-коректора» і навішують на одну людину обов’язки двох-трьох працівників. Неправильно, коли за відсутності коректора у видавництві редактору дають текст «на коректуру» — це аж ніяк не коректура: так, редактор може й мусить остаточно перечитати зверстаний текст, але це НЕ коректура, це фінальне редакторське вичитування, і відповідальності за коректорські помилки він нести не зобов’язаний.

Читайте також: Покращуймо мовну культуру: 11 видань з української мови

Як розв’язати цю проблему, я поняття не маю. На коректорів як таких наразі ніде не вчать. Досвідчених фахівців, яких можна було б радити за наставників, я особисто не знаю. Це майже вимерлий фах. У мене часто запитують, чи не можу порадити хорошого коректора, і я стабільно не можу. Особисто я більше люблю, коли зверстаний текст перечитує свіжим оком випусковий редактор або інша людина з видавництва, яка має на меті помітити й виправити хиби, а не засвідчити свою бурхливу діяльність будь-якими правками. Коректори-новачки мене лякають. Коректори-професіонали маряться мені такими ж прекрасними й недосяжними, як веселкові єдинороги. І лише сліпий природний оптимізм спонукає вірити у відродження коректорського фаху, яке колись таки відбудеться.

Читайте також: Під кутом 180°, або українська мова з погляду австрійського філолога