uncategorized

Юрій Андрухович. Тут похований фантомас. – Брустурів: Дискурсус, 2015. – 232 с.

В останні роки блоги стали міцною поживою для майбутніх видавничих проектів. Тільки в 2014 році на основі публікацій в мережі вийшов «Кагарлик» Олега Шинкаренка, «Щоденник примітивного конспіролога» Юрія Ситника, «Єлюди. Теплі історії з Майдану» Крістіни Бердянських, «Літопис самовидців: Дев’ять місяців українського спротиву» Оксани Забужко. Не пропало блогерське подвижництво і Юрія Андруховича.

З грудня 2010 року до цих днів він написав уже більш ніж 200 невеликих оповідань-есеїв для сайту «ТСН», а видавництво «DISCURSUS» опублікувало вибране з них під назвою «Тут похований Фантомас», розташувавши публікації у хронологічній послідовності.  Готуючи книгу, автор не вніс змін у колонки, але вказав дати їхньої публікації. Перша з них датована 12.12.2010, а остання – 28.07.2014. Загалом у виданні помістилось 72 есе, а це близько третини від усіх написаних текстів.

Публіцистика Андруховича різної тематики. В ній переплелись музика, література, політика, історії про тварин та навіть алкоголь  і кулінарія. Автор у своїх «ТСН-ках» обмірковує, аналізує події як локального так і ширшого масштабу. Деякі оповіді, як от «Холод» чи «Колишні дружини», послідовні від початку й до кінця. В інших – думки автора та події «стрибають» і закінчення несподіване («Місія в Давосі», «Наша мова: вірші у диванах»).

Доволі відчутним в есеїстиці Андруховича є протиставлення російського сходу американсько-європейському заходу. Чого варте порівняння перекладача та «вегетаріанця радикального штибу» Майкла Найдена, який «не їсть нічого, що має очі» з російським поетом, прототипом Єжевікіна у «Московіаді», що не їсть конину, бо «русские братьев не едят!». Адептам російського шансону Міхаілу Кругу та Стасу Міхайлову Андрухович на противагу ставить американських музикантів Тома Вейтса та Джонні Кеша і акцентує увагу на тому, що ««Блюз Фолсомської тюрми» аж ніяк не тягне ранішу версію «Владімірского централу». Тобто навпаки – централ ніяк не тягне на пізнішу Фолсомської». З цього автор робить висновки: «яку музику слухає більшість населення країни, такого й президента собі обирає». З іншого боку «який народ – такі й пісні».

Україна, яка є для заходу східними воротами, а для сходу – західними, є точкою дотику та змішання цих двох протилежностей. Це добре відчувають заробітчанки, які вже цілком прижилися в такій західній Італії, повертаючись додому для відвідин стоматолога чи перегляду східних російських серіалів розуміють, «що невдовзі приземляться на території, де не можна виглядати інакше, де слід бути, як усі, де той, хто не впадає в очі, має значно більше шансів вижити».  Це відчуває чорношкірий студент, що змушений, в умовах української ментальності, не тільки їздити обов’язково в  купейному вагоні, але й воювати за квиток, який надасть йому таку можливість.

Чим ближче до листопада 2013 року, тим розповіді про музику та їжу все рідші, а частіші роздуми про «Сім’ю» та, вже тепер колишнього, президента. Деякі з них доволі несподівані. І ось «Місія в Давосі» розпочинається порівнянням швейцарських та українських потягів і залізниць, а завершується бажанням «знайти в оптичному прицілі вайлувате тіло того, заради кого ти тут. Натиснути на спусковий і, вміло не зачепивши жодного з кількох десятків охоронців, покласти край усім стражданням народу».

В «Тату і Табу» датованій вереснем 2011 автор відмічає, що «майдан залишається мрією». Та мрія стає дійсністю і в грудні 2013 «раптом усе склалося в єдину нерозривну цілість – європейський вибір, незалежність, права й гідність людини». А «президент Янукович переходить усі межі» і, вже згаданий, «один снайперський постріл – це найменш болісний вихід із халепи». Пізніше «Путін злий, мстивий і жорстокий» кинувся «захищати» Крим і Донбас, а потім і Одесу, за яку «ще горітиме в цілком окремому пеклі посиленого режиму». І єдиний спосіб порятунку «перестати йому надзвонювати й припинити всі розмови, що дедалі більше стають переливаннями з пустого у ще пустіше.  Натомість працювати над порятунком світу від нього».

Загальною назвою збірки є заголовок одного з есеїв. В ньому письменник рефлексує на тему страшилок та згадує про одного з персонажів французького кіно свого дитинства – Фантомаса, який «рішуче перекроїв совкову буденщину». Незважаючи на доволі безмежні можливості цьому геніальному злочинцю не дуже вдавалося нажахати, часто він видавався смішним. Та нам, українцям, на даному історичному етапі, зважаючи на те, що ми потрапили в період суцільної темряви, далеко не до сміху. « У нас в Україні […]враження , наче в нашу землю справді закопали когось дуже недоброго».

Майже щотижневі публіцистичні рефлексії Андруховича, місцями сповнені тонкої іронії («Про братів, росіян і братів росіян»)та глибоким сумом («Бенкетні канти злих часів»), відображають суб’єктивні настрої автора і об’єктивні проблеми нашого суспільства. Навіть опубліковані кілька років тому вони не втрачають актуальності.

Есеїстика автора, як і передбачає публіцистичний жанр,  читається легко та спонукає до роздумів.

Варте уваги й оформлення, книжки для якої художник Тарас Бріль створив цікаві, хоча можливо й дещо моторошні, ілюстрації, які стають органічним доповненням для підсилення тексту.

Книга, яка є вже другою після «Лексикону інтимних місць»  збіркою есеїстики автора, посяде місце на полиці не тільки прихильника його творчості, а й будь-кого, готового критично піддавати психологічному аналізу наш менталітет, осмислювати сучасну історію та своє місце в ній. Цікавою вона буде й для іноземного читача, якому цікава суспільна психологія українця, його страхи та сподівання.

• прихильникам творчості Юрія Андруховича;
• всім, хто вважає публіцистику вищою формою журналістики;
• любителям невеликих текстів;
• тим, чий погляд спрямований на захід.

• дітям до 12 років;
• тим, хто дивиться на схід;
• противникам «ідей постмодерного неоцинізму»;
• тим, хто вивчив блоги Андруховича на ТСН-ні напамять.